Сильна, як смерть - Мопассан Гі де

Не можу ще нічого сказати про можливі наслідки цього нещастя, — воно може бути й не серйозне, але так само може привести до фатального кінця. Пан Бертен дуже просить Вас і благає графиню приїхати до нього негайно. Сподіваюсь, пане, що графиня й Ви ласкаво не відмовитесь виконати бажання нашого спільного друга, що, може, не доживе й до ранку.

Доктор де Рівіль"

Графиня дивилась на чоловіка застиглими, повними жаху очима. Потім зненацька її, мов електрикою, пронизала та мужність, що іноді обертає жінку в годину лиха на найхоробрішу з усіх живих істот.

Вона обернулась до покоївки:

— Одягатись! Швидше!

— Що пані надіне? — спитала та.

— Байдуже, що хочете. Жаку, — додала вона, — будьте готові через п’ять хвилин.

У глибокому зворушенні, йдучи до своєї кімнати, вона побачила візника, що й досі чекав, і спитала:

— Екіпаж із вами?

— Так, пані.

— Гаразд, зараз поїдемо.

Потім побігла в кімнату.

Поспішаючи, поривчастими рухами безумної жінки, за-стібуючи гаплики, зав’язуючи шворки, вона абияк одяглася, потім зібрала й скрутила перед дзеркалом волосся, дивлячись, — і не думаючи тепер про це, — на своє бліде обличчя й похмурі очі.

Накинувши на плечі манто, вона побігла до кімнати чоловіка, що ще не був готовий.

— Ходімо! — сказала вона. — Адже він може померти.

Спантеличений граф пішов слідом за нею, спотикаючись,

мацаючи ногами темні сходи, щоб не впасти.

Приїхали вони швидко. Обоє мовчали. Графиня тремтіла так, аж цокотіла зубами, і крізь шибки дивилась на газові ріжки, завуальовані дощем. Тротуари блищали, бульвари були пустинні, ніч була зловісна.

Двері до Бертенового помешкання були незамкнені, швейцарська освітлена й порожня.

Вгорі на сходах назустріч їм вийшов лікар де Рівіль, — немолодий уже, низенький і кругленький чоловік, дуже охайний і дуже ввічливий. Він низько вклонився графині, потім подав руку графові.

Вона спитала його, задихаючись, немов піднімалась по сходах і зовсім знемоглася:

— Ну, як, лікарю?

— Гадаю, пані, що це не так серйозно, як мені зразу здалося.

— Він не помре? — скрикнула вона.

— Ні. Принаймні я так гадаю.

— Ви ручаєтесь?

— Ні. Я сподіваюсь, що це проста контузія очеревини, без внутрішніх пошкоджень.

— Що ви називаєте пошкодженнями?

— Розриви.

— Звідки ви знаєте, що їх немає?

— Гадаю так.

— А коли вони є?

— О, тоді це серйозно.

— Може померти?

— Так.

— Дуже швидко?

— Дуже швидко. За кілька годин або й секунд. Та заспокойтесь, пані, я певен, що він через два тижні одужає.

Графиня слухала дуже уважно, щоб усе знати й зрозуміти.

— Які ж можуть бути у нього розриви? — знову спитала вона.

— Розрив у печінці, наприклад.

— Це дуже небезпечно?

— Атож… Проте дуже дивно було б, коли б тепер сталось ускладнення. Ходімо до нього. Це підбадьорить його, бо він вас чекає дуже нетерпляче.

Зайшовши до кімнати, вона перш за все побачила бліде обличчя на білій подушці. Його освітлювало кілька свічок та вогонь з каміна, підкреслюючи профіль у глибоких тінях; з цього синявого обличчя на графиню дивилися очі Олів’є.

Вся її відважність, енергія та рішучість ураз де й ділися — це запале, перекошене обличчя було обличчям мерця. Ось чим, ось яким привидом став той, кого вона допіру бачила!

Вона ледве чутно прошепотіла: "О Боже мій!"—і підійшла до ліжка, тремтячи від жаху.

Він спробував посміхнутись, щоб заспокоїти її, і гримаса від цієї спроби була страшною.

