Блакитний карбункул - Конан Дойл Артур

Ну, за ваше здоров'я, хазяїне, бажаю процвітання вашому дому. На добраніч. А тепер — до містера Брекінріджа,— звелів Холмс, вийшовши на мороз і застібаючи пальто.— Пам'ятайте, Вотсоне, що хоч на одному кінці цього ланцюга така звичайна річ, як гуска, на другому — людина, і людина ця напевне дістане сім років каторги, коли ми не доведемо її невинність. Втім, можливо, наше розслідування покаже, що винна саме вона, але, в усякому разі, перед нами нитка, яку не помітила поліція і яка зовсім випадково потрапила до нас у руки. Тож ідімо до кінця цієї нитки, хоч би який сумний він був. Отже, повертай на південь — і кроком руш!

Ми перетнули Холборн, пройшли по Ендел-стріт, а далі лабіринтом якихось нетрів на Ковентгарденський ринок. На одній з найбільших крамниць висіла вивіска: "Брекінрідж". Її власник, незграбний важкий чоловік з гострим обличчям і випещеними бакенбардами, саме допомагав хлопцеві піднімати віконниці.

— Добрий вечір! Щось воно холодно! — сказав Холмс. Торговець кивнув головою і кинув на мого супутника запитальний погляд.

— Бачу, всіх гусей продано,— вів далі Холмс, показуючи на порожні мармурові полиці.

— Завтра вранці можете купити хоч п'ятсот штук.

— Це мене не влаштовує.

— В отій крамниці, де горить світло, є кілька.

— Але ж мене послали до вас.

— Хто?

— Хазяїн "Альфи".

— Он воно як. Він купив у мене дві дюжини.

— Чудові були гуси. Де ви їх дістали?

На мій подив, це запитання розлютило торговця.

— Ану, містере,— промовив він, задерши голову і взявшися в боки,— куди це ви хилите? Кажіть без викрутасів.

— А я без викрутасів. Мені хотілось би знати, хто продав вам гусей, яких ви постачили "Альфі".

— Ну, а я не хочу і не скажу. Отак!

— Та це, власне, байдуже. Мені лиш дивно, що ви гарячкуєте через якусь дрібницю.

— Гарячкую? Ви також гарячкували б, якби до вас так чіплялися. Коли я плачу гроші за добрий товар, то, здавалося б, на цьому справі й кінець. Але ж ні: "Де гуси?", "Кому ви продали гусей?" та: "ІЦо ви хочете за гусей?" Можна подумати — на світі, крім оцих, немає більше гусей, така веремія через них зчинилася!

— Ну, мені байдуже до людей, які до вас чіпляються,— недбало мовив Холмс.— Не скажете — моє парі недійсне, тільки й того. Але я трохи знаюсь на птиці, тож побився об заклад на п'ять фунтів, що гуску, яку я їв, відгодовано в селі.

— То ви програли свої п'ять фунтів: гуску відгодовано в місті!

— Не може бути!

— А я кажу — в місті!

— Не вірю.

— Може, ви думаєте, що знаєтесь на птиці краще від мене? То я торгую нею мало не все життя. Кажу вам, усіх гусей, що їх продано в "Альфу", відгодовано в місті.

— Ви ніколи мене в цьому не переконаєте.

— Хочете побитись об заклад?

— Битися з вами об заклад — це все одно, що забрати у вас гроші, бо я впевнений: я не помиляюсь. Але у мене з собою є соверен, І я охоче поб'юся об заклад — тільки щоб провчити вас за впертість.

Торговець зловтішно усміхнувся.

— Ану, принеси книги, Білле,— сказав він.

Хлопець приніс дві книги — одну тонку й маленьку, другу здорову й засмальцьовану — і поклав їх на прилавок під лампою.

— Так-от, містере Самовпевнений,— сказав торговець,— гляньте сюди. Бачите оцю книжечку?

— Ну то й що?

