Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель
Та він був безсилий не тільки щось зробити, а навіть вимовити на їхній захист бодай слово. Натомість він мусив приєднатись до цих огидних веселощів з приводу наступної різанини й пити за вічні пекельні муки для всіх французів взагалі й полковника Кулевена зокрема.
Вранці, вийшовши на палубу, капітан Блад побачив на відстані десяти-дванадцяти миль по лівому борту довгу берегову смугу острова Домініка,, а далеко попереду — невиразні обриси сірого громаддя, що, як він знав, було горою в центрі круглого острова Марі-Галанте. Отже, вночі, [431] проминувши Домініку з півдня, вони вийшли з Каріб ського моря в Атлантичний океан.
Дон Хуан у чудовому настрої, не зіпсованому навіті нічною пияткою, підійшов до Блада, який стояв на кормі, й повідомив його про все те, що Блад знав і без нього, але з обережності не показував своїх знань.
Години зо дві вони йшли, не змінюючи курсу й тримаючись під частиною вітрил прямо по вітру. Коли ж до острова, що наче зелена стіна піднімався з бірюзового моря, залишилось миль з десять, різкі слова команд і боцманські свистки привели матросів у рух. Над палубою "Естремадури" напнули сітку для захисту під час бою уламків рангоута, з гармат зняли свинцеві чохли, під-тягли до них ящики з ядрами й цеберки з водою.
Стоячи поряд з доном Хуаном біля різьбленого поруччя, капітан Блад з цікавістю й неначе схвально дивився, як мушкетери в панцирах і шпичастих шолома шикуються на шкафуті. Дон Хуан тим часом пояснював йому значення речей, на яких Блад розумівся краще, ніж будь-хто інший.
Коли вибило вісім склянок, вони спустились униз пообідати. Дон Хуан був тепер, перед близьким боєм, не такий галасливий і веселий. Обличчя його трохи зблідло, рухи тонких гарних рук зробилися неспокійні, в оксамитових очах з'явився гарячковий блиск. Він їв мало і квапливо, але пив багато і ще сидів за столом, коли один з офіцерів, кремезний і присадкуватий юнак на ім'я Вера-гуас, який ніс вахту, з'явився в каюті й повідомив капітана, що час приймати команду.
Дон Хуан підвівся з допомогою стюарда негра Абсоло-ма, швидко надів панцир із сталевим шоломом і піднявся на палубу. Капітан Блад пішов разом з іспанцем, хоч той не радив йому з'являтись нагорі без сталевого обладунку. "Естремадура" була вже на відстані трьох миль від порту Бас-Тер. Вона не викинула ніякого прапора, не бажаючи, із зрозумілих причин, показувати свою приналежність до певної країни, хоч її і так було видно з обрисів корпусу та оснащення. Коли відстань між кораблем і островом скоротилась до милі, дон Хуан зміг роздивитись у підзорну трубу всю гавань з широким входом і заявив, що не бачить там жодного військового корабля. Отже, в наступному двобої їм протистоятиме тільки самий форт. Гарматне ядро, впавши тієї миті перед носом "Естремадури", показало: командує фортом людина, яка розуміє, що їй робити. Незважаючи на такий цілком певний [432] сигнал лягти в дрейф, "Естремадура" й далі рухалась уперед і була зустрінута залпом з дванадцяти гармат. Проте, не діставши ніяких пошкоджень, вона не ухилилась від курсу і не відкрила вогню, і дон Хуан заслужив за це мовчазне схвалення капітана БлаДа. Корабель, витримавши й другий залп форту і так само не відкриваючи вогню, наблизився до нього майже впритул. Тоді він дав залп з гармат одного борту, зробив вправний поворот оверштаг і дав ще один залп з гармат другого борту, після чого, тримаючись круто, до вітру, відійшов, щоб перезарядити гармати. В цей час він підставляв французьким канонірам лише свою корму, а це була невелика мішень, і влучити в неї було важко.
Коли корабель знову повернувся, щоб піти вдруге в атаку, за його кормою, крім пінасси, яка добре прислужилась капітанові Бладу в його мандрах, тяглося на буксирі ще три шлюпки, спущені на воду з палуби корабля з допомогою утлегаря.
Під час другої атаки на "Естремадурі" було пошкоджено бізань-рею і потрощено прикрашені різьбою високі надбудови на баці. Та це нітрохи не засмутило дона Хуана, який, керуючи кораблем з великим знанням справи, вгатив у форт два потужних бортових залпи з двадцяти гармат кожен, та ще й так влучно, що на якийсь час змусив форт зовсім замовкнути.
Після цього корабель знову відійшов, а коли повернувся, у шлюпках за його кормою було повно мушкетерів. Він наблизився на відстань не більше ста ярдів від високої скелі, яка стояла в морі перед фортом, і зупинився там під таким кутом, щоб його не можна було поцілити з гармат, прикриваючи висадку мушкетерів на берег. Загін французів, що вибіг був з напівзруйнованої фортеці, щоб перешкодити висадці, було скошено картеччю. За мить іспанці опинились уже на березі й дерлись положистим схилом до форту, а порожні шлюпки повернули назад по підкріплення.
Поки відбувались ці події, дон Хуан знов просунувся із своїм кораблем уперед і дав ще один бортовий залп по форту, щоб відвернути увагу його захисників від мушкетерів на березі і посіяти розгубленість і відчай. Йому відповіло чотири чи п'ять гармат, і дванадцятифунтозе ядро розщепило фальшборт, але корабель знову відійшов, не діставши більше ніяких пошкоджень, а потім повернув до берега, щоб зустріти шлюпки. Та не встигло підкріплення сісти в них, як мушкетна стрілянина на березі припинилась. [433] Потім над морем розляглись радісні крики іспанців, і майже відразу ж удари молотів по металу сповістили про те, що беззахисні гармати форту виведено з ладу.
