Пошуки абсолюту - Оноре де Бальзак

Я беру з собою Марту й десь на місяць поїду, щоб залагодити ваші справи; адже ви — моя дитина,— додала вона, цілуючи батька в лоб.— Отже, від завтрашнього дня порядкуватиме в домі Фелісія. Бідолашній дівчинці лише сімнадцять років, і їй проти вас не встояти; будьте великодушні й не просіть у неї жодного су, я залишу їй рівно стільки, скільки треба на домашні витрати. Наберіться мужності й на два-три роки відмовтеся від своїх досліджень і задумів. Ваша наукова задача визріє, я зберу гроші, необхідні для її розв'язання, і ви її розв'яжете. Ну хіба не милосердна ваша королева, скажіть?

— Отже, не все ще втрачено,— сказав старий.

— Ні, якщо ви будете вірні своєму слову.

— Я слухатимуся тебе, дочко,— відповів Клаас, глибоко схвильований.

Другого дня по свою двоюрідну онуку заїхав пан Конінкс із Камбре. Він прибув у дорожній кареті й захотів зупинитися в Клаасів лише на короткий час, поки Маргарита й Марта зберуться в дорогу. Клаас зустрів родича привітно, але з усього видно було, що він пригнічений і гірко переживає за своє приниження. Старий Конінкс розгадав Валтасарові думки і за сніданком сказав йому з грубуватою прямодушністю:

— Я придбав кілька ваших картин. Люблю гарний живопис — ця пристрасть може й розорити людину, але всі ми маємо якусь згубну пристрасть...

— Дорогий мій дідуню! — вигукнула Маргарита.

— Ходять чутки, ніби ви розорилися, родичу, але в кожного з Клаасів головний скарб отут,— мовив він, ляснувши себе по лобі.— І тут теж, хіба ні? — додав він, показавши на серце.— А тому я покладаюся на вас! У мене в калитці знайшлося кілька монет, можете розпоряджатися ними.

— О, я віддам вам цілі скарби! — вигукнув Клаас.

— Єдині скарби, якими ми володіємо у Фландрії, це терпіння і труд,— суворо відповів старий Конінкс.— Ці два слова накреслені на чолі в нашого предка,— додав він, показавши на портрет Ван-Клааса, голови суду.

Маргарита обняла батька, попрощалася з ним і, давши настанови Жозетті та Фелісії, в поштовій кареті вирушила до Парижа. Старий Конінкс, овдовівши, залишився тільки з дванадцятирічною донькою, а статок у нього був величезний — отже, здавалося цілком можливим, що він захоче одружитися; і жителі Дуе вирішили, що Маргарита Клаас виходить заміж за свого двоюрідного діда. Чутки про це вигідне заміжжя знову привели в дім Клаасів П'єркена. На той час великі зміни відбулися в уявленнях адвоката, що так точно вмів оцінити, хто чого вартий. Ось уже два роки як світське товариство Дуе розділилося на два ворожі табори. Дворянство утворило одне вище коло, буржуазія — друге і, звичайно, досить вороже настроєне до першого. Це раптове розмежування відбулося по всій Франції, і в ній, по суті, виникли ніби дві окремі нації, що ворогували між собою; взаємне заздрісне роздратування, весь час наростаючи, і стало однією з головних причин того, що революція 1830 року мала успіх у провінції. Між двома таборами, один з яких був аж надміру монархічний, другий — аж надміру ліберальний, опинилися чиновники, і їх, залежно від рангу, приймали або в те, або в те замкнене коло, отож у момент падіння законної влади вони лишилися нейтральними. На початку цієї боротьби між дворянством та буржуазією роялістські кав'ярні запровадили в себе нечувану розкіш і так успішно змагалися з кав'ярнями лібералів, що своєрідні гастрономічні бенкети аристократів, кажуть, коштували життя кільком особам, котрі, як ото погано відлиті мортири, не витримали подібних випробувань. Обидва кола, природно, замкнулися й очистили себе від чужих. Хоча за провінційними уявленнями П'єркена і вважали дуже багатим, його, проте, не прийняли в аристократичне коло, а відтіснили до буржуазії, і самолюбство нотаря неабияк постраждало внаслідок цілої низки невдач, адже він бачив, як потроху спроваджують його від себе ті, з ким він ще недавно підтримував близькі взаємини. П'єркенові було вже сорок — останній термін, коли чоловік, що думає про шлюб, ще має надію одружитися з молодою дівчиною. Родини, на чию прихильність він міг розраховувати, належали до кола буржуазного, тоді як шанолюбні амбіції спонукали його пробиватися у вище товариство, куди міг би його ввести аристократичний шлюб.

