Червоний гриб - Уеллс Герберт Джордж

Отож до самої ночі Дженні просиділа в крамниці.

Далі містер Кумс — певно, все ще шукаючи розваг, — повернувся на кухню і, хоч і був запеклий ворог спиртного, випив (чи вилив на лацкани свого першого і єдиного в житті сюртука) не менш як півдесятка пляшок міцного портеру, що їх місіс Кумс тримала на випадок своєї хвороби. Він зчинив веселий дзвін, відбиваючи шийки від пляшок тарілками (їх подарували дружині на весілля), ще й наспівував жартівливих пісеньок. Так почалася та грандіозна пиятика. Містер Кумс дуже порізав об пляшку палець (і це кровопролиття — єдине в усій історії), крім того, у нього почалися спазми, бо на людину, що не звикла пити, міцний портер діє дуже сильно. Мабуть, від усього цього демон грибної отрути нарешті вгамувався. Але ми краще накинемо покривало на завершальні події того недільного вечора. Закінчилося все цілющим сном на вугіллі в підвалі.

Минуло п’ять років. Знову стояв жовтень, і містер Кумс знову прогулювався пополудні в сосновому бору за каналом. Це був той самий чорноокий приземкуватий чоловік із темними вусиками, що й на початку нашої історії, але його підборіддя тепер подвійним уже не тільки здавалося. На Кумсу було нове пальто з оксамитовими лацканами; вишуканий комірець із відгорненими ріжками, не грубий і не цупкий, замінив звичайний, який носили всі. На містерові Кумсу був лискучий циліндр і майже новенькі рукавички — правда, на кінчику одного пальця вже виднілося охайно заштопане місце. Навіть випадкова людина впізнала б у ньому дуже порядного чоловіка, а закинута назад голова свідчила про те, що він знає собі ціну. Тепер це був власник крамниці, що тримав трьох помічників. Поруч із Кумсом, мовби пародія на нього, ішов засмаглий здоровань — його брат Том, який повернувся з Австралії. Вони згадували про колишні свої труднощі, і містер Кумс щойно змалював братові своє фінансове становище.

— Так, дільце в тебе непогане, Джіме, — сказав Том. — Твоє щастя, що в цій конкуренції тобі пощастило так розмахнутися. І твоє щастя, що в тебе така дружина, — на неї ти можеш покластися, як на себе.

— Між нами кажучи, — озвався містер Кумс, — не завжди воно так було. Ох, не завжди... На початку ця жіночка була досить легковажна. Жінки взагалі дивні створіння!

— Та що ти кажеш!

— Авжеж. Ти навіть не уявляєш собі, яка вона була неврівноважена. І все намагалася сісти мені на голову. А я надто любив її, був надто поступливий, одне слово... отакий... Вона й забрала собі в голову, що все на світі існує тільки для неї. Перетворила мій дім на якийсь салон, день при дні в неї сиділи знайомі, подруги з кавалерами... Щонеділі виспівували жартівливих пісеньок, а крамниця павутиною обростала. Вона ще й бісики пускала всяким молодикам! Кажу тобі, Томе, в своєму домі я не був господарем.

— Аж не віриться!

— Правда. Я, звісно, пробував наставити її на розум і казав: "Я не герцог, щоб утримувати дружину, як пещеного звірка. Я взяв тебе заміж, щоб мати помічницю і подругу". Я їй пояснював: "Ти повинна мені допомагати, удвох ми здужаємо". Та вона й чути нічого не хотіла. "Ну гаразд, — вирішив я. — Чоловік я м’який, але тільки поки мені не увірветься терпець. А до цього воно, — кажу, — йде". Де там, не слухала ніяких застережень.

— І що ж?

— З жінками таке часто буває. Вона не вірила, що мені може ввірватися терпець. Такі жінки, як моя, —це між нами, Томе, —не поважають чоловіка, якщо анітрохи його не бояться. І ось, щоб налякати її, я влаштував одного разу бучу. Якось прийшла до нас Дженні, дружинина подруга, — вони разом працюють, — із своїм женихом. Я з ними трохи посварився, пішов сюди, до лісу, — день видався тоді такий самий, як сьогодні, — і все тут гарненько обміркував. А потім повернувся додому та як накинувся на них!..

— Ти?!

— Ага. Ти знаєш, я наче збожеволів. Ні, я її не бив, стримався. Але тому хлопцеві задав перцю! Просто щоб показати їй, на що я здатний. А він, до речі, був здоровило. Оглушив я його і ну бити посуд! Одне слово, нагнав на неї такого страху, що вона втекла й замкнулася в кімнаті для гостей.

— А далі?

— Оце й усе. На другий день уранці я їй заявив: "Тепер ти знаєш, який я, коли мені ввірветься терпець". І більше їй не треба було нічого казати.

— І відтоді ти щасливий, еге?

— Можна сказати, що так. Головне — наполягти на своєму. Якби не було того дня, я б уже ходив по світу з торбою, а сама вона й уся її сімейка нарікала б на мене, що я довів її до злиднів. Я їх добре знаю. Але тепер у нас усе гаразд. І дільце, як ти сказав, у мене справді йде добре.

Вони мовчки йшли далі, і кожен думав про своє.

— Дивні вони створіння, ці жінки, — озвався нарешті Том.

— Їй потрібна тверда рука, — сказав Кумс.

— А грибів тут скільки!.. Куди не глянь! — зауважив раптом Том. — Не розумію тільки, яка з них людям користь?

Містер Кумс роззирнувся довкола.

— А по-моєму, призначення в них дуже мудре, — відповів він.

Отаку подяку заробив червоний гриб за те, що потьмарив цьому маленькому чоловікові розум, штовхнув його на рішучий крок і перемінив усе його життя.

© УЕЛЛС Герберт. У безодні: Оповідання. — К.: Веселка, 1988. — 312 с. ("Пригоди. Фантастика").

© ЛОГВИНЕНКО О. П., переклад з англійської, 1988.