На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія

Воно й героїчне і банальне, наше життя, коли хто схоче визначити, але хто цього схоче?

А виявляється це, приміром, так: якось нас попередили, що противник підіймається в атаку, Тьяден миттю виїдає свою горохову юшку з шкварками, бо він не знає, чи за годину ще житиме. Ми довго сперечалися, чи варто так робити. Кач заперечував: можуть поранити у живіт, а коли шлунок повний, це дуже небезпечно.

Такі речі для нас — справжні проблеми, ми серйозно замислюємося над ними, та інакше не може й бути. Тут, перед лицем смерті, життя стало страшенно прямолінійне, воно обмежується найнеобхіднішим, усе інше спить глухим сном; ця наша примітивність і рятує нас. Якби ми були не такі однакові й не такі примітивні, то вже давно б збожеволіли, дезертирували або нас повбивало б. Ми немов альпіністи високо в горах, укритих кригою: тоді всі функції організму конче мусять служити тільки збереженню власного життя, це викликано необхідністю. Все інше відкидається, бо воно вело б тільки до марної витрати сил. Це для нас єдиний спосіб порятунку; часом я сам собі здаюся чужим, коли в години тиші загадкові відблиски минулого показують мені, наче в тьмяному люстрі, відокремлені від мене обриси мого теперішнього існування, і я дивуюсь, як незбагненна діяльна сила, сила життя, змогла пристосуватися й до таких форм. Усі інші її вияви перебувають у стані зимової сплячки, життя зосередилося лише на тому, щоб стерегтися смерті; життя перетворило нас у мислячих тварин і озброїло нас інстинктом; воно зробило з нас тупаків, аби нас не зламали жахи війни, котрі навалилися б на нас, якби ми думали ясно і свідомо; життя збудило в нас почуття товариськості, щоб ми не опинилися в безодні самотності; воно озброїло нас байдужістю дикунів, аби ми всупереч усьому могли тішитися кожною світлою хвилиною і зберігати її надалі для захисту від навали небуття. Так ми й живемо — замкнено, суворо, ні в що не втручаємось, і лише зрідка якась подія осяває наше існування. Але тоді з глибини нашого єства зненацька виривається полум'я неймовірно тяжкої туги.

Це небезпечні хвилини, бо вони доводять, що наша пристосованість усе-таки штучна і це не справжній спокій, а тільки зусилля бути спокійним. Зовнішніми формами життя ми майже нічим не відрізняємося від дикунів, та коли дикуни можуть постійно так жити, бо це для них природно, а напруження духовних сил може привести їх до дальшого розвитку, то в нас — усе навпаки: ми напружуємо свої внутрішні сили не для дальшого розвитку, а для повернення назад, у дикунство. Для них цей стан природний і зрозумілий, а для нас — штучний, створений ціною неймовірного напруження.

Часом уночі нам, буває, привидяться уві сні якісь обличчя, і ми прокидаємося знеможені, ще під владою цих чарів, і з жахом відчуваємо, який непевний наш спокій і яка примарна межа відділяє нас від пітьми... Ми — невеличкі пломінці, ледве захищені хисткими стінами від буревію смерті чи божевілля, ті пломінці лише мерехтять, а часом майже гаснуть. Тоді глухий гуркіт бою оточує нас кільцем, ми зіщулюємося, замикаємось у собі і широко розплющеними очима вдивляємося в ніч. Трохи заспокоює нас тільки дихання поснулих товаришів, і ми вже чекаємо ранку.

Кожен день і кожна година, кожен снаряд і кожен убитий підточують цю хистку опору, і роки швидко її руйнують. Я бачу, як круг мене вона теж от-от завалиться.

Ось, приміром, безглузда історія з Детерінгом.

Він був один із тих, що завжди тримаються окремо. Якось, собі на лихо, він побачив у садку вишню. Ми саме поверталися з передової на нові квартири, і, коли завернули за ріг будинку, несподівано у світанковій імлі перед нами виникла вишня, ще без жодного листочка, але вся в буянні білого цвіту.

Ввечері Детерінг десь подівся. Нарешті він прийшов, тримаючи в руках кілька квітучих вишневих гілок. Ми взялися глузувати з нього, чи він, бува, не знайшов собі дівчини і чи не збирається вже на оглядини. Він нічого не відповів і вклався спати. Вночі я почув, що він порпається в своїх речах, здається, їх пакує. Передчуваючи щось лихе, я підійшов до нього. Він удав, наче нічого не сталося, тоді я сказав:

— Детерінг, не роби дурниць!

— Чого ти, я просто не можу заснути...

— А навіщо ти приніс вишневий цвіт?

— Хіба мені не можна вишневих гілок наламати? — уперто відказав він і, трохи помовчавши, додав: — Удома в мене гарний вишневий садок. Коли вишні цвітуть, то згори, з сінника, як глянеш, здається, наче хто напнув простирадло, геть усе біле. Оце саме тепер вони цвітуть.

— Може, незабаром дістанеш відпустку. Або навіть відкомандирують тебе тепер додому, як хлібороба.

Детерінг киває головою, але відчувається, що він десь далеко. Коли цих селян зворушити, у них на обличчі з'являється якийсь дивний вираз — чи то як у корови, чи то як у зажуреного бога, щось дурнувате, але водночас і чарівне. Аби відволікти Детерінга від його думок, я прошу в нього скибку хліба. Він, не вагаючись, дає. Це підозріло, бо взагалі він скупенький. Тож я не сплю. Та все гаразд, уранці він такий, як завжди.

Напевне, він помітив, що я за ним стежу. Проте ще через день він уранці щезає. Я відразу це завважую, але нікому нічого не кажу, щоб дати йому час, може, він устигне пробратися. До Голландії вже втекло чимало різного люду.

