Джеррі-островик - Лондон Джек

Ті сновиддя були для нього ще одним Іншим Світом, таємничим, несправжнім і зни-комим, як хмари, що пливли по небі, чи райдужні бульбашки, що лопались на поверхні моря. То все було шумовиння, піна, що зникала, коли він прокидався, і не існувала, як уже не існував Шкіпер, що з нього лишилася тільки голова на колінах у Башті, у високій очеретяній хатині. Малейта справжня, матеріальна зникла назавжди, як перше зник Меріндж, як потім зник Шкіпер — обернулась у "ніщо".

Від Малейти "Аріель" поплив на північний захід, до Онтонг-Джави й Тезмену — великих атолів, що мліють в екваторіальній спеці, ледь підносячись над водою серед безмежних обширів південно-західної частини Тихого океану. Від Тезмену шлях судна проліг до гористого острова Бугенвілю. Звідти яхта взяла курс на південний схід і, повільно посуваючись зигзагами проти вітру, обійшла трохи не всі гавані Соломонових островів — від

Шуазелю й Рононго до островів Куламбангри, Вангуну, Павуву й Нової Джорджії. Навіть у пустельній затоці Тисячі Кораблів "Аріель" кидав якір.

І нарешті його якірний ланцюг забряжчав у гавані Тулагі, на острові Флориді, де жив і звідки правив островами урядовий комісар.

До його рук Гарлі Кенен передав Макавао, якого зразу посадили в очеретяну в’язницю, під надійну варту, з кайданами на ногах — ждати суду за свої численні злочини. А лоцман Джонні, перш ніж вернутись на свою службу в комісара, одержав законну пайку з двадцяти фунтової винагороди, що її Кенен порівну розділив між усією командою катера, яка примчала джунглями на поміч йому того дня, коли Джеррі вчепився Макавао зубами в потилицю й примусив мимохіть натиснути курок ненаціленої рушниці.

— Я можу вам сказати, як його звуть, — відповів комісар, коли вони посідали на просторій веранді його бунгало. — Він із Ге-гінових тер’єрів — того Гегіна, що з лагуни Меріндж. Батька кличуть Теренс, матір Бідці, а його самого — Джеррі. Я це знаю, бо його й називали при мені — ще сліпим щенятком. Навіть більше, я покажу вам його брата, Майкла назвиськом. Він тепер належить капітанові Келлару з "Ежені", що стоїть на рейді поруч вас. Я попрошу Келлара, щоб привіз Майкла на берег. Без сумніву, тільки Джеррі зостався живий із "Еренджі".

Коли я знайду час та достатні кошти, то навідаю ватажка Башті. Ні, не крейсером. Я найму кілька крамарських суден, візьму свою тубільську поліцію та стількох білих добровільців, скількох не зумію відрадити. Ми не бомбардуватимемо очеретяних хатин. Я висаджу десант трохи раніше й обійду Сомо із суходолу, а судна на той час поспіють до селища з моря.

— І на різанину відповісте різаниною? — скептично спитала Вілла.

— На різанину я відповім законом, — заперечив комісар. — Я навчу Сомо закону. Сподіваюся, що ніяких прикрощів не станеться і жертв не буде з жодного боку. Але я заберу голови капітана Ван-Горна та його помічника Боркмана й привезу до Тулагі, щоб поховати по-християнському. І ще я візьму старого Башті за в’язи й примушу посивіти, поки вбиватиму в нього закон та справедливість. Звичайно…

Комісар — аскетичного вигляду чоловік з оксфордським дипломом, літній, вузькоплечий, з утомленими очима й в окулярах, як типовий учений, — знизав плечима:

— Звичайно, якщо вони не послухаються розуму, може бути сутичка, і декому з них і з нас доведеться постраждати. Та однаково, результат буде той самий. Ми втовкмачимо старому Башті, що йому вигідніше, коли голови білих людей зоставатимуться на своїх в’язах.