До цієї миті капітан Блад залишався вього-на-всього холодним спостерігачем за перебігом подій, в яких розбирався з великим знанням справи. Але тепер його думки звернулись до того, що неодмінно повинно було статися після перемоги іспанців, і він, хоч і був суворим, озлобленим піратом, аж здригнувся, знаючи звичаї іспанської солдатні під час подібних набігів і маючи уявлення про те, який негідник їхній командир. Для Блада війна була війною, і з жорстоким ворогом він сам був безжальний. Але з плюндруванням поселень жорстокою, розлюченою солдатнею, із звірячим поводженням з мирними поселенцями та їхніми жінками він ніколи не міг змиритись.
Та було цілком зрозуміло, що дона Хуана де ла Фуен-те, цього гарно вихованого іспанського джентльмена, нітрохи не мучило сумління. Його темні очі аж горіли з нетерплячки, і він зійшов на берег разом з новим підкріпленням, щоб особисто очолити напад. В останню хвилину він зі сміхом запросив свого гостя супроводжувати його, обіцяючи йому рідкісну розвагу й надзвичайно цікаве збільшення життєвого досвіду. Блад опанував свої почуття й залишився зовнішньо абсолютно спокійним.
— Моя національна приналежність забороняє мені йти з вами, доне Хуан. Голландія не воює з Францією.
— Та хто знатиме, що ви голландець? Станьте хоч раз іспанцем, доне Педро, й повеселіться досхочу. Хто про це знатиме?
— Я знатиму,— відповів Блад.— Це справа честі. Дон Хуан витріщився на нього як на дивака.
— Ну, тоді вам доведеться бути жертвою власної делікатності,— проказав він і, все ще сміючись, спустився по забортному трапу в шлюпку, що чекала на нього.
Капітан Блад залишився на кормі, звідки добре бачив містечко на березі не далі як за милю від "Естремадури", яка вже кинула якір на рейді. З усіх офіцерів на борту лишився тільки один Верагуас, а з матросів — не більше чотирнадцяти-п'ятнадцяти чоловік. Але всі вони пильно стежили за подіями на березі, і про всякий випадок серед них був досвідчений гармаш.
Дон Себастьян Верагуас проклинав свою долю за те, що його залишили на кораблі й він не потрапив до берегового загону, і з жалем говорив про брудні розваги, до [434] яких би він прилучився, бувши на березі. Це був міцний, натоптаний хлопець років двадцяти п'яти з великим носом і важким підборіддям. Він самовдоволено базікав усякі дурниці, а капітан Блад тим часом дивився, що робиться в маленькому селищі. Навіть з такої відстані до корабля долинав жахливий крик, бо там уже хазяйнували іспанці, чимало будинків горіло. Капітан Блад надто добре знав, які неподобства чинять у селищі солдати, підбурювані іспанським джентльменом, і він багато дав би за те, щоб мати зараз під рукою сотню своїх піратів, з якими він стер би на порох оцей іспанський непотріб. Він дивився на селище, й обличчя його було похмуре. Одного разу він уже був свідком такого нападу й заприсягся тоді, що ніколи жоден іспанець не матиме від нього пощади. Він порушив цю присягу, але тепер знов дав собі слово, що в майбутньому неухильно її дотримуватиметься.
А тим часом молодий іспанець біля нього, якого він з радістю задушив би власними руками, закликав усе небесне воїнство, щоб воно засвідчило його незадоволення тим, що його немає на березі, в тому пеклі.
Нападники повернулись увечері тим самим шляхом, яким пішли,— повз мовчазний тепер форт,— і сіли в шлюпки, щоб подолати сотню ярдів смарагдово-зеленої води між берегом і кораблем, який стояв на якорі. Галасливі, радісно збуджені, вони, повертаючись, співали; серед них було кілька поранених, набагато більше — розчерво-нілих від вина та рому, але всі були навантажені награбованим добром. Вони сипали брудними жартами, розповідаючи про те спустошення, що його вони залишили позад себе, і ще брудніше вихвалялись вчиненими мерзо-тами. Ніякі пірати в світі, думав Блад, не змогли б перевершити їх у брутальності й жорстокості. їхній напад завершився цілковитим успіхом.
Нарешті з останньою шлюпкою на корабель повернувся дон Хуан. Поперед нього бортовим трапом піднялось двоє матросів, несучи щось важке, і незабаром Блад розпізнав, що то була жінка — її голову й плечі було загорнуто плащем. Під темними складками плаща Блад побачив край зеленої шовкової спідниці і ноги в шовкових панчохах і вишуканих черевичках на високих підборах. Дедалі більше дивуючись, він зробив з побаченого висновок, що жінка знатна особа.
Дон Хуан, обличчя й руки якого були чорні від про-хового диму, піднявся зразу ж за ними. Стоячи на верхньому щаблі трапа, він скомандував: [435]
— До мене в каюту!
Блад бачив, як жінку пронесли палубою крізь натовп матросів, що шкірили зуби й непристойно жартували, і вона на руках своїх викрадачів зникла внизу.
Яким би капітан Блад не був по відношенню до чоловіків, але по відношенню до жінок він незмінно виявляв себе лицарем.
