На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія

Так воно і є. В одному місці висять шматки форми, в іншому прилипла кривава каша, що колись була живим тілом. Ось лежить зовсім голий труп, на одній нозі в нього ще зостався клапоть спідніх та навкруг шиї — комір від мундира. Весь його одяг висить тут же, на найближчих гілках. Трупові бракує обох рук, їх мов викрутило. Одну з них я помічаю кроків за двадцять у чагарнику.

Труп лежить долілиць. Під ранами на місці вирваних рук земля почорніла від крові. Листя під ногами розметене, начебто чоловік іще хвицався.

— Це не кумедно, Каче! — кажу я.

— Дістати снарядну скалку в живіт теж не весело,— відказує він, знизуючи плечима.

— Тільки не розкисайте! — радить Тьяден.

Усе це сталося, вочевидь, недавно, бо кров іще зовсім свіжа. А що всі люди, яких ми бачимо навкруги, мертві, то ми тут не затримуємось і повідомляємо про це на найближчому санітарному пункті. Врешті ми не зобов'язані виконувати роботу за тих санітарів, вони там усі здоровані.

Треба йти у розвідку, щоб визначити, як далеко до ворожих позицій. Після відпустки мені весь час якось незручно перед хлопцями, і я зголошуюся теж іти. Ми розробляємо план дії, проповзаємо під дротяними загородженнями, а далі повземо врізнобіч, по одному. Незабаром я знаходжу неглибоку вирву і мерщій сповзаю в неї. Звідси я спостерігаю.

Місцевість прочісується кулеметним вогнем середньої щільності. Кулемети тріскотять з усіх боків, вогонь не дуже сильний, але принаймні достатній для того, щоб ми не вистромлювали голів.

Наді мною розкривається парашутик освітлювальної ракети. В її бляклому світлі все навкруг немов застигло. А потім темрява здається ще чорнішою. У нас розповідали, що у ворожих окопах перед нами сидять негри. Це неприємно, бо їх важко помітити, і, крім того, вони надзвичайно спритні розвідники. Проте часом вони діють дуже нерозважно; якось Кач, а потім так само і Кроп, бувши в розвідці, застрелили кількох ворожих розвідників-негрів, бо ті, завзяті курці, повзли із запаленими цигарками. Качеві й Альбертові залишалося тільки стріляти в ті тьмяні цятки цигарок.

Поряд зі мною із свистом падає невеликий снаряд. Я не чув, як він летів, і страшенно злякався. Наступної миті мене поймає божевільний жах. Я тут сам-один, майже безпорадний у цій темряві, можливо, вже давно за мною стежить із іншої вирви пара ворожих очей і десь уже лежить напохваті ручна граната, яка мене розірве. Я намагаюсь опанувати себе. У розвідку я ходжу вже не вперше, і цього разу ніякої особливої небезпеки немає. Але після відпустки це моя перша розвідка, і до того ж місцевість мені не дуже знайома.

Я силуюсь переконати себе, що нема чого лякатися, що в темряві мене напевне ніхто не чатує, бо інакше вони не стріляли б так зрідка.

Та все марно. У голові в мене безладно жужмляться думки, я чую застережливий голос моєї матері; бачу росіян за дротяною огорожею, вітер куйовдить їм бороди; напрочуд виразно уявляю собі солдатський буфет із кріслами, кінотеатр у Валансьєні, болісна уява малює мені жахливу річ — сіре, байдуже дуло гвинтівки, яке нечутно стежить за мною, хоч би куди я повернув голову; я аж умиваюся потом...

Я й досі лежу у вирві. Дивлюсь на годинник: минуло лише кілька хвилин. Чоло в мене вогке від поту, вогко й під очима, руки тремтять, я тихо, але важко дихаю. Це не що інше, як неймовірний напад страху,— звичайнісінький підлий звірячий страх, що не дозволяє мені підвести голову й поплазувати далі.