— А як же ви йому втовкмачите? — спитала Вілла. — Якщо він матиме досить розуму, щоб не битися з вами, а сісти та послухати вашого англійського закону, то ви тільки насмішите його. Він же буде радий-радісінький, що так дешево відбувся — за свій злочин вислухав лекцію, та й квит.

— Не зовсім так, люба моя місіс Кенен. Якщо він покірно вислухає лекцію, я оштрафую його тільки на сто тисяч кокосових горіхів, п’ять тонн слонових, сто сажнів скойок і двадцять жирних свиней. Якщо ж він не схоче слухати лекції й вирішить відбиватись, тоді я муситиму на свою превелику прикрість, запевняю вас, — по-перше, завдати чосу йому і його племені, по-друге, потрою штраф, а лекцію прочитаю трохи стисліше.

— А що, як він не воюватиме й вислухає лекцію, але штраф платити відмовиться? — допитувалася Вілла.

— Тоді йому доведеться гостювати в мене в Тулагі, аж поки він передумає й погодиться сплатити штраф, та ще й вислухати цілий курс лекцій.

І ось нарешті Джеррі почув з уст Вілли й Гарлі своє давнє назвисько й побачив свого рідного брата Майкла.

— Не кажи нічого, — шепнув Гарлі Віллі, коли вони розгляділи на прові вельбота, що підходив до берега, червонясто-рудого кошлатого ірландського тер’єра. — Ніби ми нічого не знаємо. І стежити за ними не треба.

Джеррі саме вирив нору в піску, вдаючи, ніби щось там заню-шив, і зразу не помітив Майкла. Захопившись тим ділом, він навіть забув, що це гра, і, радісно чмихаючи, ретельно принюхувався до дна виритої нори, уже такої глибокої, що з неї виглядали тільки задні лапи, крижі та бадьоро задертий догори обрубок хвоста.

Тож не диво, що вони з Майклом не добачили один одного. Майкл, зрадівши такому роздоллю після тісної палуби "Ежені", зразу кинувся гасати берегом, мов несамовитий, ловлячи ніздрями сотні знайомих запахів суходолу, метаючись то в той бік, то в той і незлостиво клацаючи зубами на кокосових крабів, що втікали бокаса до води або спинались дибки й погрозливо виставляли вперед міцні клешні та бризкали піною із своїх стулчастих ротів.

Одначе положистий піщаний берег був не дуже довгий: він упирався в кострубату стіну мису, і поки урядовий комісар ще знайомив Кененів із капітаном Келларом, Майкл уже примчав по щільному мокрому піску назад. Довкола було стільки цікавого, що він і не помітив Джеррі, в якого тільки задок вистромлявся з нори якраз у нього на дорозі. А Джеррі почув, що він біжить, і тільки-но вискочив задки з нори, як Майкл налетів на нього. Обидва покотились по піску, розлючено загарчавши. Тоді схопились, наїжачились, повискалювали зуби й почали з грізним і гідним виглядом неквапно, напружено обходити один одного півколом.

Та насправді вони лише прикидались і були скорше спантеличені, ніж розгнівані. Бо перед обома враз постав яскравий образ лагуни Меріндж і садиби на плантації. Вони впізнали один одного відразу, тільки не признавалися. Уже не щенята, вони напівсвідомо пишалися дорослою статечністю й намагались виявити її, хоч обох невтримно поривало стрибнути назустріч один одному.

Майкл, не такий бувалий, як Джеррі, і не такий стриманий від природи, перший відкинув ту удавану статечність, радісно заскавчав, завихляв усім тілом, підскочив до брата, спрожогу штовхнувши його в плече, й лизнув у писок. Джеррі так само щиро лизнув Майкла і штовхнув у плече; тоді обидва відскочили назад і, аж тремтячи з нетерплячки, втупились один в одного майже з викликом. Джеррі нашорошив вуха, ніби питаючи: "Ну що?", і Майкл так само нашорошив своє здорове вухо — друге, скалічене, зморщене, у нього завжди стирчало кінчиком угору. І зненацька обидва бік у бік гайнули щодуху берегом, усміхаючись один до одного й раз по раз штовхаючись плечами.