Ставши біля ліжка, графиня обережно поклала свої руки на руки Олів’є, витягнуті вдовж тіла, й пробурмотіла:

— Бідолашний друже!

— Це дрібниці,— відповів він тихо, не ворухнувши головою.

Вона дивилась на нього, вражена цією зміною. Він був такий блідий, що, здавалось, і краплини крові не мав під шкірою. Щоки немов провалилися, а очі позападали так, наче їх хтось затягнув усередину.

Побачивши, як жахнулася графиня, він зітхнув:

— Гарний же я тепер!

Вона спитала, не зводячи з нього пильного погляду:

— Як це сталося?

Він говорив через силу, і по його обличчю часом перебігали нервові судороги.

— Я не дивився круг себе… думав про інше… зовсім про інше… ох!.. Тож якийсь омнібус збив мене й переїхав через живіт…

Слухаючи, вона немов бачила, як трапилось це лихо, ft спитала, знову проймаючись жахом:

— І кров була?

— Ні, мене тільки вдарило… трохи пом’яло.

— Де це сталось?

— Напевне не знаю… Десь дуже далеко…

Лікар підкотив крісло, і графиня сіла. Граф стояв у ногах, шепочучи:

— Бідолашний друже… бідолашний друже… Яке страшне нещастя!

Йому справді було тяжко, бо він дуже любіш Олів’є.

— Та де ж це трапилось? — знову спитала графиня.

— Я сам нічогісінько не знаю, чи, певніш, нічого не розумію, — відповів лікар. — Десь у районі Гобеленів, майже за Парижем. Принаймні візник сказав мені, що забрав його з аптеки в тому кварталі, куди його принесено о дев’ятій вечора.

Потім нахилився до Бертена:

— Правда, що нещастя сталося коло Гобеленів?

Бертен заплющив очі, немов пригадуючи, тоді прошепотів:

— Не знаю.

— Та де ж ви йшли?

— Не пригадаю. Йшов, та й годі!

З уст графині зірвався мимовільний стогін, у неї так перехопило дух, що вона мало не задихнулась; добувши з кишені хустку, затулцла очі й заридала.

Вона знала, здогадувалась! Щось нестримне, гнітюче впало їй на серце: каяття, що не залишила в себе Олів’є, що вигнала, викинула його на вулицю, де він, нестямний від горя, потрапив під колеса омнібуса.

Він мовив тим беззвучним голосом, яким тепер говорив:

— Не плачте. Це мучить мене.

Страшним зусиллям волі вона потамувала ридання, розплющила очі й глянула на нього, по її застиглому обличчю ще поволі котилися сльози.

Вони дивились одне на одного, не рухаючись, поєднавши руки на ковдрі. Дивились, забувши, що тут присутні й інші люди, і в їхньому погляді передавалось від серця до серця якесь надлюдське хвилювання.

Швидко, мовчазно й грізно зринали в пам’яті обох спогади, їхнє, теж розчавлене, кохання, все, що вони пережили вкупі, що з’єднувало їхні життя в тому пориві, якому вони віддалися.

Вони дивились одне на одного, і потреба розмовляти, говорити про все те інтимне, таке сумне, що вони мали ще одне одному сказати, непоборно підступала до їхніх уст. Графиня відчула, що треба за всяку ціну вирядити з кімнати обох чоловіків, які стояли за нею, що вона мусить знайти якийсь спосіб, якісь хитрощі; недаремно вона була винахідливою жінкою.

І почала це обмірковувати, не зводячи з Олів’є очей.

Чоловік її та лікар тихо гомоніли, про те, як доглядати хворого.

Повернувши голову, графиня спитала в лікаря:

— Ви привели доглядальницю?

— Ні. Волію прислати студента, той краще стежитиме за його здоров’ям.

— Пришліть обох. Зайвий догляд не пошкодить. Чи не можете ви їх викликати вже на цю ніч, бо ви, мабуть, до ранку не залишитесь?

— Справді, мушу йти додому. Я тут уже чотири години.

— А по дорозі влаштуйте справу з доглядальницею і студентом?

