Модеста Міньйон - Бальзак Оноре де
Сором'язливість Модести не применшувала в ній інтересу до життя, цнотлива вдача не заважала замислюватися про те, що готує їй доля. В цьому вона була ближча до мадонн іспанських живописців, ніж до мадонн Рафаеля.
Почувши, як Дюме сказав Екзюперові: "А підійдіть-но сюди, юначе!" — Модеста підвела голову, та, побачивши, як вони розмовляють у кутку вітальні, подумала, що йдеться про якесь доручення в Париж. Потім вона обвела поглядом гостей, які сиділи круг неї, і, здивована їхньою мовчанкою, цілком невимушено вигукнула:
— Чому ви не граєте? — і показала на стіл під зеленим сукном, який довготелеса пані Латурнель називала "вівтарем".
— Що ж, зіграємо,— мовив Дюме, який щойно відіслав кудись юного Екзюпера.
— Сядь сюди, Буча,— звеліла пані Латурнель і показала на протилежний від пані Міньйон та Модести край столу...
— А ти сідай тут! — сказав Дюме дружині, давши їй зрозуміти, щоб вона не відходила від нього.
Пані Дюме, тендітна американка тридцяти шести років, нишком утерла сльозу. Вона обожнювала Модесту й зі страхом чекала неминучої катастрофи.
— Ви чомусь невеселі сьогодні,— зауважила Модеста.
— Ми граємо,— відповів Гобенгейм, тасуючи карти.
Ця загадкова сцена, безперечно, викличе у читача ще більший інтерес, коли ми розповімо, як Дюме ставився до Модести. Наша розповідь з необхідності буде короткою і сухою; ми просимо за це пробачення, оскільки такий поспіх пояснюється бажанням автора якомога скоріше покінчити з першим епізодом і разом з тим розповісти про найістотніше, про те, що лежить у основі кожної людської драми.
Дюме (Анн Франсуа Бернар) народився у місті Ван і 1799 року вступив солдатом до Італійської армії. Його батько, голова революційного трибуналу, виконував свої обов'язки так ревно, що після дев'ятого термідора10 склав голову на гільйотині, і синові цього досить пересічного адвоката довелося покинути рідні місця. Поховавши матір, яка померла з горя, Анн Дюме спродав усе майно — на той час йому виповнилося двадцять два роки — й вирушив до Італії,— де наші армії зазнавали поразки за поразкою. В департаменті Вар він зустрівся з молодиком, який з тих самих причин подався на пошуки слави, вважаючи, що на полі битви він менше ризикуватиме головою, ніж у Провансі. Шарль Міньйон був останнім нащадком роду, один із засновників якого кардинал Міньйон проклав у Парижі вулицю і збудував палац. Прагнучи врятувати від пазурів Революції Лабасті — чудовий родовий маєток у провінції Конта, батько Шарля вдався до хитрощів. Як і всі тогочасні боягузи, граф де Лабасті перетворився на громадянина Міньйона і визнав за краще стинати чужі голови, ніж покласти на ешафот свою власну. Після дев'ятого термідора цей новоспечений терорист безслідно зник і його занесли до списку емігрантів. Графський маєток Лабасті було продано, фортечні башти зганьбленого замку зрівняли з землею. Кінець кінцем, громадянина Міньйона схопили в Оранжі й стратили разом із дружиною та дітьми. Врятуватися пощастило тільки Шарлю, якого батько послав у департамент Верхніх Альп пошукати там надійного притулку для родини. Приголомшений жахливою звісткою, Шарль вирішив перечекати бурю в долині біля підніжжя гори Жаневр. Він прожив там до 1799 року на ті кілька луїдорів, що їх дав йому на дорогу батько. Нарешті, в двадцять три роки, не маючи іншого багатства, крім чудової статури та південної краси, яка іноді досягає ідеалу,— згадаймо Антіноя11, улюбленця імператора Адріана,— Шарль вирішив спробувати щастя на полях битви, прийнявши, як і багато інших, свою природжену провансальську відвагу за покликання. В дорозі до Ніцци, де був збірний пункт для новобранців, він зустрівся з бретонцем Дюме. Ці двоє піхотинців стали незабаром друзями, чому посприяла і схожість доль, і несхожість характерів; вони пили з одного кухля джерельну воду і навпіл ділили останній сухар; мир, що настав після битви під Маренго12, захопив обох у чині сержантів. Коли почалася нова кампанія, Шарль Міньйон домігся, щоб його перевели в кавалерію, і втратив товариша з поля зору. В 1812 році останній нащадок Міньйонів де Лабасті був кавалером ордена Почесного легіону і майором кавалерійського полку. Він уже сподівався, що імператор поверне йому титул графа де Лабасті й надасть звання полковника, коли росіяни захопили його в полон і заслали з багатьма іншими до Сибіру. Цю подорож він здійснив у товаристві нікому не відомого лейтенанта, в якому впізнав свого колишнього друга Дюме, сміливця, що не здобув, проте, навіть медалі, безталанного, як і всі ті сотні тисяч бідолах-піхотинців, котрі послужили Наполеонові за канву, на якій він виткав свою неозору імперію. В Сибіру, щоб убити час, підполковник Міньйон почав навчати бретонця письма й арифметики, бо старий Дюме не визнав за потрібне дати синові освіту. Дуже скоро Шарль переконався, що в його товариша по мандрах золоте серце і звірився йому не тільки у своїх печалях, а й у радощах. Бо синові Прованса, кінець кінцем, випало щастя, за яким полюють усі юні красені. 