Одній зі стін він завдав декілька порізів ножем, немов щось виколупував з неї. Потім він, певно, просунувся до діри. Ось цього робити було не слід. Я відразу повідомив про це Родрігесу:

— Справа кепська, він вирушив далі.

— Ого, — сказав Родрігес і замовк.

Я розумів, чому він мовчить. Обов'язок начальника наказував йому тут-таки викликати мене назад. Але і цього він зробити не міг — це означало погубити Теодора.

Діра вела в одну з живильних судин ріпи. Це були вертикальні тунелі, якими й надходила вода до паростка. Мені доводилося туди лазити в хороший, сухий період, і то ці колодязі, в яких завжди сиро і жарко, не викликали бажання до них повертатися. Ми ретельно наносили їх на план шахти, щоб не вийти до них штреком. Внизу, в глибині, погойдувалася вода. Тут терпляче чекали свого часу виповзти на світло мільйони всіляких потвор. Вони роїлися у чорній воді в такій кількості, що вода здавалася живою. І це було в сухий час. Що там коїться зараз, мені й думати не хотілося. Але Родрігес мовчав, а це означало, що мені все-таки доведеться туди йти.

— Вирішуй сам, — сказав він. — Скафандр у тебе надійний.

"Ну й негідник", — подумав я про свого начальника. Це в мені бушувало боягузство. І нічого я з ним вдіяти не міг. Тільки я був упевнений, що Люцині про це нічого не розповім.

І я пішов до діри.

Я всунув голову всередину. Врахуйте, що я був у скафандрі, рятувальному скафандрі, якому майже нічого не страшно. Теодор же вирушив у цю подорож у простому комбінезоні. Вода підійшла вже до самого краю отвору. До неї залишалося метрів десять, не більше. Стовбур, метрів шість в поперечнику, був заповнений такою кількістю живності, що мені закортіло зажмуритися. Ці тварюки кишіли у воді, покривали в декілька шарів стіну, копошилися, святкували своє швидке звільнення. Тут усе було живе, повзуче, румигаюче, а на тому боці стовбура, метрів на п'ять нижче від отвору, притиснувшись до стіни, висів на льодорубі вкритий комахами мій Теодор.

— Ви живі? — здивувався я, освітивши дивака ліхтарем.

— А, це ви, — відповів він буденно. — Я скоро впаду. Ви не могли б мені допомогти?

Допомогти? Допомогти йому було неможливо, про що я повідомив Родрігесу, після чого загнав перший гак у щільну тканину ріпи і виліз у стовбур. Мене відразу ж обліпили його мешканці, хоча, на щастя, прийняли за свого і ворожості не проявляли, але поступатися мені сидячими місцями на стінках тунелю не мали наміру.

— Тримайтеся! — крикнув я Теодорові, і тут-таки мені довелося опустити забороло шолома, тому що якась грайлива суничка вирішила зі мною подружитися і пожити трішки у мене на щоці.

Потім пам'ятаю, як, розштовхуючи "глядачів", я загнав ще один гак. На третьому я кинув погляд униз і побачив, що вода підібралася вже до ніг Теодора. Йому, хоч він і був самовідданим дослідником, стало не по собі. Води ж бо як такої видно не було, це був компот із живності. Теодор спробував підтягти ноги, гримнувся і відразу ж зник у цьому місиві.

— Я пішов! — чомусь повідомив я Родрігесу і, зажмурившись, з огидою пірнув услід за Поляновським.

Я схопив його, спробував обняти, щоб витягнути його голову на поверхню, і в ту мить трапилося найжахливіше: почався Струм. Ріпа заревіла, увімкнувши всі свої насоси, і вода пішла, набираючи швидкість, угору. Подальше я якось призабув...

У цей час вгорі зайнявся світанок. А оскільки багато хто в космограді знав, що наша ріпа одна з найбільших, навколо неї зібралося чоловік сто, які з нетерпінням очікували, коли перший промінь сонця визирне з-за небокраю. Всі знали, що це буде сьогодні.

І ось, як тільки розвиднілось, величезний горб, всипаний сухими галузами і шаром мертвого листя, почав поволі спучуватися — це був грізний і нездоланний рух життя, немов богатир, що проспав під землею сто років, вирішив виглянути назовні і подивитися, що роблять тут непрохані ліліпути. А ті відсунулися подалі від горба і ввімкнули камери. Родрігеса серед них не було, Родрігес сидів біля пульта управління підйомником і слухав, як гарчить вода у венах ріпи.

