Червоний гриб - Уеллс Герберт Джордж

Містер Кумс відламав шматочок; свіжа м’якоть мала ясно-кремовий колір. Та не минуло й десяти секунд, як вона змінила, мов зачарована, колір і зробилася жовто-зеленою. Дивитися на це було навіть цікаво. Містер Кумс відламав ще шматочок і ще. "Дивовижна штука ці триби, — подумав він. — Всі вони мають смертельну отруту, як часто казав мені батько. Смертельну отруту!"

"Це найкраща нагода для вирішального кроку. Чому б не тут і не зараз?" — міркував містер Кумс. І відкусив від гриба маленький шматочок — зовсім маленький, просто крихту. В роті стало так гірко, що він мало не виплюнув, а тоді почало пекти, наче це була гірчиця з хріном і з грибним присмаком.

Містер Кумс був такий збуджений, що не стямився, як і проковтнув той шматочок. То який же зрештою гриб на смак — приємний чи ні? Містер Кумс почував себе навдивовиж у безпеці. Треба скуштувати ще раз. Диви, а гриб і справді непоганий, навіть досить смачний! Захопившись цим відкриттям, містер Кумс забув про свій клопіт. Адже це була гра зі смертю! Він відкусив іще один шматочок, а тоді зумисне напхав грибом повен рот. У нього якось дивно закололо в пальцях на руках і ногах. Частіше забився пульс, у вухах зашуміла кров, ніби десь поруч залопотів водяний млин. "Спробую ще трохи..." — пробурмотів містер Кумс. Він обернувсь, оглядівся довкола й відчув, що ноги ледве його тримають. За кілька кроків він побачив невеличку червону пляму і рушив до неї. "Закуска хоч куди! — мурмотів містер Кумс. — О, та тут їх чимало!.." Він рвучко ступив уперед і впав ницьма, простягти до грибів руки. Але їсти уже не став. Він забув про все на світі.

Містер Кумс перекинувся горілиць, потім сів навпочіпки й здивовано роззирнувся. Старанно почищений циліндр відкотився до рівчака. Містер Кумс приклав до чола руку. Щось із ним сталося, але що саме, він не міг збагнути. Принаймні ніщо його вже не гнітило, на душі стало легко, радісно. Але в горлі все ще пекло. І раптом він весело, щиро розсміявся. Невже його щось гнітило? Він нічого не пам’ятав. У всякім разі, тепер він уже не сумуватиме. Містер Кумс звівся на ноги й стояв, похитуючись і споглядаючи з ясною усмішкою білий світ. Тоді почав дещо пригадувати — ні, не багато, бо в затуманеній голові наче закрутилася якась карусель. Він згадав, що вдома посварився, бо вони там хотіли розважатися. Зрештою, вони мали цілковиту рацію; жити треба якомога радісніше. Зараз він піде додому, залагодить усе й заспокоїть їх. А чом би не прихопити з собою і цих чудових поганок та не пригостити тих трьох? Назбирати цілий капелюх, з горою. Оцих червоних із біленькими цятками і трохи жовтеньких. Ні, він показав себе таки занудою, ворогом будь-яких розваг. Але він усе владнає. А що як одягти пальто навиворіт і настромляти в кишені гілочок дроку з жовтими квіточками? От смішно буде! І — з піснею додому. Цілий вечір веселитися!

Коли містер Кумс пішов, Дженні кинула грати, знов крутнулася на стільчику й промовила:

— І нічого було так нервувати!

— Бачите, містере Кларенс, що мені доводиться терпіти, — сказала місіс Кумс.

— Дуже він запальний у вас, — поважно відповів містер Кларенс.

