Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель
Він носив у лівому вусі чималу довгасту перлину, що коштувала величезних грошей і була тільки —незначною часткою величезної здобичі, захопленої колись на такій же флотилії в Ріо де ла Хача. І от, спорядивши три піроги й відібравши зі своєї команди сорок чоловік, найбільш придатних для такого діла, Блад однієї ночі непомітно перетнув протоку між островом Маргарити й Мейном, простояв наступний день на якорі біля берега і надвечір крадькома рушив у затоку Каріако. Проте їх зненацька застукав корабель іспанської берегової охорони, про присутність якого в тамтешніх водах вони навіть не підозрювали.
Піроги поспішно повернули назад і кинулись у відкрите море. Швидко заходила тропічна ніч, але сторожовий корабель погнався за ними, відкрив вогонь і в друзки розніс благенькі човни, на яких сиділи нападники. Із сорока піратів частину було вбито, частина потонула, а решта, виловлена іспанцями з води, попала в полон. Сам Блад провів ніч, ухопившись за великий уламок піроги. Свіжий південний бриз, що знявся на заході сонця, а також морська течія зробили чудо й викинули його на світанку, виснаженого, задубілого від холоду і добре просоленого від тривалого перебування у воді, на берег одного з крихітних острівців з групи Германських островів.
Цей острівець з рідко розкиданими кокосовими пальмами й кущами алое мав півтори милі в довжину й менше ніж милю в ширину і був, по суті, безлюдний, бо населяли його тільки морські птахи та черепахи. Але сталося так, що коли Блад попав на нього, там в цей час мешкало двоє нетяг-іспанців. Ці нещасні втекли на вітрильній пінассі з англійської колонії Сент-Вінсент, де їх було ув'язнено. Необізнані з навігацією, вони довірились морській стихії, й місяць тому, коли у них уже давно закінчилась вода й харч і їм загрожувала видима смерть [427] від спраги й голоду, їх випадково викинуло на цей острівець. Не наважуючись після цього плисти далі, вони підтримували своє існування черепашками, знаходячи їх між прибережних скель, кокосовими горіхами, диким бататом та ягодами.
Капітан Блад, який не був певен, що іспанці, навіть перебуваючи в такій відчайдушній скруті, не переріжуть йому горлянку, коли дізнаються, хто він такий, назвався голландцем Пітером Вандермейєром, розповів, що його бриг зазнав аварії по дорозі на Кюрасао і, крім батька-голландця, привласнив собі ще й матір-іспанку, щоб пояснити не тільки своє голландське ім'я, а й чудове знання іспанської мови.
Знайшовши пінассу в доброму стані, Блад завантажив її чималою кількістю батату й черепашачого м'яса, яке він сам прокоптив на багатті, набрав у барильця води й разом з обома іспанцями подався в море. З сонцем і зірками він тримав курс на схід до Тобаго, розраховуючи знайти притулок у тамтешніх голландських поселенців, які поводились досить нейтрально. Проте своїм довірливим супутникам він з обережності сказав, що вони йдуть на Тринідад.
Та Тім не судилось потрапити ні на Тринідад, ні на Тобаго. На третій день подорожі, на превелику радість іспанців і майже відчай капітана Блада, їх підібрав іспанський галеон "Естремадура". Блад спершу був майже у у відчаї, проте не мав ради і сміливо вирішив покластись на долю, сподіваючись, що в такому лахмітті, в якому він піднявся на борт галеона, його не впізнають. Коли його спитали, хто він такий, Блад повторив вигадку про аварію брига, про своє голландське походження й мішану кров, і вирішивши, що коли він уже грає, то треба грати крупно, сказав, що його іспанська мати належить до най-благороднішої іспанської родини Трасмієра з роду герцога Аркоського, отже й він, Блад, є, таким чином, родичем цього герцога.
Бладна манера поводитись, якій не могло зашкодити навіть лахміття на тілі, сміливе горбоносе обличчя, смаглява шкіра й чорне волосся, а найбільше бездоганна, вишукана іспанська мова змусили іспанців повірити йому. А оскільки він бажав усього-на-всього, щоб його висадили на берег в якій-небудь голландській або французькій колонії, звідки він міг би продовжити свою подорож на Кюрасао, не було ніяких підстав запідозрювати його в брехні. [428]
На сибарита дона Хуана де ла Фуенте, командира галеона "Естремадура", розповідь підібраного в морі джентльмена про його високі зв'язки справила неабияке враження, тому він прийняв Блада дуже гостинно, надавши у його розпорядження весь свій багатий та вишуканий гардероб і окрему каюту по сусідству зі своєю, і тримався з ним як з людиною, що займає таке ж високе становище, як і він сам. Цьому сприяло також і те, що Пітер Вандермейєр явно припав дону Хуану до серця. Іспанець попросив у Блада дозволу називати його доном Педро, щоб підкреслити його іспанське походження, присягаючись, що кров якихось Вандермейєрів розчинилась у крові Трасмієрів. Говорячи на цю тему, іспанський джентльмен дозволив собі кілька лайливих слів. Взагалі лайка природно й щедро линула з вуст дона Хуана з будь-якого приводу, і четверо молодих офіцерів знатного походження, які обідали й вечеряли за командирським столом, охоче наслідували цей приклад.
