Ніч у Лісабоні - Ремарк Еріх Марія

Було вже холодно, проте Гелен не хотіла зачиняти вікна. Я знав, що в неї знов приступ болю; то була одна з ознак його.

В домі все стихло тільки вночі.

— Ти ще не забув того маленького замка ? — спитала Гелен.

— Я пригадую його так, ніби мені хтось розповідав про нього, — відповів я. — Наче не я, а хтось інший був там.

Вона поглянула на мене.

— Може, це так і є… Кожен поєднує в собі кількох осіб, — мовила вона трохи згодом. — І зовсім різних. Іноді вони стають самостійними й одна з них на певний час бере керівництво до своїх рук, — тоді ти стаєш ніби іншою людиною, якої раніше ніколи й знав. Але завжди згодом повертаєшся назад! Чи, по-твоєму, не повертаєшся? — настирливо питала Гелен.

— У мені ніколи не було кількох осіб, — заявив я. — Я завжди незмінний і той самий.

Вона палко заперечила, похитавши головою:

— Ой, як ти помиляєшся! Ти тільки згодом переконаєшся, як помилявся.

— Що ти маєш на увазі?

— А, забудь про це. Поглянь ось на кішку на вікні і на пташку, яка співає, нічого не підозрюючи! Бач, як жертва веселиться!

— Та кішка ж її ніколи не дістане. У своїй клітці пташка у повній безпеці.

Гелен зареготала.

— Повна безпека у своїй клітці… — повторила вона. — Кому ж хочеться безпеки у клітці?

Над ранок ми прокинулись. Консьєржка зчинила галас. Одягтись і приготувавшись тікати, я відчинив двері, проте поліції не побачив.

— Кров! Кров! — галасувала жінка. — Хіба вона не могла це зробити десь-інде? Яке свинство! А тепер ще прийде й поліція! От яка тобі дяка, коли до людей ставишся з відкритим серцем! Тебе тільки експлуатують! А вона ж мені винна квартплату за п'ять тижнів!…

В сутінках вузького коридору тіснилися пожильці з усього будинку, заглядаючи в сусідню з нашою кімнату. Там жінка років шістдесяти вчинила самогубство. Вона перерізала собі артерію на лівій руці. Кров текла прямо на постіль.

— Покличте лікаря, — озвався Лахман, емігрант із Франкфурта, який у Марселі торгував чотками та образками.

— Якого там лікаря! — застрекотала консьєржка. — Вона вже давно мертва, хіба ви не бачите? Отаке лихо мені на голову за те, що надала вам притулок! Тепер ось іще прийде поліція! Бодай вона всіх вас заарештувала! А постіль — хто її буде прати?

— Ми самі наведемо тут лад, — сказав Лахман. — Тільки не вплутуйте в цю справу поліцію.

— А плата за квартиру? Хто мені її віддасть?

— Ми можемо зібрати гроші і заплатити вам за неї, — відповіла літня жінка в червоному кімоно. — Куди ж нам іще подітись? Хоч ви змилуйтесь над нами!

— Я була надто милосерда! Але інші користуються з цього. Які речі лишились від неї? Анічогісінько.

Консьєржка почала обшукувати кімнату. Єдина гола електрична лампочка заливала кімнату жовтаво-блідим світлом. Під ліжком стояв дешевий фібровий чемодан. Консьєржка стала навколішки в ногах залізного ліжка, де не було крові, і витягла чемодан. Її товстий зад у смугастому халаті нагадував зад велетенської огидної комахи, яка збирається пожерти свою жертву. Вона розкрила чемодан.

— Нічого нема! Кілька ганчірок… Стоптані черевики…

— А ось! — озвалась літня жінка. Її звали Люція Леве. Вона торгувала бракованими панчохами і склеювала побитий порцеляновий посуд.

Консьєржка одкрила шкатулочку. Там, на рожевій ваті, лежав разочок намиста і перстень з малесеньким червоним камінцем.

— Золотий? — запитала вона. — Напевно, тільки позолочений!

— Золотий, —підтвердив Лахман.