— Тепер нема сумніву, — сказав комісар. — Отак самісінько бігають їхні батько й мати. Я багато разів їх спостерігав.

Десять днів пробули Джеррі з Майклом укупі. А потім настала розлука. Майкла вперше привезли на борт "Аріеля", і вони з Джеррі півгодини, щасливі, жирували на білій палубі серед грюкоту й метушні, поки витягали нагору шлюпки, ставили вітрила та піднімали якір. Коли свіжий пасат, нап’явши вітрила, накре-нив судно й воно зрушило з місця, комісар і капітан Келлар попрощались і рушили до човнів. В останню мить Келлар спіймав Майкла, узяв його під пахву й сплигнув із ним у корму вельбота.

Віддали кінці; двоє білих чоловіків стояли кожен у кормі свого човна, з чемності не надягаючи кашкетів, хоч тропічне сонце пекло немилосердно, і махали ними на прощання. А Майкл, якому передалося хвилювання, гавкав і гавкав, ніби на собачому святі.

— Попрощайся з братиком, Джеррі, — сказала Вілла на вухо тер’єрові, піднявши його на поруччя й придержуючи руками за боки.

І Джеррі, якого роздирали суперечливі жадання, хоча й не зрозумів її слів, подякував за них, вильнувши боками, на мить обернувшись і мелькнувши рожевим язиком, а тоді вихилив голову за борт, уп’яв очі в Майкла, що хутко даленів у човні, і завив жалібно, так само, як вила колись його мати Бідці на березі лагуни Меріндж, коли він відпливав зі Шкіпером.

Бо Джеррі вже знав, що таке розлука, і тепер не мав сумніву, що розлучається з братом; йому й у голові не мріло, що він колись знову спіткається з Майклом — за кілька років, по той бік світу, у казковій долині далекої Каліфорнії, де вони обидва доживуть свої дні щасливо, в обіймах укоханих богів.

Майкл, ставши передніми лапами на планшир, гавкав до нього спантеличено й запитливо, а Джеррі скавчав, відповідаючи. Богиня заспокійливо стисла долонями його боки, і він обернувся до неї й тицьнувся холодненьким носом їй у щоку. Тоді вона однією рукою пригорнула його до себе, а другу поклала на поруччя — напівстулену, мов біло-рожева квітка, запашну й спокусливу. Джеррі потягся до неї писком. Напіврозтулена рука надила. Джеррі встромив писок в отвір і став залазити ним далі й далі, розпихаючи ніжні, гладенькі пальці.

Утиснувши золотаво-руду морду аж по очі у Віллину жменю, він завмер, зовсім забув і про "Аріель", що кренився під дужим вітром і виставляв на сонце мідяну обшивку днища, і про Майкла, що вже ледь виднів у човні за кормою. І Вілла також притихла. Джеррі вже знав цю гру, а для неї вона була нова.

Джеррі не ворушився, поки ставало терплячки. Та врешті любов подужала його, і він чмихнув — так сильно, як колись, бувало, чмихав у жменю Шкіперові на палубі "Еренджі". І так само, як колись Шкіпер, богиня радісно засміялася. Вона стисла пальцями Джеррину морду сильніше, аж боляче, а другою рукою притисла його до себе, аж йому забило дух. Та весь час його хвостик щасливо метлявся, а коли вона його відпустила, він прищулив шовкові вуха і, спершу лизнувши її в щоку рожевим язиком, ухопив її руку зубами й легенько, не боляче здавив.

Так для Джеррі зникло Тулагі, і комісарове бунгало на вершку пагорба, і кораблі, об’якорені в гавані, і Майкл, його рідний брат.