Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія

Я знову відчуваю це саме.

Я встав і причинив вікно. Надворі ясно світив місяць, а коло вікна сиділа кішка. Коли віконна рама зачепила її, вона пирхнула і відскочила геть.

— Що то було? — запитала Гелен.

— Кішка.

— От бачиш, вона теж чує запах.

Я обернувся.

— Вона сидить тут щоночі і чекає, щоб канарейка вилетіла з клітки. Спи собі, Гелен. Це тобі приснилося. Насправді нічого з тієї кімнати не чутно.

— Тоді це тхне від мене?

Я вирячився на неї.

— Ні від кого тут не тхне, Гелен, це тобі приснилося.

— Коли це не від неї, то, значить, від мене. Не бреши мені! — раптом різко крикнула вона.

—-Боже мій, Гелен, та ні від кого не тхне! Якщо й може чимось тхнути, то тільки часником з ресторану під нами. Ось я зараз… — Я взяв маленький флакончик одеколону — тоді я потай торгував ним — і побризкав навколо по кімнаті. — Отепер повітря чисте.

— Я знаю, про що ти думаєш, — заперечила вона. — Ти гадаєш, ніби від мене тхне. Не бреши мені! Я це бачу по твоїх очах, давно вже бачу! Ти гадаєш, я не відчуваю на собі твоїх поглядів, коли тобі здається, ніби я цього не бачу? Я-знаю, ти гидуєш мною, я знаю це, бачу і відчуваю щодня!

Кілька хвилин я стояв мовчки. Якщо вона ще мала що сказати, нехай би сказала. Та вона теж замовкла. Я помітив, що вона тремтить. Вона сиділа в ліжку, зігнувшись у дугу і спершись на руки, з блідим, невиразним обличчям: очі великі і темні, уста густо підмальовані — аж ніби чорні у тьмяному світлі, — уже декілька днів вона їх підмальовувала й на ніч, — сиділа і пильно стежила за мною, наче поранений звір, готовий кинутись.

Вона довго не могла,заспокоїтись. Кінець кінцем я постукав у двері до Баума, що жив на другому поверсі, і купив у нього маленьку пляшку коньяку. Ми сиділи на ліжку і пили, чекаючи ранку. Ранком прийшли за небіжчицею. Носії тупотіли важкими чоботями по сходах, стукали марами об стіни вузького коридору. Крізь тонку стінку чути було їхні дотепи. А за годину кімнатку зайняли вже нові мешканці.

17

Декілька днів я торгував її кухонним начинням — бляшаними тертушами, ножами, овочерізками та різним дріб'язком, який не треба було носити в громіздких чемоданах. Разів зо два я повертався до нашої кімнати трохи раніше, ніж звичайно, і не заставав Гелен. Я чекав її, непокоївся, але консьєржка пояснила мені, що ніхто за Гелен не приходив і що вона часто виходить надовго з дому.

Одного разу вона повернулася пізно ввечері. Обличчя її було суворе, на мене вона й не глянула. Я не знав, що робити, але не розпитувати її було б ще дивніше, аніж запитати. Тому я все ж таки спитав:

— Де це ти була, Гелен?

— Ходила на прогулянку, —-відповіла вона.

— В таку погоду?

— Так, у таку погоду. Не стеж за мною!

— Я не стежу, — сказав я. — Тільки турбувався, чи не схопила тебе поліція.

Вона сухо засміялась.

— Поліція мене вже не схопить.

— Я хотів би вірити в це.

Гелен пильно подивилась на мене.

— Якщо ти й далі будеш питати, я знову піду. Я не терплю, коли за мною стежать, розумієш чи ні? Будинки на вулицях не стежать за мною, їм до мене байдуже. І людям, які проходять повз мене, теж байдуже. Вони не питають мене і не стежать за мною!

Мені стало ясно, що вона мала на увазі. На вулиці ніхто нічого не знав про її хворобу. Там вона була просто жінка, а не пацієнтка. А їй хотілось бути жінкою, хотілось жити; бути пацієнткою означало для неї повільну смерть.