— Якби він був золотий, вона б давно продала його, перш ніж учинити самогубство, — заявила консьєржка.

— Не завжди до цього вдаються лише через голод, — спокійно відповів Лахман. — Це золото. А той камінець — рубін. Коштує він щонайменше сімсот-вісімсот франків.

— Дурниці!

— Якщо хочете, я сам продам перстень для вас.

— І при тому обдурите мене — так? Ні, голубе, не на таку напали!

Їй таки довелося покликати поліцію. Без цього обійтись було неможливо. Емігранти, що жили в будинку, на той час зникли. Більшість із них пішли в своїх справах — до консульства або щось продавати чи шукати роботи, — а решта до найближчої церкви, щоб там діждатись вістей від колеги, якого лишили на розі вулиці, як на спостережному посту. В церквах було безпечно.

Там саме служили месу. В бокових проходах, зігнувшись, стояли навколішках жінки — маленькі горбочки у чорному вбранні, — вони сповідалися. Горіли свічки, гримів орган; священик підняв блискучу золоту чашу з кров'ю Христа, який врятував світ… А до чого це привело? До кривавих хрестових походів, релігійного фанатизму, катувань інквізиції, колесування "відьом" та спалення єретиків — і все це в ім'я любові до ближнього…

— Може, підемо на вокзал? — запропонував я Гелен. — У залі чекання тепліше, ніж у церкві.

— Почекай ще трошки.

Вона підійшла до лави під самим амвоном і стала там навколішки. Не знаю, молилась вона чи ні і до кого зверталася, якщо молилась; мені раптом пригадався той вечір, коли я чекав на неї в оснабрюкському соборі. Тоді я вдруге знайшов людину, якої до того не знав і яка мені з кожним днем ставала дедалі чужішою і водночас ближчою., Тепер це ніби повторювалось, але я відчував, що вона вислизає з моїх рук, вислизає в ту сферу, де вже немає імен, а тільки пітьма і, можливо, є якісь невідомі закони пітьми; вона цього не хотіла і весь час поверталась назад, але мені вже не належала, та й що це взагалі означає — щасливе подружжя, ці слова, що прикривають безнадійні міщанські ілюзії? Але кожного разу, коли вона, як сама говорила, поверталась назад — на годину, на мить, на одну ніч, — я сам собі здавався бухгалтером, якому не слід рахувати, а без жодних запитань приймати все те хистке, нещасне, кохане й прокляте, що лишилось йому. Я знаю, для цього існують інші наймення — дешеві, необдумані й негативні, але ті я полишаю для інших стосунків і для тих людей, які вважають, ніби їхні егоїстичні закони заповідані самим Богом. Самотність шукає собі товариша, не питаючи, хто він. Хто цього не знає, той ніколи не був самотнім, а був хіба що наодинці сам з собою.

— За що ти молилася? — запитав я і в ту ж мить пожалкував про це.

Гелен якось дивно глянула на мене.

— За візу до Америки, — відповіла вона, і я зрозумів, що сказала вона неправду.

У мене промайнула думка, що молилася вона за протилежне, бо весь час я відчував її пасивний опір тій подорожі.

— Америка? — почала вона якось уночі. — Чого тобі там треба? Навіщо так далеко тікати? З Америки тобі доведеться тікати до іншої Америки, а тоді ще кудись на чужину… Хіба ти цього не бачиш?

Гелен уже нічого нового не хотіла, ні в що не вірила. Смерть, яка пожирала її зсередини, не відступалась. Вона заволоділа Гелен, як вівісектор, що пробує, експериментує: а що буде, коли змінити або знищити ось цей орган, а потім ще й отой, або оцю клітину, а потім ще й оту?

Хвороба гралася з нею у страшний маскарад, як ми в замку простодушно гралися з маскарадними костюмами. І часом з худого личка на мене дивилися іскристі очі людини, що ненавиділа мене, часом такої, що була мені розпачливо віддана; часом то був одчайдушно сміливий гравець, часом — жінка, зголодніла і сповнена відчаю; але завжди то була людина, яку тільки я один міг повернути з темряви і яка була мені за це безмірно вдячна у своєму боязкому і водночас безстрашному чеканні кінця.