Наче якісь драглі затягують все у мене всередині, перетворюючи напруження в єдине бажання зостатися тут і нерухомо лежати. Руки й ноги в мене прилипли до землі, я ще раз марно пробую їх підняти. Припадаю до землі, не можу рушити з місця і вирішую лежати тут.

Однак у мені вже здіймається нова хвиля — хвиля сорому, каяття і водночас свідомості безпеки. Я трохи зводжуся, щоб роздивитись. Очам аж боляче — так я вдивляюсь у темряву. В небі спалахує ракета, і я знову пригинаю голову.

Я веду безглузду, розпачливу боротьбу із собою, хочу вилізти з вирви і щоразу зсовуюся додолу. Кажу собі: "Ти мусиш, це ж для твоїх товаришів, це ж не якийсь дурний наказ! — і зразу заперечую: — Це мене не обходить, адже в мене одне-однісіньке життя".

То все наробила відпустка,— засмучено виправдовуюсь я. Але й сам у це не вірю, мені стає страшенно гидко, я помалу підводжуся, спираюся на лікті, підтягуюсь і лежу тепер на краю вирви, наполовину висунувшись із неї.

Раптом я чую якийсь шелест і мерщій ховаюсь. Попри гуркіт артилерії, підозрілі звуки виразно чути. Я дослухаюсь — шелест долинає звідкись іззаду. То наші солдати, вони йдуть траншеєю. Тепер я вже чую притлумлені голоси. Судячи з тону, один із них, здається, належить Качеві.

Відразу ж мені стає неймовірно тепло на душі. Ці голоси, ці кілька тихих слів, ці кроки в траншеї позаду миттю виривають мене з обіймів жахливої самотності, навіяної страхом перед смертю, страхом, якому я замалим не піддався. Вони, ці голоси, дорожчі мені за власне життя, дорожчі за материнську ласку і дужчі за страх; взагалі найдужчий і найнадійніший на світі захист — це голоси моїх товаришів.

Тепер я вже не відчуваю себе дрібненьким єством, що самотньо тремтить у пітьмі, тепер я поруч із ними, а вони поруч зі мною, ми однаково боїмося й однаково хочемо жити, ми з'єднані один з одним у простий, хоч і тяжкий спосіб. Я хотів би притулитися обличчям до них, до тих голосів, до тих кількох слів, які врятували мене зараз і боронитимуть завжди.

Обережно перекочуюся через край вирви і плазом повзу вперед. Далі лізу рачки на всіх чотирьох; усе гаразд, я зазначаю собі напрямок, оглядаюся навкруги і запам'ятовую по спалахах розташування батарей, щоб знайти дорогу назад. Потім намагаюся з'єднатися з іншими розвідниками.

I досі я ще боюсь, але тепер це розумний страх, якась надзвичайно напружена обережність. Уночі розгулявся вітер, і, коли над жерлами гармат спалахує полум'я, навкруг мене гойдаються тіні. Через те я або не бачу майже нічого, або бачу аж забагато. Часом я завмираю з переляку, щоразу даремного. Так я просуваюся досить далеко вперед і, зробивши півколо, повертаюся назад. Інших наших розвідників я так і не знайшов. З кожним метром, що ближче до наших окопів, то дужчає в мені впевненість, але врешті дужчає й нетерпіння. Зовсім неприємно було б уклепатися тепер в якусь халепу.

Та зненацька мене знову поймає жах. Я вже не впізнаю місцевості й не можу точно визначити потрібного напрямку. Тихенько лізу в найближчу вирву і намагаюся зорієнтуватись. Уже не раз було, коли солдат, зраділий, що знайшов своїх, стрибав в окоп і тільки тоді бачив, що потрапив до ворогів.

За якийсь час я знову починаю дослухатися. Досі я ще не певний. Лабіринт вирв здається мені тепер таким неосяжним, що від збудження я вже зовсім не знаю, в який бік мені треба добуватись. А що, як я посуваюсь уздовж наших траншей, тоді це триватиме хтозна-поки. Тож я ще раз завертаю вбік.