Вночі вона плакала уві сні. А вранці все забувала. Вона не зносила сутінок. Вони душили її налякане серце, наче отруйне павутиння. Я бачив, що вона дедалі більше вживає наркотичних засобів. Я звернувся до Леві, що колись був лікарем, а тепер гендлював гороскопами. Він пояснив мені, що лікувати вже пізно. Те ж саме казав і Дюбуа.

Тепер вона частіше поверталася додому пізно ввечері. Боялася, щоб я її не розпитував. А я вже ні про що й не питав. Одного разу, коли я був удома сам, хтось прислав букет червоних троянд. Я пішов з дому, а коли повернувся, букета вже не було. Гелен почала пити. Дехто вважав за потрібне повідомити мене, що її бачили в барах, та й не саму… Я все вештався коло американського консульства. Тепер мені вже дозволяли чекати у вестибюлі, та дні минали, а нічого нового не було.

Потім мене спіймали. Метрів за двадцять від консульства поліція раптом оточила емігрантів. Я спробував прорватись до консульства, але це тільки викликало ще більшу підозру до мене. Побачивши, як Лахман зник у дверях, я рвонувся, пробився крізь кордон, але впав, зачепившись за підставлену жандармом ногу.

— Отого суб'єкта — за всяку ціну! — сказав, посміхаючись, якийсь чоловік у цивільному. — Він щось надто вже поспішає.

Перевірили наші документи. Шістьох із нас затримали. Поліція зникла, а нас раптом оточили люди в цивільному. Нас відтіснили, запхнули в закриту вантажну машину і привезли до якогось будинку в передмісті, що одиноко стояв у садку. Коли я тепер вам розповідаю, все це схоже на поганий кінофільм, — сказав Шварц. — Але хіба всі ці останні дев'ять років не були якимось бездарним кривавим фільмом?

— Ви потрапили до гестапо? — спитав я.

Шварц кивнув.

— Тепер мені здається чудом, що вони не схопили мене раніше. Я ж бо знав, що Ґеорґ не перестане шукати нас. Молодик, що весь час посміхався, забравши в мене документи, проговорився про це. На нещастя, паспорт Гелен теж був у мене — я взяв його, йдучи до консульства.

— Нарешті ми впіймали одну з наших рибок, — сказав тоді молодик. — Друга теж незабаром буде в нас. — Посміхаючись, він ударив мене в обличчя рукою, на якій було повно перснів. — Ви, може, іншої думки, Шварце?

Я витер кров — перснями він роздер мені губу. У кімнаті, крім того молодика, було ще двоє в цивільному.

— Чи, може, ви не хочете самі дати нам адреси? — запитав з усмішкою молодик.

— Нема її в мене, — відказав я. — Я сам шукаю свою дружину. Тиждень тому ми посварилися, і вона кудись утекла.

— Посварилися? Як це негарно! — молодик ще раз ударив мене в обличчя. — Ось тобі, щоб не сварився!

— Може, його погойдати, начальнику? — спитав один з тих бовдурів, що стояли позад мене.

Молодик з дівочим обличчям знову посміхнувся.

— Поясніть йому, Меллер, що то означає погойдати.

Меллер пояснив, що мене підв'яжуть за статеві органи і потім будуть колихати…

— Ви знайомі з цією забавою? Адже один раз ви вже були в таборі, — звернувся до мене молодик.

Такого я ще не знав.

— Це мій винахід, — признався він. — Але спершу ми можемо зробити простішу операцію. Просто візьмемо та й перев'яжемо ваші коштовності так міцно, що в них не проникне жодна крапля крові. Уявляєте собі, як через годину ви будете галасувати? А щоб ви тоді поводилися пристойно і спокійно, ми напхаємо вам повний рот тирси.

У нього були якісь незвичайні, наче скляні, світло-блакитні очі.

— У нас є багато різних веселих штукерій, — вів далі молодик. — Вам відомо, наприклад, які витівки можна робити з вогнем?