1804 року у Франкфурті-на-Майні в нього закохалася Беттіна Валленрод, єдина дочка відомого банкіра, і Шарль одружився з нею з тим більшою радістю, що вона була багата і мала славу чи не найпершої красуні в місті, а сам він на той час дослужився тільки до лейтенанта і, як усі тодішні військові, не мав іншого статку, крім досить-таки непевного майбутнього. Старий Валленрод, представник занепалого роду німецьких баронів (банкіри — завжди барони), був у захваті, довідавшись, що красень лейтенант єдиний нащадок знаменитого роду Міньйонів де Лабасті й схвалив вибір білявої Беттіни, яку один художник (у Франкфурті тоді жив такий) зобразив у вигляді алегоричного символу Німеччини. Заздалегідь радіючи, що його онуки називатимуться графами де Лабасті-Валленрод, старий банкір вклав у французькі цінні папери суму, достатню для того, щоб дочка отримувала тридцять тисяч річного прибутку. Сплата посагу, з огляду на його відносно малі розміри, не завдала помітної шкоди банківській фірмі Валленрода. Імперія, як і більшість боржників, рідко виплачувала проценти в належний термін, і Шарль неабияк стривожився цим вкладенням капіталу, бо він не так сліпо, як німецький барон, вірив у імператорського орла. Такі почуття, як і віра, й захват — а захват, це, власне, не що інше, як скороминуща віра,— рідко виникають у безпосередній близькості до кумира. Машиніст не довіряє локомотиву, яким захоплюється подорожній, а офіцери були до певної міри машиністами наполеонівського паровоза, якщо тільки не служили для нього пальним. Барон де Валленрод-Тушталь-Бартенштільд розвіяв побоювання зятя, пообіцявши, що на випадок скрути завжди прийде на допомогу молодому подружжю. Шарль кохав Беттіну Валленрод не менше, аніж вона його, а цим багато сказано! Адже коли провансалець захопиться, він не знає міри в почуттях. Та і як було не кохати біляву красуню, що наче зійшла з картини Альбрехта Дюрера13, мала ангельську вдачу і володіла чи не найбільшим у Франкфурті багатством? У Шарля народилося четверо дітей, але на той час, коли він звіряв свої печалі бретонцеві, живими лишилися тільки дві дочки. Не знаючи тих дівчаток, Дюме, проте, полюбив їх, скоряючись інстинкту, завдяки якому солдат почуває себе наче батьком кожної дитини, інстинкту, що його так добре вмів зображувати на своїх картинах Шарле14. Старша з дівчаток, на ім'я Беттіна Кароліна, народилася 1805 року, молодша, Марі Модеста,— 1808 року. Нещасний підполковник не мав про своїх любих діток ніяких вістей, коли 1814 року повернувся додому, пішки перетнувши в супроводі лейтенанта всю Росію і Пруссію. Двоє приятелів, для яких більше не існувало різниці в чинах, дісталися до Франкфурта в той день, коли Наполеон висадився в Канні. Шарль знайшов дружину у Франкфурті, але вона носила жалобу, бо втратила батька, який обожнював дочку і завжди хотів бачити її усміхненою — навіть біля свого смертного ложа. Старий Валленрод не пережив краху Французької імперії. Йому було вже сімдесят два роки, коли, сліпо вірячи у геній Наполеона і не розуміючи, що події часто підносять генія, але нерідко й підминають його під себе, він здійснив невдалу спекуляцію з бавовною. Останній з Валленродів, із справжніх Валленродів-Тушталь-Бартеншільдів, закупив не менше пак бавовни, ніж імператор загубив людей під час своєї знаменитої "французької кампанії".
— Я помираф на пафофна,— сказав дочці батько (батько справжній, схожий на старого Горіо15), намагаючись пом'якшити горе Беттіни, яке лякало його.— Я помираф, але я нікому нічого не запоргуфаф.
Цей офранцужений німець навіть у свою смертну годину намагався говорити мовою, яку так любила його дочка.
Щасливий, що йому випала нагода врятувати дружину і дочок від подвійного краху, Шарль Міньйон повернувся до Парижа, де імператор надав йому чин полковника гвардії кірасирів і звання командора ордена Почесного легіону. Мрія стати генералом і графом уже після першої блискучої перемоги Наполеона потонула в потоках крові, що пролилася під Ватерлоо. Легко поранений, Шарль Міньйон відступив з армією до Луари і покинув Тур, не чекаючи її розформування.
Навесні 1816 року він продав свої цінні папери, що давали йому тридцять тисяч ренти, і, здобувши в такий спосіб близько чотирьохсот тисяч капіталу, вирішив покинути батьківщину, де вже почали переслідувати наполеонівських солдатів, і податися шукати щастя в Америку. Шарль виїхав з Парижа до Гавра в супроводі Дюме, якому, завдяки щасливій випадковості, що так часто трапляються на війні, він зумів урятувати життя, посадивши його на круп свого коня під час панічного відступу розгромленої під Ватерлоо16 армії. Дюме поділяв не лише погляди, а й розчарування полковника. Шарль, бачачи, що бретонець ходить за ним, як пес (бідолаха обожнював його дочок), слушно розміркував, що звичка до послуху, дисциплінованість, чесність та відданість лейтенанта можуть йому згодитися, отож він запропонував Дюме служити під його началом і після відставки, сподіваючись, що той стане йому не тільки вірним, а й корисним слугою. Дюме був щасливий — адже друг ніби включив його до своєї родини, біля якої бретонець сподівався прожити, немовби плющ, що в'ється навколо дуба.
Поки полковник шукав корабля, який відпливав би туди, куди йому було треба, до нього дійшли розмови про те, що тепер, коли настав мир, перед Гавром відкривається блискуче майбутнє.
