Маккоїв нащадок - Лондон Джек

Острів Кресент-Айленд усього за тридцять миль від нас, десь прямо по курсу. Якщо ми і далі так ітимемо, то наскочимо на риф, погубивши корабель і себе самих.

— Що ви пропонуєте — лягти в дрейф?

— Так, лягти в дрейф і дочекатися, поки зовсім не розвидніється. Ми затримаємося лише на чотири години.

Тож "Піренеї", з його вантажем палаючого вогню, ліг у дрейф, борючись з гострими, як зуби хижака, поривами штормового вітру і долаючи велетенські хвилі. Корабель був наче наповнена вогнем шкаралупа, якій люди, непевно, наче мурахи, тримаючись на її поверхні, допомагали встояти проти розбурханої стихії.

— Дивний якийсь вітер, — сказав Маккой капітану, прихилившись до рубки. — За всіма прикметами у цю пору року штормів не повинно бути. Але останнім часом з погодою взагалі коїлося щось дивне. Пасати припинилися, а шторм прийшов якраз із того боку, звідки зазвичай дмуть пасати. — Він змахнув рукою, показуючи в імлу, наче його погляд міг сягнути далеко-далеко за обрій. — Це там — на заході. Там вирує щось велике — ураган чи щось на кшталт того. Нам пощастило, що ми перебуваємо далеко на схід від нього. Але це — відгомін, — додав він. — Шторм не триватиме довго. Це я вам точно можу сказати.

Коли повністю розвиднілося, шторм ущух і перетворився на звичайний сильний вітер. Але денне світло принесло нову небезпеку. Море вкрив туман, а радше, не туман, а якась перлиста імла. Вона була схожа на туман своєю щільністю і таким чином погіршувала видимість, утім, лежала тонким шаром на поверхні води. Промені сонця пронизували її і наповнювали мерехтливим сяйвом.

Палуба "Піренеїв" чаділа іще сильніше, аніж попереднього дня, і веселу бадьорість команди та помічників як вітром здуло. Чути було, як у затишку камбуза хлипає юнга. Це був його перший рейс, і в серці хлопця оселився великий страх. Капітан тинявся, нервово пожовуючи вуса, хмурячись і не знаючи, що робити.

— Ну, що скажете? — спитав він, зупинившись біля Маккоя, який снідав сушеними бананами та чашкою води.

Маккой доїв банан, допив воду і поволі озирнувся довкола. Його очі засвітилися ніжністю, і він сказав:

— Знаєте, капітане, оскільки ми все одно горимо, то краще вже нам припиняти дрейф і рухатися далі. Палуба ж не зможе витримувати вогонь до безконечності. До речі, вона сьогодні ще гарячіша, аніж учора. У вас часом не знайдеться для мене черевиків? Бо мені уже незручно ходити босоніж.

Дві великі хвилі перекотилися через "Піренеї", а потім — іще одна, і перший помічник висловив бажання, щоб уся ця вода потрапила до трюму, от якби тільки при цьому люки не довелося віддраювати. Маккой встромив голову у нактоуз і перевірив на компасі курс.

— Треба зробити поправку, капітане, — сказав він. — Поки ми лежали в дрейфі, нас зносило течією.

— Я вже додав один румб, — почулася відповідь. — Хіба цього недостатньо?

— Я би зробив поправку на два румби, капітане. Цей шторм посилив західну течію більше, аніж ми могли передбачити.

Капітан Девенпорт погодився на півтора румба, а потім пішов на мостик виглядати землю в супроводі Маккоя та першого помічника. Вітрила підняли і поставили так, щоб корабель робив десять вузлів. Попутна хвиля швидко вщухала. Перлиста імла ніяк не розвіювалася, і о десятій годині капітан Девенпорт почав нервувати. Усі члени команди були на місцях, готові по першому вигуку "Земля!" забігати як навіжені і приготувати корабель до якірної стоянки проти вітру, бо при такому тумані лінію прибою на зовнішньому рифі можна помітити надто пізно.

Минула іще година. Троє чоловіків на мостику напружено вдивлялися в мерехтливе перлисте сяйво.

— А що, коли ми проскочимо Мангареву? — раптом спитав капітан.

Маккой, не відводячи погляду від поверхні моря, спокійно відповів:

— Капітане, не переймайтеся, нехай корабель іде. Це все, що ми можемо зараз зробити. Перед нами — всі острови Помоту. Рифи та атоли — на тисячу миль довкола. Нас обов'язково кудись винесе.

— Тоді йдемо далі, — відказав капітан Девенпорт, збираючись спуститися на палубу. — Ми проскочили повз Мангареву. Бозна, де тепер буде наступний острів. Шкода, що я не послухав вас і не зробив поправку на два румби, — зізнався він за мить. — Ця клята течія викидає коники і збиває мореплавців з пантелику.

— Бувалі штурмани називають острови Помоту Архіпелагом Небезпек, — сказав Маккой, виходячи на пів'ют. — І не в останню чергу саме через цю течію.

— Якось я розмовляв з одним знайомим матросом у Сіднеї, — сказав містер Коніг. — Він займався торгівлею на Помоту. — Так цей матрос сказав мені, що страхові компанії правили в цих краях аж вісімнадцять відсотків. Це правда?

Маккой посміхнувся і ствердно кивнув.

— Правили, але не страхували, — пояснив він. — Щороку власники шхун списують по двадцять відсотків їхньої вартості.

— О Господи! — простогнав капітан Девенпорт. — Виходить, що шхуна служить лише п'ять років?! — Він із сумом похитав головою і промимрив: — Лиха ж тут вода, лиха!