Обидва підлеглі йому бички зареготали.

— Скажімо, що можна зробити тоненькою розжареною дротинкою? — посміхаючись, розповідав молодик. — Продіваючи її в вуха або в ніздрі, можна багато чого досягти, псевдо-Шварце! Вся вигода в тому, що тепер ви Цілком і без обмежень перебуваєте в нашому розпорядженні для всяких експериментів.

Він боляче наступив мені на ноги. Коли він стояв отак перед самим моїм носом, на мене війнуло французькими парфумами. Я не ворухнувся. Знав, що чинити опір безглуздо, а удавати з себе героя — ще безглуздіше. Зламавши мою мужність, кати мали б велику втіху. Після наступного удару, який завдали мені палицею, я, застогнавши, упав. Пролунав регіт.

— Підбадьоріть його трохи, Меллер, — ніжним голосом наказав молодик.

Меллер затягнувся сигаретою, нахилився до мене і приклав до моєї повіки. Я відчув такий біль, ніби мені сипнули в око гарячого приску. Всі троє зареготали.

— Вставай, хлопчику, — сказав молодий сміхун.

Похитуючись, я підвівся. Не встиг я ще стати на ноги, як він ударив мене знову.

— Це лише вправи, щоб зігрітися, — пояснив він. — Поспішати нікуди, попереду ще ціле життя, я хотів сказати — ваше життя, Шварце. Якщо й далі будете симулювати, то ми для вас маємо чудову несподіванку. Станете рачки літати в повітрі!

— Я не симулюю, — відповів я. — Я тяжко хворий на серце. Може статися, що наступного разу я зовсім не підведусь, щоб ви там не робили.

Сміхун обернувся до своїх бичків.

— То наш хлопчик хворий на серце? Щось не віриться.

Він ще раз ударив мене, але я відчув, що своїми словами справив на нього певне враження. Передати мене Георґові мертвим він не міг.

— Ще не пригадали адреси? — запитав він. — Для вас простіше сказати її зараз, аніж потім, коли вже не буде зубів.

— Не знаю я її. Хоч дуже хотів би знати.

— Та наш хлопчик просто герой! Чудово! Шкода тільки, що, крім нас, цього ніхто й не побачить.

Він топтав мене, аж поки стомився. Я лежав на Підлозі й намагався захистити обличчя та статеві органи.

— От так, — сказав він нарешті, — а тепер замкнемо нашого хлопчика в підвал. Потім повечеряємо, а тоді вже візьмемося до справи як слід. Буде славне нічне засідання!

Все це було мені знайоме. Ті тортури, поряд з Гете і Шіллером, належали до культури фашистських молодчиків, і я вже пройшов був таку школу в німецькому концтаборі. Але в мене була ще отрута. Мене обшукали досить поверхово, і ампулки не знайшли. Лишилось у мене і лезо безпечної бритви, вправлене в шматочок пробкового дерева й зашите в підкладку штанів; його теж не знайшли.

Я лежав у пітьмі. Дивна річ — розпач у таких ситуаціях виникає не від того, що тебе ще чекає, а від того, що ти був такий дурний і попався.

Лахман бачив, як мене схопили. Правда, він не знав, що то було гестапо, бо ж у тій акції брала участь і французька поліція; але коли я за кілька днів не повернуся, Гелен спробує довідатись через поліцію, хто мене тримає під арештом. І тоді вона сама прийде. Питання лиш у тому, чи схоче той сміхун ждати. Я міркував собі, що йому треба було б якнайшвидше поінформувати Ґеорґа. Якщо Ґеорґ у Марселі, то він допитає мене ще цього вечора.

Ґеорґ був у Марселі. Гелен таки не помилилася. Він приїхав і взявся за мене. Не хочу про це розповідати. Коли я знепритомнів, мене одливали водою. Потім відтягли. назад до підвалу. Тільки отрута, що була в мене, допомогла перетерпіти муки.