— Це список тих, у кого я купую товар. Бачите? Отут, на цій сторінці, імена сільських постачальників, а цифри після їхніх прізвищ указують на сторінки в гросбусі, де ведуться їхні рахунки. Ну, а оцю сторінку, списану червоним чорнилом, бачите? Це список моїх міських постачальників. Ось гляньте на третє прізвище. Прочитайте мені його вголос.

— "Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять, сторінка двісті сорок дев'ять",— прочитав Холмс.

— Точнісінько так. Ну, а тепер знайдіть цю сторінку в гросбусі.

Холмс знайшов.

— Ось вона. "Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять — постачальниця свійської птиці та яєць".

— Ну, а який останній запис?

— "Двадцять друге грудня. Двадцять чотири гуски по сім шилінгів шість пенсів".

— Правильно. А що записано внизу?

— "Продано містерові Віндігейту, "Альфа", по дванадцять шилінгів".

— Ну, що ви тепер скажете?

Шерлок Холмс, здавалося, дуже засмутився. Він вийняв з кишені соверен, кинув його на прилавок і пішов геть з виглядом украй пригніченої людини. Але за кілька ярдів він зупинився під ліхтарем і засміявся своїм особливим — щирим і беззвучним — сміхом.

— Коли в чоловіка такі бакенбарди, а з кишені виглядає рожева хусточка, то з нього завжди можна витягти все, побившись об заклад,— промовив він.— Впевнений, що навіть за сотню фунтів не міг би почути від нього стільки відомостей, скільки дістав, запропонувавши парі. Так от, Вотсоне, ми, здається мені, наближаємось до завершення наших пошуків. Єдине, що нам залишається,— це вирішити, йти до місіс Оукшот зараз чи відкласти візит на завтра. З того, що сказав нам цей бурмило, ясно: крім нас, цією справою цікавиться ще дехто, і я...

Гомін біля крамнички, з якої ми тільки-но вийшли, не дав Холмсові договорити. Обернувшись, ми побачили, що в колі жовтого світла від ліхтаря догідливо схилився чоловічок з розпашілим лицем, а Брекінрідж, стоячи в дверях, люто вимахує перед ним кулаками.

— Остогидли мені всі ви і ваші гуси! — горлав Брекінрідж.— Забирайтесь під три чорти! Якщо ви будете чіплятися до мене з дурними розмовами, то я нацькую на вас собаку. Приведіть сюди місіс Оукшот, і я їй відповім. А вам яке до цього діло? Хіба я купував гусей у вас?

— Ні, але одна гуска була все ж таки моя,— заскиглив чоловічок.

— Ну, то й питайте про неї в місіс Оукшот.

— Вона сказала спитати у вас.

— А мені начхати, питайте хоч у прусського короля! З мене досить! Забирайтеся геть звідсіля!

Брекінрідж люто кинувся вперед, і чоловічок зник у темряві.

— Ха, це може звільнити нас від візиту на Брікстон-роуд,— прошепотів Холмс.— Ходімо подивимось, чи не можна використати цього типа.

Пробираючись поміж гуртів людей, що били байдики, товплячись довкола освітлених яток, мій друг швидко наздогнав маленького чоловічка і торкнув його за плече. Той аж підскочив, і я в світлі ліхтаря побачив, що він страшенно зблід.

— Пробачте мені,— м'яко мовив Холмс,— але я ненароком почув запитання, з яким ви тільки що звернулись до торговця. Гадаю, я зможу вам допомогти.

— Ви? А ви хто? I як ви можете що-небудь знати про мої справи?

— Мене звуть Шерлок Холмс. Мій фах — знати те, чого не знають інші.

— Про те, що мене цікавить, ви нічого знати не можете.

— Пробачте, але я знаю вас. Ви намагаєтесь з'ясувати, куди поділися гуси, продані місіс Оукшот з Брікстон-роуд торговцеві на ім'я Брекінрідж, який у свою чергу продав їх містерові Віндігейту, власникові "Альфи", а той віддав до "гусячого клубу", членом якого є Генрі Бейкер.

— О сер, ви саме та людина, яка мені найбільше потрібна! — вигукнув чоловічок, простягаючи руки з тремтячими пальцями.— Не можу навіть сказати, наскільки я у всьому цьому зацікавлений!

