Джеррі-островик - Лондон Джек

Від прикрого лоскоту Джеррі вві сні дригав лапами, а врешті прокидався, і обоє, чоловік і жінка, сміялися з нього, аж заливались.

А вечорами на палубі, коли Вілла ворушила пальцями під укривалом, на якому він лежав, немов то підповзав якийсь невідомий ворог, Джеррі удавав, ніби його справді піддурено, і перевертав усю Віллину постіль, шалено наскакуючи на того ворога, хоча добре знав, що то тільки її нога. Вілла то захлиналася реготом, то зойкала напівзлякано, коли його зуби майже діставали до її ноги, а врешті хапала його в обійми й сміялась йому просто в вуха, прищулені з утіхи й любові. Хто ще на цілому "Аріелі" насмів би таке витворяти з богининою постіллю? Правда, Джеррі ніколи не спадало на думку спитати себе про те; і все ж він чудово розумів, якої виняткової ласки заживає.

Ще одну зі своїх улюблених витівок Джеррі відкрив випадково. Якось раз він, пориваючись до Вілли, так сильно тицьнувся їй в обличчя своїм твердим писком, що вона аж відсахнулась і зойкнула. А коли так ненароком сталося ще раз, він уже затямив, чого можна цим добитись; і потім, коли Вілла, бавлячись із ним, розпустується аж занадто, вже навмисне тикався їй писком в обличчя, примушуючи відхиляти голову назад. А ще згодом Джеррі переконався, що як уперто штовхати Віллу раз за разом, вона врешті здасться, вхопить його в обійми й заворкоче тихенько йому у вуха; і відтоді він частенько домагався такої втіхи.

Правда, у тій любовній грі його ніжному носові діставалося куди більше, ніж її щокам чи підборіддю, але навіть біль здавався йому солодким. Адже то були жарти, чистісінькі жарти, та ще й любовні, отож такий біль був для нього щастям.

Усі собаки потребують бога. Джеррі пощастило дужче, ніж більшості собак: він знайшов собі аж двох богів, чия любов до нього була більша, ніж їхня влада над ним. Хоч як погрозливо тикався він писком у щоку укоханої богині, та насправді він радніше вилив би всю кров зі свого серця, переповненого любов’ю, ніж завдав би їй болю. Він жив не задля їжі, не задля притулку, не задля тепленького місця між чорними прірвами, що оточують життя. Він жив для любові. І вмер би за любов так само радо, як і жив для неї.

У Сомо його спогади про Шкіпера й містера Гегіна зблякли не хутко, бо життя в людожерському селищі не задовольняло його. Там було замало любові. Адже лиш нова любов може стерти з пам’яті давню любов чи то біль від її втрати. А на "Аріелі" те відбулося дуже скоро. Джеррі не забув Шкіпера й містера Гегіна. Але він згадував їх уже не з такою гострою, пекучою тугою. І згадки ті ставали чимраз рідші, й у снах Шкіпер та містер Гегін з’являлись йому рідше, хоча снив Джеррі, як усі собаки, часто і яскраво.

РОЗДІЛ XXII

"Аріель" неквапно плив на північ понад завітряним узбережжям Малейти, буйно-барвистою лагуною між берегом та зовнішніми рифами, потикаючись у такі вузькі, захаращені кораловими скелями протоки, що капітан Вінтерс запевняв, ніби на голові в нього щодня прибуває по тисячі сивих волосин, і кидаючи якір біля кожного обмурованого острівця на зовнішніх рифах та кожного мангрового болота на великому острові, де можна було сподіватися дикунських осель. Бо Гарлі й Вілла Ке-нени нікуди не поспішали. Аби подорож була цікава, а чи довго вона триватиме, про те вони не дбали.

За той час Джеррі засвоїв нове назвисько — чи, краще сказати, цілу низку нових назвиськ. Так було через те, що Гарлі Кенен дуже не любив перейменовувати будь-що.

