Коли б не Михайло... - Буличов Кір

"Трохи, — каже він, — підросла". Я дивлюся, нічого не бачу, але сперечатися з ним не стала, гадала — перевтомився. Лише увечері, коли Михайло пішов кудись, я узяла залізяку, придивилася, і мені здалося, що збоку у неї з'явилося друге коліщатко, маленьке, зовсім мініатюрне, мов горошинка. Де показати коліщатко? На цьому малюнку? Та ж ось тут воно було.

І тут я зробила ще одну помилку. Я сказала Михайлові, що, може, час показати залізяку фахівцям. А раптом вони її загубили і тепер шукають. Я навіть спробувала на самолюбство Михайла вплинути. "Тобі ж, — кажу, — інтуїція підказує, що із залізякою негаразд. З першої миті". — "Ні, — каже, — інтуїція мене обдурила". І звелів більше до нього не приставати, тому що він сам ухвалить рішення. Мені б самій вжити заходів, та справ у мене вище голови... Я востаннє сказала, що на його місці я б усе-таки... і так далі. Він розлютився і сам залізяку в помийне відро кинув. Я її потихеньку знову на балкон винесла, щоб Марині повернути.

Минуло днів зо три-чотири. Я на залізяку й не дивилася. Дощі були? Так, якраз всі ці дні дощі йшли. Я лише на четвертий день на балкон вийшла, увечері, на квіточки подивитися. Вже стемніло, і, коли я об залізяку спіткнулася, не відразу втямила, в чому річ. Лежить велика, складна, з коліщатками в різні боки, а коли я нагнулася і спробувала її підняти, бачу, що вона проломила ящик на балконі, в якому земля і квіти посаджені. Лежить вона, поблискує у сутінках, а я так перелякалася, що кричу Михайлові, щоб біг на допомогу. Він прийшов, зробив вигляд, що не здивувався, і навіть каже: "Я це передбачав". Мене, звичайно, чорт потягнув за язик: "Ти передбачав, що твоя залізяка ящик з квітами зламає?" А він серйозно відповів: "Це самовідтворювальна автоматична система, я підозрюю, заслана з інших світів для збору і накопичення інформації". Може, я і невірно слова його запам'ятала, але сенс точний. А я тоді додала олії у вогонь: "Ось вона в помийному відрі і зібрала б інформацію". А він обережно її піднімає, мовчки несе до кімнати, кладе просто на скатертину, немов кришталеву вазу. Я тоді також її роздивилася. Якщо раніше її можна було назвати залізякою, то тепер це була ціла машина. Навіть те коліщатко, яке було розміром з горошинку, стало завбільшки з мою долоню, та не просто коліщатком, а потрійним, переливчастим, і якщо його діткнутися, то починало крутитися. І шестерінок я налічила вісім. Там і дротини були, і кристали — все, що завгодно. Не можу сказати, що повірила в те, ніби це автоматична система, але, звичайно, здивувалася і сказала: "Ну вже тепер ти віднесеш цю штуку?" А він подивився на мене якось навіть перелякано і каже: "Ти з глузду з'їхала! Це ж мій шанс!" Відтягнув машину в кут, до себе на письмовий стіл, і почав її замальовувати, міряти, зважувати, наче хлопчик з новою іграшкою — не віддам, і край! А що мені накажете робити? Дзвонити в міліцію чи в Академію наук? У нас, бачте, є залізяка з коліщатками, в лісі знайшли, вона на балконі росте, і мій чоловік вважає, що її нам марсіани підкинули, щоб збирати інформацію.

