Коли б не Михайло... - Буличов Кір

Звичайно, Михайло абсолютно не правий, і коли ми обговорювали на роботі цю проблему... Ну то й що, якщо ви просили не казати, але як можна не казати, якщо там і я, і Рая, і всі її проблеми, однаково нам мало хто повірив. Коли ми обговорювали, то Темников, а він дуже освічений і розумний, сказав, що обов'язком Михайла було знайти контакт з цією істотою, а не пороти паніку і не займатися знищенням. Я не засуджую Михайла, тобто я його засуджую, але не настільки, тому що я також перелякалася б і втекла... Куди тепер? Дайте подумати. Праворуч, дійдемо до ярка і перейдемо його. Добре, що я взула гумові чоботи, там мокро внизу. Адже у вас має бути своя версія. Як ви гадаєте, вона інопланетна? А як вона прилетіла?

— Нам, Марино, важко дійти остаточних висновків. Ми вважаємо, що ця штука потрапила до нас з космосу. Але вам розповіси, а ви тут-таки побіжите піднімати паніку в масштабі всієї Москви. Вас не втримаєш.

— Я нікому зайвого не скажу, на мене можна покластися. Знаєте, як мене в інституті дівчатка кликали? Маринка-могила, це тому, що ніхто не вмів краще від мене тримати секрети. А як же вона потрапила на Землю? Її скинули з космічного корабля? Так? Вони за нами стежать, я в кіно дивилася, вони прилітають, будують нам піраміди і статуї на острові Пасхи. А ви знаєте про Баальбекську терасу? Її абсолютно неможливо побудувати без інопланетної техніки. А зараз все-таки зізнайтеся, це був такий розвідник, що повинен з'ясувати, наскільки ми розвинені і чи варто нам допомагати?

— Ми мусимо вас розчарувати, Марино. Ніхто нам цю штуку не кидав, і навряд чи вона може бути використана як розвідпристрій. У ній нічого подібного немає. Це живий організм.

— Залізний?

— Ні, не лише залізний. У нього складний склад.

— Я завжди казала, що Михайло може вбити людину. У нього такий особливий погляд. А ви гадаєте, що його товариші можуть ховатися тут-таки в лісі і чекати нас? А якщо вони захочуть помститися за свого товариша? Вам видають пістолети?

— Погляд у Михайла Анатолієвича звичайнісінький, бувають і гірші. Він просто зрозумів своє безсилля перед тим, з чим зіткнувся. Він цього не зміг витерпіти. Ось і помстився.

— Залізяці?

— Так. Залізяці. І собі. І всім, кого вважає своїми недоброзичливцями. Але це довга розмова. Ми скоро прийдемо до того місця?

— Так. Уже поряд. У мене чудова зорова пам'ять. Ось зараз буде ялинничок, а потім те місце. А якщо ви думаєте, що його товариші нас не чекають, чому ми йдемо до лісу? Я там добре дивилася. Там лише одна така штука була. Маленька зовсім.

— Ми віримо вам, Марино. Але якщо наші підозри правильні, то ми можемо побачити й інші такі самі залізяки.

— Але чому ніхто не помітив, як вони падали? Адже якщо вони падали, обов'язково б розжарилися і здалися метеоритами. Тут не Сибір, а Підмосков'я. Хто-небудь обов'язково б помітив. А особливо якщо декілька метеоритів.

— А якщо це були не метеорити?

— А що ж?

— Мікроскопічні спори.

— Спори?

Марина не встигла з'ясувати, що ж вони мають на увазі. Попереду, серед ялин, щось блищало. Вони пробігли кілька кроків і опинилися на невеликій галявині, оточеній густим ялинником. На галявині стояли три дерева. Дерева були металеві і чимось нагадували на перший погляд новорічні ялинки, тому що були густо обвішані якимись геометричними деталями, кулями, зубчастими колесами, і всі ці прикраси рухалися під вітром, побрязкували одна об одну. Дерева були досить великими, вищими від Марини, вони стояли міцно, і стовбури їх біля самої землі розходилися трубками, неначе вони стояли на ніжках від торшера.

— Чому ж ви мені раніше не сказали! — вигукнула Марина, зупиняючись на краю галявки.

— Ми не були впевнені, — сказав професор Смирнов.

— А це у них плоди?

— Ні, певно, щось на кшталт листя. Ними вони збирають сонячну енергію.

— І ось вони прилетіли сюди мікроскопічними спорами?

— Напевно.

— А які ж у них будуть плоди?

— Ось це найцікавіше.

— Як шкода, що Рая не бачить... Знаєте що, не кажіть поки Михайлові, що ви знайшли їх. Нехай покарається, що згубив перший саджанець.

© БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.