Шерлок Холмс зупинив візника, що саме проїздив повз нас.

— У такому разі нам краще поговорити в затишній кімнаті, а не на цьому ринковому майдані, де віють усі вітри,— сказав він.— Але прошу вас, перш ніж ми рушимо далі, скажіть мені, кому я маю приємну нагоду допомогти?

Якусь мить чоловічок вагався.

— Мене звуть Джон Робінсон,— сказав він, відводячи очі.

— Ні, ні, мені потрібне справжнє ім'я,— лагідно мовив Холмс.— Завжди дуже незручно мати справу з людиною, яка повідомляє вигадане прізвище.

Бліді щоки незнайомця спалахнули.

— Тоді моє справжнє ім'я Джеймс Райдер.

— Я так і думав.— Старший служник готелю "Космополітен". Прошу вас, сідайте в кеб, і я незабаром розповім вам усе, що ви побажаєте знати.

Чоловічок стояв, не рухаючись із місця, і переводив погляд, в якому світилися страх і надія, з мене на Холмса й назад, не знаючи, що його чекає — щастя чи лихо. Потім він сів у кеб, і за півгодини ми були у вітальні на Бейкер-стріт.

За всю поїздку ніхто не промовив і слова, але прискорене дихання нашого нового супутника, те, як він стискав і розтискав пальці,— все незаперечно свідчило, що він перебуває в неймовірному нервовому збудженні.

— Ось ми й приїхали! — весело мовив Холмс, коли ми зайшли до кімнати.— Вогонь у каміні дуже до речі в таку погоду. Ви, здається, змерзли, містере Райдере. Прошу вас, сідайте ось у плетене крісло. Я тільки взую пантофлі, і ми відразу владнаємо вашу справу. Ну, от я й готовий! Отже, ви хочете знати, що сталося з тими гусьми?

— Так, сер.

— Вірніше, думаю, з тією гускою. Я певен — вас цікавив лише один птах — білий, з чорною смугою на хвості.

Райдера аж затіпало від хвилювання.

— О сер! — вигукнув він.— I ви можете сказати, куди потрапила та гуска?

— Вона потрапила сюди.

— Сюди?

— Так. I ця гуска виявилась незвичайною. Не дивно, що ви нею цікавитесь. Вона знесла яйце після своєї смерті — найчарівніше, найяскравіше маленьке голубе яєчко. Воно тут, у моєму музеї.

Наш гість, хитаючись, звівся на ноги і вхопився за камінну полицю. Холмс відімкнув свій сейф і вийняв звідти голубий карбункул, що світився, мов зірка, холодним діамантовим переливчастим сяйвом. Райдер стояв з відчаєм на обличчі, втупивши погляд у камін, і не знав, чи оголосити на діамант свої права, чи відмовитись від нього.

— Гру закінчено, Райдере,— спокійно мовив Холмс.— Тримайтеся, чоловіче, бо впадете у вогонь. Допоможіть йому сісти в крісло. Йому ще бракує сміливості безкарно чинити злочини. Дайте йому трохи бренді. Отак! Зараз він уже ніби й схожий на людину. Ну й нікчема!

Райдер похитнувся і мало не впав, але від бренді його обличчя трохи порожевіло, і він сів, злякано дивлячись на свого обвинувача.

— У моїх руках усі відомості про злочин і всі потрібні мені докази, отже, вам треба розповісти мені зовсім небагато. Проте все щиро і до кінця, щоб картина була повна. Звідки ви довідались, Райдере, що цей голубий камінь належить графині Моркар?

— Мені розповіла про нього Катрін К'юсек,— відповів той хрипко.

— Знаю, покоївка її ясновельможності. Спокуса легко розбагатіти виявилась сильнішою від вас, як це вже, не раз траплялося і з кращими за вас людьми, і ви були не надто розбірливі в засобах. Мені здається, Райдере, з вас вийшов би добрячий негідник. Ви знали, що той чоловік, паяльщик Хорнер, брав колись участь у якомусь подібному до цього злочині, отже, підозра в першу чергу впаде на нього.