Живучи усамітнено, родина Клаасів лишилася байдужою до цієї суспільної переміни. Хоча Валтасар Клаас належав до старовинної провінційної аристократії, було ймовірно припустити, що, заглиблений у свої наукові дослідження, він не перейнявся ворожими почуттями, які виникли внаслідок нового розмежування в суспільстві. Хай якою бідною була б дівчина з роду Клаасів, чоловік дістав би за нею в посаг здійснення марнолюбних сподівань, про яке так мріють усі вискочні. Отож П'єркен знову став приходити до Клаасів з таємним наміром піти навіть на жертви, аби тільки домогтися укладення шлюбу, що дав би йому змогу здійснити свої найшанолюбніші амбіції. Коли Маргарита поїхала, він став навідувати Валтасара й Фелісію, але надто пізно розпізнав він у Еммануелеві де Солісі грізного суперника. Спадщину померлого абата вважали значною, і той, хто звик із наївною вірою переводити геть усе в житті на цифри, в грошах молодого спадкоємця побачив силу значно могутнішу, аніж сердечна схильність, якій П'єркен не надавав ані найменшої ваги. Це багатство повертало імені де Солісів усю його значущість. Золото й родовитість були ніби дві люстри, які подвоюють свій блиск, освітлюючи одна одну. Щира прихильність молодого директора школи до Фелісії — а Еммануель ставився до неї як до сестри — розбудила в нотареві дух ревнивого суперництва. Він спробував затьмарити Еммануеля, домішуючи до модного жаргону та поверхово галантних слівець замріяний вигляд і вираз елегійної стурбованості, що так добре пасували до його фізіономії. Твердячи, що він розчарований у всьому на світі, П'єркен поглядав на Фелісію так, ніби натякав їй, що вона одна могла б примирити його з життям. Фелісія вперше чула від чоловіка такі компліменти і з радістю вислуховувала слова, завжди приємні для жінки, навіть якщо вони брехливі; пустота здалася їй глибиною і, відчуваючи потребу спрямувати на щось ті туманні почуття, які тіснилися в її серці, вона стала виявляти увагу до родича. З ревнивою — хоч, може, й підсвідомою — заздрістю спостерігала вона, з якою ніжністю ставився Еммануель до сестри, і, безперечно, їй самій захотілося приваблювати до себе чоловічі погляди й думки, стати предметом поклоніння. П'єркен швидко збагнув, що Фелісія віддає йому перевагу перед Еммануелем, і це спонукало його діяти ще наполегливіше, внаслідок чого він заплутався більше, ніж сам того хотів. Еммануель був свідком того, як розвивалося це почуття — мабуть, фальшиве з боку П'єркена, але невдаване у Фелісії, чиє майбутнє було поставлене на карту. Незабаром між цими двома почалися стишені розмови, слівця, пошепки мовлені за спиною в Еммануеля, тобто всі ті дрібні хитрощі, які надають мові й поглядам тієї скрадливої лагідності, яку людина наївна вважає за вияв щирого почуття. Зав'язавши такі близькі взаємини з Фелісією, П'єркен спершу поставив собі за мету розгадати таємницю подорожі, в яку вирушила Маргарита, щоб довідатися, чи не йдеться про одруження і чи не повинен він відмовитися від своїх надій. Та ці примітивні хитрощі допомогли йому мало, бо ні Валтасар, ні Фелісія не могли сказати йому нічого певного з тієї простої причини, що й самі нічого не знали про Маргаритин задум, бо, взявши владу, Маргарита пішла за прикладом усіх самодержців і мовчала про свої наміри. Невеселими стали вечори у Клаасів через завжди похмурий настрій пригніченого розпачем Валтасара. Хоча Еммануелеві й пощастило привчити хіміка до гри в триктрак, Валтасар грав неуважно; та й удень цей чоловік, обдарований таким могутнім інтелектом, тепер здавався наче недоумкуватим. Втративши надію, принижений тим, що згайнував три маєтності, почуваючи себе гравцем без грошей, він згинався під тягарем свого розорення, під тягарем надій, ошуканих, але не знищених. Цей геній, якому нужда спутала руки й ноги, який сам себе проклинав, являв собою видовище воістину трагічне, що могло б розчулити і найчерствішу людину. Навіть П'єркен з мимовільною повагою дивився на цього лева, посадженого в клітку, на цього велета, у чиїх збляклих від надто яскравого світла, сповнених зачаєного полум'я очах загніздився невтішний смуток, велета, який тільки поглядом просив милостиню, не сміючи нічого вимовити устами. Іноді мов блискавка пробігала по змарнілому обличчю, що оживало на думку про якийсь новий дослід; а бувало — коли Валтасарів погляд, блукаючи по вітальні, падав на те місце, де померла його дружина — скупі сльози розжареними піщинками котилися в пустелі його очей, широко розкритих у спогляданні світу науки, і голова його хилилася вниз. Він, наче титан, підняв угору світ на своїх руках, а потім світ, ще важчий, упав і придавив йому груди. Ця скорбота переможеного гіганта, яку він терпів так мужньо, впливала на П'єркена й Еммануеля; іноді вони почували себе зворушеними до того, що ладні були запропонувати Валтасарові суму, необхідну для продовження його дослідів — так сильно діє на людей переконаність генія! Обидва починали розуміти, як пані Клаас та Маргарита могли кинути мільйони в цю прірву; але розум швидко гасив пориви серця, і їхня схвильованість виражалася тільки в словах розради, що лише роз'ятрювали муки титана, враженого ударом блискавки. Клаас жодного разу не згадав про свою старшу дочку, не турбувався, що її довго немає, що вона зберігає мовчанку, не пише ні йому, ні Фелісії. Здавалося, що Валтасарові було неприємно, коли Соліс або П'єркен запитували, чи нічого про неї не чути. Може, він передчував, що Маргарита щось намислила проти нього? Може, страждав від приниження на думку про те, що передав дочці свої священні батьківські права? Може, став менше її любити, відколи вона взяла на себе батьківські обов'язки, а він перетворився на дитину? Мабуть, чимало причин і чимало незбагненних почуттів, що проносяться в душі, мов хмаринки, спричинили ту мовчазну неласку, на яку він прирік Маргариту. Хай яку велич проявляють у своїх духовних пошуках генії, відомі й невідомі, щасливі й нещасливі, але кожному з них притаманні ті або ті дріб'язкові риси, що споріднюють їх із людьми звичайними.