Але під час переклички виявилася його відсутність. Через тиждень ми дізнаємось, що його впіймали польові жандарми, ця ганебна військова поліція. Він подався був до Німеччини — звісно, то був безнадійний вчинок, як безнадійне й дурне було все, що він робив із самого початку втечі. З цього кожен міг би виснувати, що його втеча була викликана тугою за домівкою і діяв він у раптовому потьмаренні. Та що знають про це військові судді, сидячи за сто кілометрів від лінії фронту? Відтоді ми більше нічого не чули про Детерінга.

Ці небезпечні, гамовані почуття часом вибухають в інший спосіб, як ото вибухає перегрітий паровий казан. Тож треба ще розповісти, як загинув Бергер.

Наші окопи вже давно розриті снарядами, лінія передової стала якась еластична, і ми не ведемо, власне, справжньої позиційної війни. Коли поле прочесала атака, а за нею — контратака, зостається подерта лінія траншей, а боротьба іде вже запекло від вирви до вирви. Передній край прорвано, невеличкі купки солдатів засіли у вирвах і звідти ведуть бій.

Ми теж сидимо у вирві, а збоку чатують англійці. Їхні частини зім'яли наш фланг і тепер опинилися позаду нас. Ми оточені. У полон здатися важко, бо нас огортає туман і дим, ніхто не зрозуміє, що ми хочемо здатися, а може, ми цього в не хочемо, в такі хвилини ніхто сам не здатний цього збагнути. Ми чуємо, як ближчають вибухи ручних гранат. Наш кулемет прочісує чималий шмат землі перед нами. Проте вода в кожухах висихає, ми хутко передаємо один одному металеві коробки від стрічок, кожен мочиться туди, тепер у нас знову є вода й ми можемо стріляти. Але гуркіт іззаду все ближчає. Через кілька хвилин ми загинемо.

Зненацька десь оскаженіло затріскотів ще один кулемет, він б'є з найкоротшої відстані. Б'є з вирви поруч із нами, то Бергер приволік його туди, і тепер позаду починається контратака. Ми вириваємося з оточення і з'єднуємося з нашими.

Коли ми згодом уже сидимо в досить надійному сховищі, один із тих солдатів, що принесли нам їсти, розповідає, ніби за кількасот кроків звідси лежить поранений зв'язковий собака.

— Де?—питає Бергер.

Солдат пояснює, де саме. Бергер підводиться, щоб іти й забрати собаку або пристрелити його. Ще півроку тому він і не здумав би клопотатися цим, не став би робити дурниць. Ми намагаємося його затримати. Та коли він насправді йде, ми тільки кажемо: "Здурів" і відпускаємо його. Бо такі напади фронтового сказу стають небезпечними, якщо не вдається відразу збити людину з ніг і міцно її тримати. А Бергер на зріст метр вісімдесят заввишки, він у нашій роті найдужчий.

Бергер справді збожеволів, бо хоче пробитися крізь вогняну стіну. Певне, в нього вдарила та блискавка, що десь угорі чатує над нами; вдарила і зробила його одержимим. Це виявляється по-різному: ті починають бешкетувати, ті — кидаються стрімголов тікати, а один силкувався заритися в землю, довбав її руками, ногами й навіть гриз зубами.

Звісно, трапляються й симулянти, але вже сама спроба симулювати є, власне, характерною ознакою. Бергера, що пішов був по собаку, виносять з-під вогню з розтрощеним тазом, а одного з тих солдатів, що його несли, поранено кулею в литку.

Мюллера вбито. Освітлювальна ракета, яку пустили десь зовсім зблизька, попала йому просто в живіт. Він жив іще півгодини при повному розумі, жахливо страждаючи. Перед смертю він передав мені свій гаман і відказав мені чоботи, ті самі, що дісталися йому колись у спадок від Кеммеріха. Я ношу їх, бо вони мені добре прийшлися. Після мене їх. носитиме Тьяден, я вже йому пообіцяв.

Ми поховали Мюллера, але він недовго матиме тут спокій. Наші позиції відсуваються назад. По той бік забагато свіжих англійських та американських полків. Забагато м'ясних консервів і пшеничного борошна. Забагато нових гармат. I літаків.

А ми виснажені й зголоднілі. Харчі в нас такі кепські й стільки в них сурогатів, що ми від цього хворіємо. Фабриканти в Німеччині на нас збагатіли, а нам розриває кишки кривавий пронос. У вбиральнях завжди повно люду; треба було б показати там, удома, ці сірі, жовті, нужденні, покірні обличчя, ці скоцюрблені від різачки постаті, цих людей, що стікають кров'ю і хіба що всміхаються один до одного, кажучи тремкими від болю вустами:

— Не варто й штани підтягати...

Наша артилерія немов принишкла, у неї замало боєприпасів, а жерла в гармат такі вже зужиті, що ті б'ють дуже неточно, і часом снаряди летять просто сюди, на наші позиції. У нас і коней замало. Наше поповнення —це бліді, слабосилі хлопчаки, вони навіть не можуть тягати на собі ранці, але вмирати можуть. Тисячами. Вони не мають уявлення, що таке війна, вони тільки йдуть уперед і підставляють себе під кулі. Один-єдиний ворожий літак за іграшки поклав дві їхні роти, перше ніж ті хлопчаки, щойно вийшовши з поїзда, навчились ховатися.

— Незабаром Німеччина стане пусткою,— каже Кач.

Ми вже не маємо надії, що все це коли-небудь скінчиться. Наперед ми взагалі тепер не загадуємо.