Знову вони спустилися в каюту, але чадний газ швидко вигнав їх звідти. Кашляючи і чхаючи, вони вискочили на палубу.

— Ось тут — острів Меренгута, — показав капітан на карті, яку розстелив на рубці. — До нього — не більше ста миль з підвітряного боку.

— Сто десять, — уточнив Маккой і з сумнівом похитав головою. — Можна, звичайно ж, але це буде дуже важко. Я зміг би посадити корабель на мілину, але знову ж таки — ми можемо налетіти на риф. Погане місце, дуже погане місце.

— А ми спробуємо, — прийняв рішення капітан Девенпорт і почав визначати курс.

Удень вітрила убавили, щоб не проскочити острів уночі, і на другій напіввахті до команди повернувся добрий настрій. Земля була близько, і їхні біди мали скінчитися вранці.

А ранок розпочався сліпучим тропічним сонцем. Південно-східний пасат змінився на східний і гнав "Піренеї" зі швидкістю вісім вузлів. Капітан Девенпорт виконав навігаційне обчислення, зробивши щедру поправку на знос вітром і течією, й оголосив, що до острова Мерен-гута лишилося не більше десяти миль. Корабель подолав десять миль, потім — іще десять, але спостерігачі на трьох щоглах не бачили нічого, окрім пустельної, залитої сонцем поверхні моря.

— Але ж земля — десь тут, кажу вам, — кричав їм з мостика капітан Девенпорт.

Маккой утішливо посміхнувся йому, але капітан зиркнув на нього ошалілими очима, схопив свій секстант і поглянув на хронометр.

— Я не міг помилитися! — майже вигукнув він, визначивши місцезнаходження корабля. — Двадцять один, двадцять п'ять південної; один тридцять шість і два — західної. Ось так. Нам іще йти вісім миль проти вітру. А що ви скажете, містере Коніг?

Перший помічник поглянув на власні розрахунки і тихо сказав:

— Двадцять один, двадцять п'ять — усе правильно, але в мене вийшла широта один тридцять шість, сорок вісім. А це означає, що ми знаходимося значно далі — з підвітряного боку…

Але капітан Девенпорт проігнорував його розрахунки з таким презирливим мовчанням, що помічник скрипнув зубами і стиха вилаявся.

— Будьте обережним, — наказав капітан стерновому. — Поправка три румби — і так тримати!

Після цього він повернувся до своїх цифр і зробив нові розрахунки. По його обличчю котилися рясні краплини поту. Капітан жував свої вуса, кусав губи і краєчок олівця, уставившись на цифри як на якусь примару. Раптом він вибухнув прокляттями, зіжмакав у кулаці папірець з розрахунками і пожбурив його під ноги. Містер Коніг мстиво вишкірився і відвернувся, а капітан Девенпорт стояв півгодини, спершись на рубку, і, не кажучи ні слова, з безпорадним виглядом позирав на море.

— Містере Маккой, — озвався нарешті він. — На карті зазначена група островів, але невелика. Вони лежать на півночі чи на північному заході на відстані сорока миль від нас. Це — острови Актеон. Що ви про них скажете?

— Там — чотири острови, і всі низькі, — відповів Маккой. — Першим з південного сходу йде Матуеруї — безлюдний і без входу до лагуни. Потім іде Тенарунга. Колись там жило з десяток людей, але зараз, мабуть, вони всі повмирали. Та все одно входу для суден там немає — лише для шлюпок, і на вході в лагуну глибина становить усього лише сажень. Решта островів — це Вехауга та Теуараро. Без входів до лагуни і без людей. Там немає підходящої обмілини для "Піренеїв". Краще туди не заходити, бо погубимо корабель.

— Це ж треба! — обурено скрикнув капітан Девенпорт. — Без людей! Без входів до лагун! Низькі! Якого ж тоді біса ці острови існують взагалі? — Ну гаразд! — несподівано гаркнув він, як збуджений тер'єр. — Ось на карті є іще ціла купа островів на північному заході. Що вони собою являють? Серед них є хоч один, де можна було б безпечно посадити на мілину мій корабель?

Маккой спокійно замислився. На карту він навіть не поглянув. Бо всі ці острови, рифи, шельфи, лагуни, входи та відстані були позначені на карті його пам'яті. Він знав їх так, як мешканець міста знає його будинки, вулиці й провулки.

— Папакена і Ванавана розташовані на заході чи на північному заході за сто з гаком миль звідси, — сказав він. Один — безлюдний, а на другому були люди, але мені сказали, що вони перебралися на острів Кадма. Як би там не було, а входу до лагуни немає на жодному з них. Далі на північний захід лежить острів Агунуї. Без людей і без входу.

— А за цими островами на відстані сорока миль простерлися іще два острови. Що ви можете про них сказати? — поцікавився капітан, відриваючи погляд від карти.

Маккой заперечно похитав головою.

— Парос та Манахугні — без людей і без входу. За ними, теж на відстані сорока миль, лежить Ненго-Ненго, і там також немає ні людей, ні входів до лагуни. Але недалеко від нього лежить острів Гао. Ото і є підходяще місце. Лагуна на ньому тридцять миль завдовжки і п'ять — завширшки. Там багато людей, і зазвичай можна поповнити запаси питної води. А крізь вхід до лагуни зможе пройти будь-який корабель, який тільки є на світі.

Він замовк і турботливо поглянув на Девенпорта, але той, схилившись над картою з циркулем у руках, лише стиха простогнав від досади.

— А ближче ніде немає острова із входом до лагуни?

— Ні, капітане, цей острів — найближчий.

— Та до нього ж цілих триста сорок миль! — повільно, з розстановкою мовив Девенпорт. — Я не можу ризикувати життям цих людей, за яких я несу відповідальність.