1Q84, книга 2 - Муракамі Харукі
Вам треба лягти й відпочити. А коли прокинетесь, знову станете такою ж бадьорою, як колись.
— Дякую, — сказала господиня й потиснула руку Аомаме. — Справді, мені варто трохи поспати.
— Дозвольте попрощатися, — мовила Аомаме. — Чекаю від вас дзвінка. А я тим часом готуватимусь. Щоправда, речей у мене небагато.
— Не беріть нічого зайвого, що завадило б вільно переміщатися. Бо якщо чогось не вистачатиме, я негайно роздобуду.
Відпустивши руку господині, Аомаме встала.
— Відпочивайте. Усе буде добре.
Стара пані кивнула. І, сидячи в кріслі, заплющила очі. Аомаме ще раз глянула на акваріум, вдихнула запах лілій і залишила вітальню з високою стелею.
На виході її чекав Тамару. Була п'ята, але сонце все ще стояло на небі високо й зовсім не втратило свого тепла. Його чорні, з кордовської шкіри, туфлі, як завжди ретельно начищені, виблискували в сонячному промінні. По краях неба, ніби ховаючись від сонця, видніли білі літні хмари. До кінця дощового сезону було надто далеко, але останні дні скидалися на літні. З дерев у саду долинало не дуже голосне сором'язливе сюрчання цикад, яке, однак, надійно віщувало настання літа. Як завжди, світ дотримувався заведеного порядку. Цикади сюрчали, літні хмари пливли по небу, а на туфлях Тамару не було жодної плямки. Однак для Аомаме чомусь здалося новим, що світ залишається таким незмінним.
— Тамару-сан, — звернулася вона до нього, — можна з вами трошки поговорити? Маєте час?
— Можна, — відповів Тамару з незворушним обличчям. — Маю час. Бо частина моєї роботи полягає в тому, щоб гаяти час. — Він сидів на садовому стільці біля дверей. Аомаме сіла на сусідньому кріслі. Заслонені довгим піддашшям від сонця, вони обоє опинилися в прохолодному затінку. Пахло свіжою травою.
— Уже літо, — сказав Тамару.
— І цикади почали сюрчати, — мовила Аомаме.
— Цього року вони засюрчали трохи раніше, ніж завжди. Цей квартал знову стане шумним від їхнього сюрчання. Аж вуха болітимуть. Так само як тоді, коли я зупинявся у місті поблизу Ніагарського водоспаду. Такий шум тривав безперервно від ранку до вечора. Здавалося, сюрчить мільйон маленьких і великих цикад.
— Ви побували біля Ніагарського водоспаду?
Тамару кивнув.
— То було найнудніше місто у світі. Я пробув там сам-один три дні й нічого іншого не міг робити, а тільки слухав шум водоспаду. Шум був такий гучний, що я навіть не міг книжки читати.
— І що ж ви там три дні робили?
Тамару не відповів. Тільки легенько хитнув головою.
Якийсь час вони обоє слухали неголосне сюрчання цикад.
— Маю до вас одне прохання, — сказала Аомаме.
Тамару начебто зацікавився, адже Аомаме не мала звички щось просити.
— Трошки незвичне прохання, — вела вона далі. — Було б добре, якби воно не здалося вам неприємним.
— Не знаю, чи зможу вам допомогти, але радо послухаю. В усякому разі, як вихована людина я не вважаю неприємним жіноче прохання.
— Мені потрібен пістолет, — по-діловому сказала Аомаме. — Такого розміру, щоб уміщався в сумочку. З малою віддачею, але з достатньою руйнівною силою і надійними технічними даними. Але тільки не перероблена модель пістолета або копія філіппінського виробництва. Для одноразового використання. Бажано також один патрон.
Запала мовчанка. Увесь цей час Тамару не відводив очей від Аомаме ні на міліметр.
— В цій країні закон забороняє звичайним громадянам мати пістолет. Ви це знаєте? — підкреслено поволі запитав Тамару.
