Замок в Карпатах - Верн Жуль

Ходив порядно вдягнений, як годиться ґазді. Носив шапку, широкий черес зі спряжковд, сердак без рукавів і короткі широкі штани, впущені в шкіряні чоботи.

Більш ґазда, ніж війт, судив спори між сусідами й завідував громадськими справами, не забуваючи при тому про власну кишеню. Всі купна й продажі приносили йому дохід, не кажучи вже про оплати, що їх складали йому купці, трафіканти чи туристи.

Тому й жити він міг достатньо. Не так як більшість селян, що сиділи по вуха в жидівських кишенях; того хата й грунт були необдовжені. Він не те, що сам не мав довгів, але міг позичати іншим й не дер стільки за проценти, як це робили жиди. Мав кілька полонин для своїх овець, добре управлене поле, а навіть, йдучи за духом часу, плекав’ виноград й тим дуже гордився.

Не треба й казати, що хата Кольца була найкраща з усіх у селі. Збудована з каменя, мала двері поміж третім і четвертим вікнами і стіни, вкриті зеленню. Перед нею росли два височезні буки, а на грядках під ними квіти. За хатою був город і сад. Всередині були дві просторі кімнати, кухня і спальня з гарною обстановок): постіллю, столиками, лавами, стільцями та полицями, де виблискували горшки й миски. Стіни були завішані барвистими веретами, а тяжкі скрині, повні одягів, були накриті тканими, вовняними накривалами. На стінах були розвішані ікони та портрети народних героїв, що між ними був і славний воєвода з XV віку Вайда-Гуняді.

Гарне мешкання, може й завелике для одної особи, але війт Кольц не був самітний. Хоч і був від кільканадцяти літ вдівцем, але мав доньку, гарну Марійку, що її всі знали від Версту до Вулькану, а може, й ще далі. Тепер була це вже двадцятилітня гарна дівчина, з русявими косами та темними очима, люба та привітна. А яка чарівна була вона в своїй біленькій вишиваній сорочці, червоній спідниці та синій запасці, з золотим поясом, що перехоплював її гнучкий стан! Носила маленькі чобітки з жовтої шкіри, а на голові легеньку хустину, що з-під неї спливали довгі коси, закосичені скиндячками та дукачами.

Справді, дуже гарна й багата була Марійка. Чи добра господиня? Очевидно, вона ж вела хатню господарку батька. Чи вчена?... Справжня дама! У школі вона навчилася поправно читати, писати й рахувати, ну, а далі тільки тому не вчилася, що цього їй не було треба. Зате вона знала всі народні пісні, перекази та легенди, подібно, як її вчитель. Знала легенду про Леань-Кі, Скалу Марії, де одна князівна вирвалася з татарських рук; легенду про печеру велетнів в королівській долині, легенду про твердиню Деві, що її збудували ще в часах русалок; легенду Детунати, вбитої громом на місці, де стоїть скала, подібна до величезної кам’яної скрипки, що на ній грає чорт у кожну бурю; легенду про гору Ретязат, з якої один чарівник зрізав вершок; легенду про ланцюг гір Торди, що їх розрубав св. Володислав ударом меча. Марійка додавала до тих легенд ще дещо й зі своєї фантазії, але це не відбирало принади молодій дівчині.

Вона подобалася багатьом, й не тільки тому, що була дочкою найбільшого багатиря в селі. Але що ж — вона була вже заручена з лісничим Миколою Деком.

Це був гарний двадцятип’ятилітній парубок, високий, сильний, з гордо піднесеною головою. Носив сиву шапку й вишиваний кожушок. Його весела вдача й рішучість робили його дуже милим хлопцем, що кожній дівчині міг подобатися з першого погляду. Тому й Марійці він припав до серця. Був лісничим, а що мав іще поле в околиці Версту, то подобався й її батькові.

Вони мали повінчатися вже за два тижні. Ціле село ждало на це весілля, бо всі знали, що війт, хоч і любить гроші, не жалує їх, коли трапиться "оказія". По весіллю мав Микола замешкати в хаті війта, а тоді Марійка, маючи його біля себе, певно не буде боятися в довгі зимові вечори, як заскриплять двері або затріщить стіл, і їй не буде здаватися, що це духи з її улюблених легенд.

Щоб уже закінчити список чільних людей Версту, слід згадати ще про двох, не менше важних, себто про вчителя і лікаря.

Вчитель Гермод був високий, в окулярах, мав п’ятдесят п’ять літ і все можна було його бачити з глиняною люлькою в роті. Його волосся було рідке і розкуйовджене, а лице поморщене. Найважнішою справою було в нього; стругати пера своїм учням; він забороняв їм писати сталевими перами — з переконання. Але зате, як він видовжував кінці гусячих пер своїм старим гострим ножиком! З якою точністю він це робив та як прижмурював при тому око! Перш за все — гарне письмо; про те він старався з усіх своїх сил, це вважав він завданням кожного дбайливого вчителя. Наука і її зміст стояли в нього на другому плані — але всі знали, що молодь уміє лише те, чого навчилася в його школі.

А тепер про лікаря Патакія.

Як то, в Версті був лікар, а люди вірили в чари і надприродні явища?

Так, але Патакія титулували "паном доктором" тільки в селі, в дійсності він не був доктором, так само, як і війт Кольц не був суддею, хоч його так називали.