Через декілька хвилин пролунав гуркіт розірваної землі, і, розкидавши на декілька метрів хмиз і листя, груддя породи й каміння, із землі з'явився перший паросток. Не з'явився, а вирвався, мов меч, що прорвав завісу. Ми завжди кажемо — "паросток", і можна подумати, що він невеликий. А паросток — це зелений палець діаметром трохи менше тридцяти метрів. І росте він зі швидкістю три метри в секунду. Ось для чого потрібно стільки води, соків і поживних речовин, щоб його народити на світло. Через хвилину це вже був не паросток, а пук напіврозгорнутого листя заввишки в півтори сотні метрів. І такі паростки, трохи менші, більші, більш розлогі і менш розлогі, вилазили по всій долині, і, немов за помахом жезла могутнього чарівника, ця безплідна, сіра земля перетворювалася на пишний, яскраво-зелений ліс... І відразу ж перші жителі цього лісу, що прорвалися вгору разом з паростком, почали обживати свої будинки, жерти листя, полювати на собі подібних, пити нектар квітів, що розкривалися, і виблискувати крилами під сонцем.

І ось тоді настала вирішальна мить цього казкового спектаклю. Принаймні, так розповідали про це очевидці. Якраз у тому боці могутнього зеленого стовбура дерева, який був звернений до глядачів, було очевидне і значне здуття, немов рослина збиралася пустити в той бік могутній пагін, та чомусь цього не зробила. І раптом у всіх на очах у зеленій масі щось блиснуло. Ніхто спочатку і не здогадався, що це лезо ножа. Коли отвір став достатньо великим, у краях його з'явилися дві руки, і вони почали роздирати зелену кору. Видовище, кажуть, було містичним, жахливим і навівало думки про злих духів, що рвалися на волю з ув'язнення. Нарешті в отворі, з якого ринув прозорий сік, показалася людина в скафандрі, вимащена соком і зеленою масою. Людина вивалилася назовні на молоду травичку і витягнула за собою ще одну людину, позбавлену свідомості, непритомну й посинілу від задухи. Лише тоді глядачі відчули лихе і побігли до нас.

У мене ще вистачило сил відкинути забороло і зажадати, щоб Теодорові дістали лікаря, тому що мені образливо було б усвідомлювати, що після такої захопливої мандрівки по жилах ріпи він помре. Мене зрозуміли і Теодора відкачали.

Кажуть, коли він прийшов до тями — я цього не бачив, тому що умудрився отямитися пізніше, — він насамперед запитав: "Як мої лялечки?" Всі навколо вирішили, що він з'їхав з глузду, але Теодор відшукав руками застібку на грудях, відкрив кишеню, і звідти один за одним, розпрямляючи крильця, вилетіли п'ять метеликів-райдужниць, які тепер, коли на них пішла на Землі мода, відомі під назвою полянок, і названі вони за ім'ям Теодора Поляновського, відданого науці ентомолога. А моє ім'я так в энтомології нічим і не прославилося.

Зрозуміло, Люцині я цю історію викладав удесятеро коротше, інакше вона не дослухала б і визнала мене занудою і заздрісником. Втім, стислість мене не врятувала.

— А він справжній чоловік, — сказала вона задумливо.

Вона дивилася крізь мене, крізь час і крізь мільярди кілометрів — туди, де незламний Теодор пробирався крізь солодку ріпу.

— Схаменися, що ти кажеш! — обурився я. — Полянку тобі привіз я. І Теодора з шахти теж витягнув я.

— Ти... ти... усюди ти, — в голосі Люції звучала нудьга. — Я б хотіла з ним познайомитися.

— Навіщо?

— Тобі не зрозуміти.

Ліпше б я привіз їй друзу смарагдів.

Нема тексту? Правовласникам

Відгуки про книгу Казка про ріпу - Буличов Кір (0)

Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua:

Ось іде людина - Ґранах Александр Подарунок - Саймак Кліффорд Про негарного біоформа - Буличов Кір Порожній будинок - Буличов Кір Дні Турбіних - Булгаков Михайло