— Звичайно.
— Хочу, щоб ви знали: мене досі ні разу не притягали до кримінальної відповідальності, — сказав Тамару. — Інакше кажучи, я не мав судимості. Можливо, коли-небудь і порушував закон. Не заперечую. Та якщо спиратися на документи, то я — нормальний громадянин. Абсолютно чистий, бездоганний. Я — "голубий", але це не суперечить закону. Справно сплачую податок. Беру участь у виборах. Хоча кандидат, за якого голосую, ніколи не виходив переможцем. Учасно й повністю сплачую штраф за порушення правил паркування. За останніх десять років поліція ні разу мене не затримувала за перевищення швидкості. Застрахований на випадок хвороби. Послуги "NHK" оплачую з банківського рахунку. Маю кредитні картки "American Express" та "Master Card". Я цього не збираюся робити, та якби хотів, то міг би взяти позику з виплатою впродовж тридцяти років на будівництво власного дому. І таке становище мене особисто постійно тішить. А ви таку цілком нормальну людину, яку можна назвати фундаментом суспільства, просите роздобути пістолет. Ви це розумієте?
— А хіба я вам не сказала, що не хотіла б псувати вам настрою?
— Так, справді, я це чув.
— Вибачте, але я не згадала нікого, крім вас, щоб звернутися з таким проханням.
Тамару щось тихо прогугнявив. Здавалось, насилу приглушено зітхнув.
— Якби я був спроможний роздобути те, що ви просите, то резонно запитав би: а кого, власне, ви збираєтеся вбивати?
Аомаме спрямувала вказівний палець на скроню.
— Можливо, себе.
Якийсь час Тамару незворушно поглядав на її палець.
— А з якої причини? — запитав би я.
— Бо не хочу, щоб мене спіймали. Смерті не боюся. Опинитися у в'язниці страшенно неприємно, але, гадаю, допустимо. А от потрапити до рук невідомих типів і зазнати катування — це мені понад силу. Бо я побоююсь назвати чиєсь ім'я. Розумієте, що маю на увазі?
— Здається, розумію.
— Я не збираюся нікого вбивати й нападати на банк. А тому великого напівавтоматичного двадцятизарядного пістолета не потребую. Годиться компактний, з малою віддачею.
— Але ж можна вибрати отруту. Набагато практичніше, ніж володіти пістолетом.
— Поки вийму і вип'ю отруту, пройде час. А коли мені запхають руку в рот перед тим, як я розкушу капсулу, то вже не ворухнуся. А от стримуючи супротивника пістолетом у руках, я зможу робити все, що задумала.
Тамару замислився над сказаним. Його права брова трохи піднялася.
— По змозі я не хотів би вас утратити, — сказав Тамару. — Ви мені більше за інших подобаєтеся. Одним словом, особисто.
Аомаме ледь-ледь усміхнулася.
— Як жінка?
Не змінюючись на обличчі, Тамару відповів:
— І чоловік, і жінка, і собака — вони рідко коли мені подобаються.
— Звичайно, — погодилася Аомаме.
— І водночас моє найголовніше поточне завдання полягає в тому, щоб оберігати спокій і здоров'я мадам. Так би мовити, я свого роду профі.
— Безперечно.
— З огляду на це, я вирішив перевірити, що зможу зробити. Нічого не гарантую, та, можливо, зумію підшукати знайомого, який відповідав би вашим вимогам. Але це надзвичайно делікатна справа. Не те що купити на замовлення електричну ковдру. Відповіді доведеться чекати не менш ніж тиждень.
— Байдуже, — сказала Аомаме.
Тамару примружився й підняв очі до дерев, звідки долинало сюрчання цикад.
— Молюся, щоб багато чого пішло добре. Якщо вдасться, то зроблю все, що тільки зможу.
— Дякую. Можливо, наступна робота буде останньою. І я вже не побачуся з вами, Тамару-сан.