Того вечора він засидівся з нею допізна. Я заснула, тому що втомилася за день, але була дуже стурбована і вночі прокинулася від якогось неприємного передчуття. Бачу, Михайло спить, голову поклав на стіл і заснув. А машина стала ще більшою, майже весь стіл зайняла, слоїк з квітами лежить на боці, притиснутий шестерінками, і з нього вода вилилася, але на підлозі сухо і на столі сухо. І ось тоді у мене виникло відчуття, що ця машина жива. Жива, розумна, зла, їй кортить пити, але їй закортить і їсти — і мене охопив жах за Михайла. Я як закричу: "Мішо! Мішо! З тобою все гаразд?" А Міша підвів голову, важко так очима кліпає, нічого не тямить, де він, що з ним. Відтак каже: "Йди спати". Я послухалася, тільки не спала довго, переверталася, переживала, розуміла, що у Михайла зараз внутрішній конфлікт.

Вранці я йшла на роботу, Михайло ще спав, я подивилася на машину. Навколо паперу накидано — просто жах. Все покреслено цифрами, формулами, малюнками. Одне з коліщаток валялося окремо. Я поглянула — може, само обірвалося. Але потім бачу — лежить терпуг і багато металевої порохні. Значить, відпиляв. Я хотіла його запитати про це, але не зважилася будити, йому на роботу скоро. Поставила будильник на восьму тридцять і пішла. Вдень у мене дуже поганий настрій був. Я навіть Михайлові подзвонила на службу. Кажуть, немає його. Тоді я додому подзвонила. Михайло довго не підходив до телефону, підійшов нарешті, голос злий. Я питаю: "Як справи?" — відповідає: "Все гаразд, зайнятий". Питаю: "Може, погано себе почуваєш?.." — "Ні, почуваю себе нормально". Я тоді здуру дорікнула йому за те, що він від машинки коліщатко відпиляв. Ви б знали, що тут сталося! "Ти, — каже, — не могла б усій Москві роздзвонити? Я, — каже, — ночей не сплю, проникаю в таємницю приладу, від якого залежить моє майбутнє. Це ж єдина і, може, остання для мене можливість зробити ривок у безсмертя. — Так і сказав: "у безсмертя". — Я, — каже, — повинен сьогодні, зараз, зрозуміти функціональний сенс цієї машини. Це, — каже, — дар богів мені особисто, виклик моєму самолюбсву і талантові". І повісив слухавку.

Ще години зо дві я на роботі помучилася, потім відпросилася і кинулася додому. Дуже вже Михайло був нервовий. Як би чогось не накоїв. Мені й Мішу шкода було, і машинку теж, я розумію, що не може бути порівняння між живою і близькою людиною та залізякою, що невідомо звідки узялася. Але у мене до неї було якесь дивне почуття, немов вона жива. Я тролейбус довго чекала, потім пригадала, що вдома їсти нічого, в магазин забігла, сама винна — коли прийшла, Михайла вдома немає, і машинка лежить вся розламана на дрібні деталі. Я навіть заревіла. У квартирі чад, він ще записки і папери палив. Не витримав напруги, не впорався з власним шансом. Цього я й боялася. Тут відчиняються двері, і з'являється мій Михайло. Веселий, море йому по коліна. "Що ти накоїв?" — питаю. А він засмутився, що я завчасно прийшла. "Навіщо, — каже, — чіпала? — А затим подумав і нову версію мені видає: — Це, — каже, — чужий нам розум. Зловісний. Я його зрозуміти не в змозі, і людство не в змозі. З ним треба боротися..." А я ж бо бачу, що він від власного безсилля.

3. МИХАЙЛО

— Мені взагалі незрозумілий цей допит, і я вважаю, що ви не маєте права.

Ну гаразд, нехай не допит, нехай бесіда, проте тут ми не на рівних. Я не вважаю себе в чомусь винним. Я керувався розумними міркуваннями — це виріб чужого нам і ворожого розуму, і якби я не знищив його власними руками, весь світ міг би від цього загинути. Які у мене підстави так вважати? Мій досвід. Мій досвід інженера і винахідника, моя інтуїція, врешті-решт.

— Ви нелогічні, Михайле Анатолієвичу. Якщо ви такі впевнені в своїй правоті, що змусило вас наступного дня зібрати деталі і віднести їх до інституту?