Прийшов наш дозорець і повідомив, що поліція пішла геть.

— Треба було йти до музею, — сказав Лахман, — там хоч опалюють приміщення…

— А хіба тут є музей? — спитала молода горбата жінка; її чоловіка схопили жандарми, і вона чекала його вже тижнів шість.

— Авжеж є.

Мені спав на думку небіжчик Шварц.

— Що ж, підемо туди? — спитав я в Гелен.

— Не тепер. Ходімо до себе…

Я не хотів, щоб вона ще раз побачила покійницю, але втримати її було неможливо. Коли ми ввійшли, консьєржка вже заспокоїлась. Можливо, їй уже назвали справжню ціну намиста й каблучки.

— Бідна жінка, — мовила консьєржка, — тепер у неї навіть імені немає.

— Хіба в неї не було документів?

— Була тільки перепустка. Її вже забрали інші, ще до приходу поліції, та й розіграли на жеребки. Ота маленька, рудоволоса виграла.

— Ах, так… Ну, звичайно, у неї ж не було ніяких документів. А померлій це вже байдуже.

— Хочете її побачити?

— Ні, — відповів я.

— Так, — сказала Гелен.

Пішов і я з нею. Небіжчиця геть стекла кров'ю. Коли ми зайшли до кімнати, дві емігрантки саме заходилися її обмивати. —Вони безцеремонно перевертали її, наче дошку. Волосся небіжчиці звисало на підлогу.

— Геть звідси! — просичала на мене одна з жінок.

Я вийшов. Гелен залишилась. Через деякий час я повернувся, щоб витягти її звідти. Вона була сама у вузенькій комірчині, стояла в ногах ліжка, втупившись очима у біле, запале обличчя, на якому одне око лишилося незаплющеним.

— Ну, тепер ходімо, — сказав я.

— Отакий, значить, матимеш тоді вигляд, — прошепотіла вона. — Де її поховають?

— Не знаю. Там, де ховають злидарів. Якщо на це потрібні якісь кошти, консьєржка назбирає.

Гелен нічого не відповіла. В одчинене вікно віяло холодне повітря.

— Коли її поховають? — запитала Гелен.

— Завтра або післязавтра. А може, її ще заберуть на розтин.

— Навіщо? Хіба не вірять, що вона вчинила самогубство?

— Та ні, напевно, вірять.

Ввійшла консьєржка.

— Завтра її заберуть до клініки на розтин. На таких трупах молоді лікарі вчаться оперувати. Їй це вже байдуже, а тим і добре — адже на дурничку. Хочете, може, чашку кави?

— Ні, — відповіла Гелен.

— А мені треба випити чашечку, — заявила консьєржка. — Дивна річ, чому це нас так хвилює, га? Адже всім нам доведеться померти.

— Воно-то так, — мовила Гелен. — Але ніхто не хоче цьому вірити.

Вночі я прокинувся. Гелен сиділа на ліжку і ніби до чогось прислухалася.

— Ти теж почуваєш запах?

— Який?

— Та померлої. Вона смердить. Зачини вікно.

— Нічого не чути, Гелен. Це так швидко не буває.

— Ні, таки чути.

— То, може, пахнуть гілки…

Емігранти назбирали трохи грошей і поставили коло померлої букет з лаврових гілок і свічку.

— Навіщо вони поставили ті гілки? Адже завтра її пошматують, а потім викинуть шматки у відро і продадуть їх, як м'ясні відходи, на харч собакам.

— Вони їх не продають. Розітнуті трупи звичайно спалюють або закопують, — пояснив я, обнімаючи Гелен.

Вона вирвалася з моїх обіймів.

— Я не хочу, щоб мене порізали на шматки, — заявила вона.

— Та чого б це тебе різали?..

— Обіцяй мені, що ти не дозволиш цього, — не слухаючи мене, наполягала Гелен.

— Це я можу тобі з певністю пообіцяти.

— Зачини вікно.