Тамару розкрив обидві руки й повернув долоні догори — так наче стояв посеред пустелі й чекав, коли випаде дощ. Але нічого не сказав. Долоні були великі й товсті, подекуди зі шрамами й здавалися не частиною організму, а скоріше велетенського механізму.
— Страшно не люблю прощатися, — сказав він. — Бо навіть не мав нагоди попрощатися з рідними батьками.
— Вони померли?
— Не знаю, чи живуть чи померли. Я народився на Сахаліні за рік до кінця війни. Тоді південна його частина належала Японії і мала назву Карафуто, але влітку 1945 року була окупована радянськими військами, а мої батьки стали полоненими. Батько, здається, працював у порту. Більшість цивільних японських полонених невдовзі репатріювали на батьківщину, та позаяк мої батьки були корейцями, присланими на роботу, то до Японії їх не повернули. Японський уряд відмовився їх приймати під тим приводом, що вихідці з Корейського півострова перестали бути громадянами Великої Японії. Страшна, жорстока історія. Якби батьки хотіли, то могли б повернутися до Північної, але не до Південної Кореї. Бо СРСР тоді не визнавав Південної Кореї. Мої батьки родом з рибальського села поблизу Пусана і не хотіли їхати до Північної Кореї, де не мали жодних родичів або знайомих. Мене малого довірили японським репатріантам, що перебралися на Хоккайдо. У той час на Сахаліні була велика скрута з продовольством, а ставлення радянських військ до полонених — жахливе. Батьки, які, крім мене, мали інших малих дітей, не могли там і мене втримувати. Видно, вирішили спочатку мене самого переправити на Хоккайдо, а потім зустрітися знову. А може, просто хотіли скористатися доброю нагодою, щоб позбутися зайвого тягаря. Подробиць я не знаю. У всякому разі, ми більше не зустрілися. Можливо, батьки й досі перебувають на Сахаліні. І ще не вмерли.
— Ви нічого про них не пам'ятаєте?
— Нічогісінько. Бо коли ми розлучилися, мені не було й року. Спочатку мене виховувало японське подружжя, а потім влаштувало в сиротинець, що містився в гірському передмісті Хакодате. Очевидно, воно не мало засобів, щоб мною опікуватися. Сиротинцем управляла католицька організація. Там жилося нелегко. Після війни було безліч сиріт, не вистачало харчів і тепла. Щоб вижити, доводилося багато чого робити. — Тамару зиркнув на тилову сторону правої руки. — Там як усиновлена дитина я формально дістав японське громадянство та японське прізвище Кеньїті Тамару. Пам'ятаю, що моє справжнє прізвище Пак. Корейців з такими прізвищами так багато, як зірок на небі.
Аомаме й Тамару сиділи поряд і слухали сюрчання цикад.
— Треба обзавестись новим собакою, — сказала Аомаме.
— Так само радить мадам. У домі потрібен новий сторожовий пес. Та поки що нема настрою це робити.
— Я розумію ваш настрій. Та все одно бажано шукати. Зрештою, я не маю права комусь щось радити.
— Я пошукаю, — сказав Тамару. — Потрібен тренований сторожовий пес. Постараюсь якомога швидше зв'язатися із собакознавцями.
Аомаме подивилася на годинник і встала. До заходу сонця ще залишався певний час, але на небі вже проглядали ознаки надвечір'я. До небесної блакиті почав домішуватися інший відтінок. Сп'яніння від хересу ще не вивітрилося. Цікаво, чи господиня спить?
— Ось як висловився Чехов, — повільно піднімаючись, сказав Тамару. — Якщо в першій дії п'єси висить рушниця, то в останній вона має вистрелити.
— І що це означає?
Тамару стояв навпроти Аомаме, вищий від неї лише на кілька сантиметрів.
— Що у п'єсі треба обходитися без зайвої декорації.