Ці кляті ракети! Здається, вони горять у небі чи не цілу годину, не можна й поворухнутися, щоб ту ж мить не загуло над тобою.

Та ради немає, мені конче треба звідси вибиратися. Раз у раз зупиняючись, я просуваюсь уперед, знову повзу плазом і обдираю собі у кров руки об пощерблені, гострі, мов бритва, снарядні скалки. Часом мені здається, ніби на обрії небо трохи яснішає, але, може, то справді тільки здається. Поволі я починаю розуміти: дай боже мені живим вибратись...

Неподалік гучно вибухає снаряд. Одразу за ним іще два. I починається. Вогняний шквал. Тріскотять кулемети. Тепер зостається тільки одне — лежати. Певне, незабаром почнеться атака. Звідусіль злітають ракети. Без упину, одна за одною.

Я лежу, скоцюрбившись, у чималій вирві, по пояс у воді. Якщо почнеться атака, я кинусь у воду, просто обличчям у болото, якнайглибше, аби тільки не захлинутись. Удаватиму мертвого.

Раптом я чую, що вогонь перестрибує назад. Я миттю сповзаю вниз, у воду, зсовую каску зовсім на потилицю і лежу, тримаючи обличчя над самою водою, щоб можна було дихати.

Якийсь час лежу непорушно; та ось щось дзенькає, щось тупотить ближче і ближче. Усі нерви в мене наче кригою скуті. Щось із гуркотом мчить наді мною — то перші ворожі лави. Одна-однісінька думка розриває мені голову: що робити, як хтось із них стрибне сюди, у вирву? Мерщій витягаю свій невеликий кинджал і, міцно стискаючи його колодочку, знову ховаю — стромляю руку із ним у твань на дні вирви. А в голові мені наче гупає молот: як хтось стрибне сюди, я перший ударю, треба відразу перерізати йому горлянку, щоб він, бува, не закричав, інакше не можна; він перелякається не менше за мене, і страх кине нас одного на одного, тож мені треба бути першим.

Тепер узялися стріляти наші батареї. Один снаряд падає неподалік. Це викликає в мене шалену лють, ще бракує, щоб мене вбило нашим же снарядом; я лаюсь на всі заставки і скрегочу зубами, аж у рот мені лізе багно; я скаженію, та врешті я можу тільки стогнати й благати.

Чути, як рвуться снаряди. Якщо наші підуть у контратаку, я врятований. Припадаю головою до землі і чую глухий гуркіт, немов далекі вибухи в копальні; тоді знову підводжу голову, аби знати, що робиться вгорі.

Татакають кулемети. Я знаю, що наші дротяні загородження міцні й майже не пошкоджені, на окремих ділянках по них іде струм високої напруги. Кулеметний вогонь дужчає. Їм не пройти, їм доведеться вертати назад.

Я знову падаю і дослухаюсь, украй напружений. Чути тріскотняву, гуркіт, брязкіт. I посеред усього — суцільний пронизливий крик. Їх обстрілюють, атаку відбито.

Іще трохи розвиднилося. Неподалеку від мене гупотять чиїсь ноги. Хтось біжить. Проминув. Іще біжать. Кулеметна тріскотнява зливається в одну безупинну чергу. Я саме хотів трохи повернутися, та нараз угорі щось забряжчало, гупнуло, і до вирви важко спадає чиєсь тіло, котиться вниз, валиться на мене.

Я ні про що не думаю, нічого не вирішую, а б'ю в нестямі й тільки відчуваю, як те тіло здригається, а тоді м'якшає і скочується додолу. Коли я отямлююсь, рука в мене липка й мокра.

Той чоловік харчить. Мені здається, що він голосно зойкає, кожний його віддих лунає наче крик, удар грому,— та насправді то стугонить у мене в жилах кров. Мені хочеться затулити йому рота, напхати туди землі, ще раз втопити в нього кинджал, аби він тільки замовк, бо він може мене виказати.