Патакі був малий, грубий, мав сорок п’ять літ і любив почванитися своїм знанням. Лікував людей у Версті й околиці, своєю незрушною певністю та красномовством з’єднав собі людей. Всі мали до нього таке довір’я, як до вівчаря Федя, — а це немало значило. Продавав свої ради й свої зела, але вони ніколи не шкодили його пацієнтам. Зрештою, люди в тих околицях хорували дуже рідко; повітря там чудове, пошесні недуги були тут невідомі, а коли хтось і вмирав, то тільки тому, що навіть у Заліссю колись людина вмерти мусить.

По правді, "пан доктор" з Версту не студіював ніколи ані медицини, ані фармації, а був тільки колись шпитальним доглядачем; у Версті мав пильнувати при-держаних на границі подорожніх під час перевірюван-ня їхнього здоров’я. Більш нічого; але цього було доволі, щоб стати популярним. Треба ще додати, що Патакі був людиною сильного духа, як і годиться тому, що в його руках було життя людей. Не вірив у забобони й дуже насміхався з того, що люди говорили про замок. А коли хтось оповідав при ньому, що від давен-давна ніхто не зважувався підійти до замку, то він відповідав кожному, хто лише хотів того слухати: "Тільки не дратуйте мене, бо піду до тої вашої старої буди!"

А що ніхто його не дратував, "доктор" ніколи туди не ходив, а замок у Карпатах був далі окутаний таємницею.

ІV

Новина, що її Федь приніс, рознеслася миттю по селі. Війт Кольц з люнетою в руці. Марійка й Микола Дек пішли до хати. На майдані залишився тільки Федь, оточений мужчинами, жінками й дітьми, між ними було й кількох циганів; вони не менше від інших були зворушені незвичайною новиною. Всі обступили Федя й засипали його запитами, а він відповідав самовпевнено, як той, що бачив щось таке, чого ніхто не бачив.

— Так, — говорив він, — в замку горіло, воно горить ще досі і буде так довго горіти, аж камінь на камені з нього не залишиться!

— А хто ж запалив там той вогонь? — запитала одна жінка, складаючи руки, мов до молитви.

— Чорт, — відповів Федь, — а він, проклятий, вміє ліпше запалювати вогонь, ніж гасити!

Приявні зверталися в бік замку, щоби побачити той дим і всі одноголосне впевняли, що його бачать, хоча з тої віддалі не можна було нічого бачити.

Це зробило на всіх нечуване враження, бо коли всі лякалися замку, як він був порожній, то тепер, коли там хтось був — і то бозна хто — це наводило на людей вдвоє більший жах.

У Версті було одно місце, де сходилися п’яниці, але приходили там і такі, що не пили й хотіли лиш побалакати про буденні справи; очевидно, останніх було куди менше. Це була корчма. Одинока в селі.

Корчмарем був Йосько. Це був шестидесяти-літній жид з чорними живими очима, горбатим носом, сивим волоссям та традиційною бородою. Чемний та услужливий, позичав людям невеликі гроші; не настоював дуже на запоруку, не натискав на своїх довжників, а все ж дбав про те, щоб гроші вернулися до нього назад в означенім речинці. Коби всі такі жиди були в Заліссю, як корчмар Йосько, то це була б ласка божа!

На жаль, Йосько був винятком. Інші заліські жиди, купці й корчмарі, старалися лиш усякими способами дерти шкіру з селян так, що найгарніші селянські грунти переходили кусник по кусникові в їхні руки й якщо обіцяної землі не буде в Палестині, то певно побачимо її на географічних картах Залісся.

Корчма "Під королем Матвієм" — так вона називалася — стояла на майдані, при головній вулиці напроти хати війта. Це була стара, простора хата, збудована з каміння і дерева, її одряпані стіни вкриті були зеленню. Входові двері були від вулиці й мали шкляні шиби. Всередині була одна велика зала зі столами на шклянки та зі стільцями для гостей. В куті стояла полиця, а на ній тарілки, чарки й пляшки, а за лядою сидів Йосько.

Два вікна в тій кімнаті виходили на майдан, а другі два в сторону лісу. Одне з них було зовсім закрите зеленню, а крізь друге простягався вид на ланцюг гір Вулькану. Внизу котив грімко свої хвилі потік Няда. З одного боку видно було високорівню Оргаль з замком на вершку, а з другого шуміли всі допливи Волоської Солі.

Всередині корчми, крім тої великої зали, було ще кілька малих кімнат для подорожніх, що хотіли відпочити під "Королем Матвієм". Вони могли тут дістати добру перекуску по приступній ціні, добрий тютюн, що його услужний корчмар купував для своїх гостей у найліпших трафіках. Сам Йосько спав у кімнатці на піддашші, що мала округле віконце, цілком заслонене зеленню.

В тій корчмі зібралися вечором 29 травня всі визначні люди села Версту: війт Кольц, вчитель Гер-мод, лісничий Микола Дек і багато, багато інших з вівчарем Федем на чолі. Бракувало тільки "доктора", що пішов саме помогти вмерти одному свому старому пацієнтові.

Всі говорили про незвичайну новину, не перестаючи при тім їсти та пити. Цього вечора корчмар Йосько мав дуже багато роботи. Одним приносив кукурудзяні малаї до молока, другим наливав у чарки "шнапс", але найбільше було таких, що пили сливовицю, напій дуже поширений в околицях, де родиться багато сливок.

Йосько знав з довголітнього досвіду, що ті гості, що сидять, їдять та п’ють більш як ті, що стоять, але нині в корчмі булб так глітно, що забракло для всіх стільців. Йосько бігав від стола до стола, забуваючи навіть деколи, скільки кому дав чарок.

Було пів до десятої вечором.