— Уночі це дуже ваиско. Але спробую.

— Треба.

— Може, й пообіцяють, а чи прийдуть?

— Чоловік мій поїде з вами й приведе їх волею чи неволею.

— Вам не можна, пані, залишатися тут самій.

— Мені?.. — вигукнула вона з якимсь викликом, зневагою та протестом, що означало — її волі протидіяти не можна. І владним, твердим голосом розтлумачила все, що в цьому становищі належить. Не пізніше як за годину студент і доглядальниця повинні бути тут, щоб запобігти всяким випадковостям. їх треба підняти просто з ліжка й привезти сюди. Тільки її чоловік може це зробити. Тим часом біля хворого залишиться вона, це її обов’язок і право. Адже вона — його друг. Зрештою, вона так хоче, і ніхто їй у цьому не перешкодить.

Міркування її були переконливі. Всі погодилися з ними.

Вона підвелася, тільки й думаючи про їхній від’їзд, тільки й бажаючи мерщій вирядити їх та лишитись з Олів’є на самоті. Проте уважно слухала всі накази лікаря, намагаючись їх зрозуміти, запам’ятати, не забути й не зробити якоїсь необачності. Слуга Бертена стояв поруч і теж слухав; куховарка, його дружина, кивала головою, що й вона розуміє.

Повторивши всі лікарські приписи, графиня поквапила Рівіля й графа, докинувши:

— Найголовніше — швидше вертайтесь, швидше!

— Я повезу вас у своєму екіпажі,— сказав лікар панові Гійруа. — Так швидше буде. Вернетесь за годину.

Перед від’їздом він знову оглянув хворого, аби переконатись, що стан його задовільний.

Граф іще вагався. Казав:

— Чи гаразд ми це робимо? — питав він.

— Гаразд. Небезпеки немає. Йому потрібен тільки відпочинок й спокій. Пані де Гійруа буде ласкава й не дозволить ні йому говорити, ні сама з ним не розмовлятиме.

Графиня приголомшено перепитала:

— То з ним не можна розмовляти?

— Аж ніяк, пані! Візьміть крісло й сидіть коло нього. Він почуватиме, що не сам, і йому буде легше; але йому не можна стомлюватись; йому не можна ні розмовляти, ні навіть думати. Я приїду на дев’яту ранку. Прощайте, пані.

Лікар пішов, низько вклонившись, за ним і граф, приказуючи:

— Не хвилюйтесь, люба! Я вернусь швидше як за годину, і ви зможете поїхати додому…

Вони вийшли, за якусь мить внизу стукнули зачинені за ними двері, й на вулиці загуркотіла, від’їжджаючи, карета.

Слуга та куховарка лдшилйсь у кімнаті, чекаючи розпоряджень. Графиня відпустила їх.

— Ідіть, — сказала вона. — Я подзвоню, коли буде треба.

Вони теж пішли, і вона лишилась з Олів’є віч-на-віч.

Вона підійшла до самого ліжка, сперлася руками на

край подушки, по той і цей бік коханого обличчя, нахилилась і дивилась на нього. Потім спитала, так низько над його обличчям, немов клала слова йому на уста:

— Ви самі кинулись під омнібус?

Він відповів, силкуючись осміхнутись:

— Ні, він сам на мене кинувся.

— Неправда, ви.

— Ні, кажу ж, що він…

Після кількох хвилин мовчанки, тих хвилин, коли душі немов зливаються в поглядах, вона прошепотіла:

— О любий, любий Олів’є, подумати тільки, що я пустила вас, не залишила в себе!

— Однаково це сталося б зі мною раніше чи пізніше.

Вони знову глянули одне на одного, силкуючись зрозуміти свої найпотаємніші думки.

— Не вірю я, що одужаю, — мовив Олів’є.— Дуже мучуся.

— Дуже мучитесь? — прошепотіла вона.

— Ох, дуже!

Нахилившись ще трохи, вона торкнулась його чола, потім очей, потім щік повільними, легкими й обережними поцілунками. Ледве торкалась устами, майже безгучно, як цілують діти. Цілувала довго, дуже довго.