— Він навіть не розуміє, в якому становищі ми опинилися, — провадила місіс Кумс. — Ось що мені особливо прикро. Тільки й думає про свою крамничку. Прийдуть, бува, до мене гості, чи куплю собі щось, аби пристойно вдягтися, чи витрачу на якусь дрібничку трохи грошей, відкладених на господарство, — зразу невдоволення. "Ощадність, — каже, — це боротьба за життя!" І так щодня. Вночі не спить, лежить і сушить собі голову, як би на мені заощадити зайвий шилінг. А якось навіть зажадав, щоб ми їли маргарин. Досить мені хоч раз поступитись — і всьому край!

— Звісно, — мовила Дженні.

— Якщо чоловік цінує дружину, — проказав містер Кларенс, відкидаючись у кріслі, — то повинен бути готовий задля неї на жертви. Щодо мене... — Він перевів погляд на Дженні. — То я й не подумаю про одруження, поки не матиму змоги жити на широку ногу. А то це буде просто егоїзм. Крізь життєві незлагоди чоловік має пройти сам, а не тягти за собою ще й...

— Аз цим я не зовсім згодна, — урвала його Дженні. — Не розумію, чому це чоловік повинен відмовлятися від допомоги жінки? Аби лиш він не повівся з нею підло. Бо це просто підлістью".

— Ви не повірите, — сказала місіс Кумс, — але я, мабуть, таки втратила була глузд, коли виходила за нього. І куди тільки мої очі дивились!.. Якби не мій батько, ми б і весільної карети не бачили...

— Господи! Невже ж він до такого дійшов?! — промовив вражений до глибини душі містер Кларенс.

— Гроші, мовляв, йому потрібні для діла! Ну, й таке інше казав. Він навіть не дозволив би найняти жінку, щоб помагала мені в домі раз на тиждень. Але я наполягла на своєму. А яку бучу здіймає через гроші!.. Метушиться, кричить, тицяє мені свої книги та рахунки. "Нам би тільки перебути цей рік, — каже, — а там справи підуть". А я йому: "Якщо перебудемо цей рік, то потім знов почую: "Нам би тільки перебути ще один рік!" Я тебе знаю, — кажу йому. — Не діждешся, щоб я висохла на тріску й стала опудалом! Чого ж ти не одружився на служниці, — питаю, — коли тобі потрібна була служниця, а не порядна дівчина?!"

Ось як обурювалась місіс Кумс. Та нащо нам слухати ці бридкі балачки! Досить зауважити, що невдовзі всі троє кинули перемивати містерові Кумсу кісточки й затишно всілися коло каміна. Потім місіс Кумс пішла заварити чай, а Дженні вмостилася на бильце крісла біля містера Кларенса й кокетувала з ним, поки за дверима забряжчали чашки.

— А що то мені почулося?! — лукаво промовила місіс Кумс, входячи до кімнати.

І посипалися жарти про поцілунки.

Вони зручненько сиділи собі довкола невеличкого круглого столика, коли в будинку почувся шум — то повернувся містер Кумс. На вхідних дверях клацнув засув.

— А ось і мій володар! — сказала місіс Кумс. — З дому йде, як лев, а приходить, як ягня. Б’юсь об заклад...

У крамниці почувся гуркіт — схоже було на те, що впав стілець. Потім по коридору хтось пройшов начебто якимсь вихилясом. Нарешті двері розчинились — з’явився Кумс. Але це був уже зовсім не той Кумс. Бездоганний комірець теліпався на шиї. Містер Кумс стояв у пальті навиворіт, жилет був прикрашений пучками розквітлого жовтого дроку, а під пахвою господар дому тримав колись старанно вичищений циліндр, наполовину наповнений потовченими грибами. Але ці незначні, хоч і дивні зміни у святковому вбранні містера Кумса були просто ніщо проти того, як змінилося його обличчя. Воно було мертвотно-бліде, неприродно розширені очі блищали, а посинілі бляклі губи кривила сумовита посмішка.

— Веселіться! — гукнув він, спинившись у дверях. — Розумні розваги... Танцюйте! — Він ступив три кроки вихилясом по кімнаті, став і вклонився.