— У нього ж, мабуть, було ім’я, — доводив він Віллі, — Гегін, певне ж, якось назвав його, перше ніж віддати на "Еренджі". Тож хай і лишається безіменний, поки ми прибудемо до Тулагі й дізнаємось, як його справді звали.

— "Що ім’я?" — зацитувала Вілла насмішкувато.

— Усе, — відрубав чоловік. — Ось уяви собі, що ти сама зазнала аварії, і твої рятівники називають тебе "місіс Рігс", "панна де Мопен" чи навіть просто "Топсі". Або уяви, що мене називають Бенедіктом Арнольдом, або Юдою, або… або… Аманом. Ні, хай лишається безіменний, поки ми не дізнаємось його справжнього назвиська.

— Але ж треба якось його називати, — ще заперечувала Вілла. — Я не можу думати про нього, ніяк не називаючи.

— Ну, то називай щодня по-різному. Сьогодні клич його Пес, а завтра Містер Пес, а післязавтра — ще як-небудь…

І Джеррі скорше з інтонації, з наголосу та з обставин здогадувався, що то його кличуть такими назвиськами, як Пес, Містер Пес, Пригодник, Надійний, Співунчик, Безіменний, Палке Серце. І ще багато назв придумала йому Вілла. А Гарлі кликав його так: Справжній Пес, Непідкупний, Кремінець, Ану Ще, Золотий Гріх, Морський Сатрап, Німрод, Бісик, Левожер. Одно слово, вони ніби навзаводи вигадували йому нові й нові наймення, щоб він не тик до жодного. А Джеррі хутко навчився розпізнавати ці назвиська не стільки по звуках, скільки по тому почуттю, з яким їх вимовляли. Він уже й не згадував, що його колись кликали Джеррі, і визнавав за своє ім’я будь-яке ласкаве слово.

Велике розчарування (якщо цим словом можна назвати не-усвідомлену невдачу) спіткало його, коли він спробував розмовляти. Ніхто на судні, навіть Гарлі й Вілла, не знали мови Наласу. І весь багатий словник Джеррі, все його вміння ним користуватись, що піднесло б його над усіма собаками як справжнє диво, на "Аріелі" не придались ні на що. Люди на судні не розуміли, ба навіть не здогадувалися про існування тієї стенографічної мови з гарчання та чмихання, що навчив його Наласу і що її тепер, коли Наласу не стало, у цілому світі знав тільки один Джеррі.

Марно пробував він звертатись нею до богині. Сівши перед нею й поклавши голову їй на руки, він подовгу промовляв до неї, але ні разу не домігся й слова відповіді. Тихеньким повискуванням, чмиханням, гарчанням він пробував розказати їй щось про себе. І вона аж мліла зі співчуття, і нахиляла вухо до його писка, майже вкриваючи собаку своїми запашними косами; однак не могла дорозуміти нічого з його мови, хоч серцем чула, чого він хоче.

— їй-богу, Мужу, наш Пес говорить! — вигукувала вона. — Я бачу, що він говорить. Він розказує мені про себе. Якби я тільки могла зрозуміти, я б уже знала всю історію його життя. Ось якраз тепер, цю мить він її виповідає, а мої недотепні вуха нічого не можуть добрати.

Гарлі сприйняв її слова скептично, а тим часом її жіноча інтуїція не схибила.

— Я певна! — переконувала вона чоловіка. — Я тобі кажу, що він розповів би нам про всі свої пригоди, якби тільки ми могли зрозуміти. Ще жоден собака так не говорив зі мною. Це ж ціла повість. Я серцем відчуваю. Часом я майже розумію, що він розповідає про радість, про любов, про бойовий запал. А то в ній чути гнів, біль, образу, відчай, смуток.

— Авжеж, — спокійно погоджувався Гарлі. — Собака білих людей, потрапивши серед людожерів Малейти, мусив зазнати всіх цих почуттів; і, звісно, біла жінка, Жона моя рідна, люба Вілла Кенен може уявити собі почуття собаки і вчути у звичайному вищанні та чмиханні розповідь про них, не здогадуючись, що то тільки чарівні домисли її ніжної, чуйної душі. Пісня морська, що у мушлі дзвенить… Дурниці. Ми самі творимо ту пісню і вкладаємо її в мушлю.