Блад міг іноді пробачити погані схильності вісімнадцятирічним молодикам, вважаючи, що час їх виправить, але в цьому тридцятилітньому чоловікові вони здалися йому безмежно огидними. Під вишуканими манерами й елегантною зовнішністю іспанця вгадувались душевний бруд гульвіси й розпусника. Та Пітер Блад був далекий від того, щоб виказати свою зневагу. Навіть більше, заради власної безпеки і щоб випадково не зіпсувати того враження, яке він з самого початку справив на капітана, Блад був змушений пристосовуватись до товариства і удавати з себе таку ж розбещену людину, як і вони.
Все це призвело до того, що протягом тих днів, поки галеон, майже заштилівши в тропічному морі, ледве повз на північ під усіма вітрилами, які часто зовсім не вловлювали руху повітря й мертво висіли на щоглах, між доном Хуаном і доном Педро виникло щось схоже на дружбу. Багато що захоплювало дона Хуана в його новому приятелі — очевидна сила м'язів і міцність духу, глибоке знання людей і світу, швидкий розум і трохи цинічна філософія. Вони щодня проводили разом довгі години, і їхня дружба, здавалося, зростала з такою ж швидкістю, як і все інше в цьому тропічному кліматі.
Отак і сталося, що Пітер Блад уже шостий день перебував почесним гостем на кораблі, на якому б він мандрував у кайданах, якби виникла бодай найменша підозра, хто він є насправді. А поки командир цього корабля набридав [429] йому сороміцькими пісеньками, Блад розмірковував над усією кумедністю цієї ситуації, якій, проте, він залюбки поклав би край при першій же нагоді.
Коли співи припинились і дон Хуан, узявши із срібної скриньки, що стояла коло нього, перуанську цукерку, заходився її жувати, капітан Блад завів мову про те, що його цікавило. Пінассу, в якій він мандрував разом з іс-панцями-втікачами, галеон тягнув на буксирі, і Блад подумав, що настав час знову скористатися з неї.
— Ми тепер десь на траверсі Мартініки,— зауважив він.— І до берега не більше шести чи семи ліг.
— Цілком можливо, і все через цей клятий штиль. Я своїми легенями міг би надути вітрила краще, ніж цей бриз.
— Ви, певна річ, не можете заходити в порт заради мене,— мовив Блад. Саме в той час між Францією і Іспанією точилась війна, що й була, як він здогаду вас я, однією з причин перебування дона Хуана в цих водах.— Але при такому спокійному морі я можу легко добутись до берега в тому ж човні, на якому плив. Що ви скажете, доне Хуан, коли я залишу вас сьогодні ввечері?
— Чому раптом такий поспіх? Хіба ми не домовилися, що я доставлю вас на Сен-Мартен?
— Домовились. Але, добре подумавши, я згадав, що кораблі рідко туди заходять і я можу надовго там затриматись, поки знайду судно на Кюрасао, в той час як з Мартініки...
— О ні,— вередливо перебив його хазяїн.— Ви, з вашого дозволу, вийдете на Марі-Галанте, куди мені треба зайти в справах, або, якщо захочете, на Гваделупі, думаю, вам так буде. зручно. Але, присягаюсь, раніше я вас не відпущу.
Капітан Блад перестав натоптувати люльку запашним тютюном з глека у вигляді скрученого листка, що стояв на столі.
— Ви маєте справи на Марі-Галанте? — Блад був такий здивований, що аж облишив попередню тему розмови, хоч для нього особисто вона мала неабияке значення.— Які ж справи можуть бути між вами й французами?
Дон Хуан таємниче всміхнувся.
— Воєнні справи, друже. Хіба ж я не командир військового корабля?
— Ви збираєтесь вчинити напад на Марі-Галанте? Іспанець відповів не зразу. Його пальці м'яко торкались гітарних струн, на повних червоних губах все ще [430] блукала усмішка, але тепер у ній з'явилось щось жорстоке, а чорні очі спалахнули.
— Гарнізоном у Бас-Тері командує одна тварюка на ім'я Кулевен, з яким я мушу звести рахунки. Цілий рік я збирався це зробити, і тепер нарешті день розплали скоро настане. Війна надає мені таку можливість. Одним ударом я влаштую свої справи й прислужусь Іспанії.
Блад викресав вогню й розпалив люльку. Він вважав, що ризикувати великим військовим кораблем, нападаючи на таке дрібне поселення, як Марі-Галанте, зовсім не означає похвально служити Іспанії. Та коли він по хвилі озвався знову, то нічим не зрадив своїх думок, хоч про свою висадку на Мартініці більше не прохопився й словом.
— Перебування на борту корабля підчас бою дещо додасть до мого життєвого досвіду. Таке, мабуть, довго пам'ятатиметься, як, звичайно, гармати Бас-Тери не пустять нас на дно..
Дон Хуан розсміявся. Незважаючи на всю свою розбещеність, він, очевидно, був не з боязких, і наступний бій не дуже його лякав. Навпаки, він ніби сповнював іспанця радістю. Ця радість ще збільшилась, коли надвечір нарешті бриз посвіжішав і вони пішли швидше. Того вечора в капітанській каюті "Естремадури" завдяки галасливим зусиллям дона Хуана панував піднесений настрій. Річкою лилося міцне іспанське видно, раз у раз вибухав сміх.
Капітан Блад прийшов до висновку, що французький управитель Марі-Галанте, певне, й справді заборгував дону Хуану дуже багато, якщо вже саме тільки очікування зведення рахунків викликає в іспанця таку бурхливу радість. Що ж до особистих симпатій Блада, то вони були на боці французьких поселенців, бо ті мали зазнати одного з тих жахливих нападів, які накликали на іспанців заслужену ненависть в усьому Новому Світі.