— Джіме! — вереснула місіс Кумс.

У містера Кларенса від переляку аж відвисла нижня щелепа.

— Чай! — буркнув містер Кумс. — Чай — це прекрасна річ. Поганки теж.

— Він п’яний, — промовила Дженні ледве чутно. Ніколи ще вона не бачила, щоб у п’яних було таке бліде обличчя, такі розширені й блискучі очі.

Містер Кумс простяг містерові Кларенсу жменю яскраво-червоних грибів.

— Смакота! — мовив він. — На, скуштуй.

Господар був веселий і привітний. Та коли він побачив їхні ошелешені обличчя, настрій у нього перемінився, як це часом буває у божевільних, і його охопила нестримна лють. Він аж тепер нібито згадав про сварку, через яку й побіг із дому. На диво гучним голосом — місіс Кумс такого в нього й не чула — він вигукнув:

— Мій дім! Я тут господар! їжте, що вам даю! — Містер Кумс прокричав це, здавалося, не зробивши жодного зусилля, жодного різкого жесту й не зрушивши з місця, — так, ніби прошепотів. Він стояв і простягав жменю грибів.

А Кларенс виявився боягузом. Не витримавши дикого, божевільного погляду містера Кумса, він скочив на ногк, відштовхнув назад крісло й, зіщулившись, відвернувся. Кумс кинувсь до нього. Дженні, скориставшись цією нагодою, вереснула й метнулася за двері. Містер Кумс подався за нею. Кларенс хотів був вислизнути також. Кумс, перекинувши столика з чашками, схопив його за комір і спробував напхати йому в рот грибів. Кларенс радо залишив у господаря в руках свій комірець і вискочив у коридор; все обличчя в нього було в червоних кришках від потовчених мухоморів.

— Зачиніть його! — крикнула місіс Кумс і таки встигла б замкнути двері, якби спільники не покинули її.

Дженні вгледіла, що двері до крамниці стоять навстіж, і шмигнула туди, клацнувши за собою замком, тоді як Кларенс поквапно сховався на кухні. Містер Кумс усім тілом наліг на двері, а його дружина, помітивши, що ключ залишився з боку кухні, збігла сходами нагору й замкнулася в кімнаті для гостей.

Новоз’явлений марнотратник життя рушив у коридор. Він уже розгубив трохи своїх прикрас, однак респектабельний циліндр із грибами все ще тримав під пахвою. В коридорі містер Кумс завагався, вирішуючи, який із трьох шляхів вибрати, й нарешті пішов до кухні. Кларенс, марно поморочившись із ключем, відмовився від наміру замкнути господаря і втік до посудомийні при кухні, де й попався, перше ніж устиг відчинити двері у двір. Те, що сталося далі, містер Кларенс описує дуже скромно. Здавалося, спалах гніву в містера Кумса вже минув, і він знбв був таким собі добродушним витівником. Довкола лежали ножі — столові, кухонні, — і Кларенс вельми великодушно вирішив порозважати містера Кумса, аби лиш уникнути трагедії. Нема сумніву в тому, що містер Кумс від душі повтішався з містера Кларенса; навряд чи вони гралися б дружніше й веселіше, навіть якби знали один одного змалку. Господар рішуче зажадав, щоб Кларенс скуштував грибочків, потім вони по-дружньому поборюкались, і містер Кумс глибоко пошкодував, що так розцяцькував своєму гостеві обличчя. А тоді Кларенсову голову ніби підставили під кран, натерли йому лице щіткою для взуття, — він, видно, твердо поклав собі не перечити будь-яким примхам цього божевільного, — і нарешті скуйовдженого, полинялого, обшарпаного гостя увібгали в пальто й випхнули через чорний хід надвір, бо двері до крамниці все ще тримала на замку Дженні. Відімкнути двері на вулицю їй не пощастило, але засув урятував її в ту хвилину, коли містер Клумс заходився відмикати своїм ключем американський замок.