— І однаково…

— Авжеж, однаково, — лагідно урвав він. — Однаково твоя правда. Надто коли ти найдужче помиляєшся. Не в навігації, звісно, не в таких справах, як таблиця множення, де тверді кремінці реальності позначають шлях нашого судна між морських скель і мілин; зате в усьому іншому твоя правда, бо ти володієш найвищою з усіх істин — інтуїтивною істиною.

— Смійся, смійся з височини своєї чоловічої мудрості, — відказала Вілла. — Але я знаю… — вона замовкла, шукаючи переконливіших слів, але так і не знайшла їх, а швидким рухом приклала руку до серця, вказавши на авторитет, сильніший за всякі слова.

— Згоден, згоден, — весело засміявся він. — Це ж якраз те, що я сказав. Наше серце майже завжди може перемогти голову, і найкраще те, що воно завжди має рацію, незважаючи на факти, які доводять, що воно здебільшого помиляється.

Гарлі Кенен не вірив і ніколи не повірив у запевнення своєї дружини, ніби Джеррі розповідає про себе. Усе своє життя, до останнього дня, він вважав, що це Віллина сентиментальна, поетична вигадка.

Однак Джеррі, чотириноге створіння, гладенький ірландський тер’єр, мав мовний хист. Якщо він і не годен був навчити когось говорити, то сам навчитися міг. Швидко, без зусиль, хоча його, властиво, не вчили, він почав засвоювати мову, що панувала на "Аріелі". На жаль, то не була приступна для собаки мова з гарчання та чмихання, як та, що винайшов Наласу. І Джеррі, розуміючи багато того, що говорилось на "Аріелі", сам не міг висловити нічого. Він знав принаймні три імені богині: "Вілла", "Жона" й "Місіс Кенен", — бо чув, що її називали і так, і так, і так. Але сам він не міг вимовити жодного з них. То була цілком мова богів, що нею здатні говорити тільки боги, не така, як та, що винайшов Наласу й що була чимсь середнім між мовою богів і мовою собак, а отже, нею бог і собака могли порозуміватися.

Так само Джеррі засвоїв численні імена головного бога-чоло-віка: "Містер Кенен", "Гарлі", "Капітан Кенен" і "Шкіпер". І тільки зостаючись на самоті з ними обома, він чув, як богиня озивалась до бога: "Мужу", "Чоловіченьку", "Мій Терплячий", "Любий", "Коханий" і "Моя Втіхо". Але ніяким побитом не міг він вимовити ні цих імен бога, ні всіх численних імен богині. А тим часом ще недавно, коли ніч була тиха і вітер не шелестів у деревах, він міг чмиханням кликати Наласу ніби на ім’я.

Якось богиня, схилившись над Джеррі так, що її волосся, ще не просохле після морського купання, спадало на нього, і держачи його голову в руках так, що він ледь-ледь по діставав рожевою стьожечкою-язиком її носа, заспівала йому: "Як назвать його — не знаю, та на рожу схожий він!"

Потім ще одного дня вийшло так само, і цей раз вона тихенько проспівала йому над вухом майже всю пісню. Саме серед пісні Джеррі вельми її здивував. Та, правду сказати, не менше він здивував і себе. Ніколи перше він не робив такого свідомо. І тепер зробив несамохіть. Він зовсім не мав наміру це робити. Його просто опанувало бажання і владно примусило вчинити так. Він не міг стриматись, так само, як тоді, коли струшував із себе воду після купання або дригав уві сні лапою, коли йому лоскотали її.

Коли богинин спів, ніжно переливаючись, забринів Джеррі у вухах, йому здалось, наче вона повивається якимсь туманом, а її тиха млосна пісня піднімає його й переносить у якийсь інший світ.