— Я убив цю тварюку. Але її частини могли стати в нагоді науці. Мій крок очевидний.

— Ви зробили це за наполяганням дружини?

— У жодному випадку. Моя дружина малоосвічена людина, і вона не могла зрозуміти мотивів моїх вчинків. А що, вона вам і це розповіла?

— Ні. Вона цього не розповідала. Я припустив, що, побачивши плоди вашої дослідницької діяльності, вона вирішила віднести залишки кудись, а ви злякалися і зробили це самі.

— Значить, розповідала.

— Так і було?

— Це непринципово.

— Ви вважали, ніби зможете показати всім навколо, що вартуєте більшого, аніж вони про вас думають. А коли зрозуміли, що ця споруда поза вашим розумінням, що вам з неї нічого не витягти, ви розламали її, щоб вона не потрапила до рук тим, хто зможе зрозуміти, розібратися, а вас при цьому не буде, ваша участь не буде потрібною.

— Якщо ви збираєтеся мені загрожувати, я підведуся і піду. Я не був зацікавлений у цій штуці. Я захищав людство від загрози ззовні. Ви можете нав'язувати мені будь-які думки, але я вас не боюся, я нікого не боюся, ні тут, ні у іншому місці.

— Добре. Я, вочевидь, не зможу похитнути вашої упевненості в собі. Хоча, підозрюю, її й не було з самого початку. Але навіщо ви спалили вранці всі ваші записи і малюнки? Вони могли б нам допомогти.

— Розуміння небезпечне. Це іграшка, надіслана нам здалеку для того, щоб потім поневолити людство.

— Мені приємно було б думати, що ви щирі. Але, на жаль, я не можу вам повірити. Ви хотіли забути про це, як забуваєте про свої невдачі, звалюючи відповідальність за них на інших людей. Але коли ви побачили, що ваша завжди покірна дружина все-таки зібрала залишки залізяки і збирається віднести їх, ви зрозуміли, що цього разу вам не вдасться наполягти на своєму, і кинулися до нас зі своєю першою версією. Ви пам'ятаєте свою першу версію?

— У мене завжди була одна версія.

— Я нагадаю. Ви прийшли до нас і повідомили, що знайшли в лісі ці деталі. Як є. А потім заплуталися в своїй розповіді, і ми вам не повірили. Ви навіть не змогли назвати місце, в якому це трапилося. Потім на сцені з'явилася ваша дружина...

— Я не хотів залучати до цієї історії близьких мені людей.

— Сумнівно...

4. МАРИНА

— Ось цей ліс... Звичайно, я пам'ятаю. Тут Михайло почав вередувати, що піде дощ і нам треба поспішати назад. А ось звідти, від кущиків, я пішла сама. Ви гадаєте, що це була розумна машина? Уявляєте, який жах — я збиралася її покласти на буфет як прикрасу! І ще ця історія, коли Рая розлучилася з Михайлом, я неначе відчуваю свою провину — не віддала б я залізяку, усе б залишилося як і раніше. Ви не думайте, що я жалію Раю. Ні, їй давно слід було з ним розійтися — це не життя, а суцільна каторга. Але все-таки сім'я...

Тепер лівіше, ось по цій стежці. Я зазвичай ніколи не ходжу стежками, але того ранку я відразу побачила, що ми запізнилися і тут вже пройшли грибники, тому я спочатку заглибилася в ліс, кроків на двісті, а потім вже почала шукати. Тут я перший гриб знайшла, а скажіть, ви теж думаєте, що ця штука нам загрожувала? Ні? Я теж так не думаю, вона була така мила, красива. Але якщо вона машина, чому вона росла і живилася? Я знаю, мені Рая розповідала, як вона всю воду у квітів випила. Значить, Михайло вчинив убивство? Я читала один фантастичний роман, там якраз піднімається ця проблема, що у жодному випадку не можна стріляти в представників іноземних цивілізацій, навіть якщо вони зовсім не схожі на людей.