Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

На останній десятці всі жінки плакали. Далі лишилося дев'ять. Вісім. Сьомий сірник випадково зронив з даху старійшина клану — і, не роздумуючи, кинувся сам услід за ним. Шість. П'ять. Насувалося неминуче. Четвертого сірника забрав вітер — то був також недогляд нового родового вождя, котрий також поплативсяжиттям, щоправда його стрибок з даху не був добровільним. Три: Ми всі загинемо без них. Два: Продовжувати надто болісна. І тоді, в момент найбільшого розпачу, виникла рятівна ідея, висловлена, звичайно ж, малою дитиною: просто потрібно, щоби хто-небудь постійно курив. А від попередньої цигарки можна буде припалювати наступну. Доки існує запалена цигарка, існує і обіцянка наступної. У розпеченому попелі на кінчику цигарки зріє насінина неперервності! Затвердили розпорядок: чергування до сходу сонця, вранішнє паління, обіднє попахкування, пообіднє чергування, надвечірня вахта, самотнє нічне сторожування. Під небом завжди палала бодай одна цигарка — свічка надії.

Так було і з Брід, яка знала, що її чоловіку з Колок жити залишилося лічені дні, й почала побиватися за ним задовго до його смерті. Вона вбирала зношений чорний одяг і сідала на низький дерев'яний ослінчик близько землі. Вона навіть голосно читала Заупокійну Молитву, щоби Сафран міг її почути. Залишилося кілька тижнів, — думала вона. А тепер вже кілька днів. Вона не плакала, лише глухо голосила і знову голосила. (Що, звісно, не могло піти на користь моєму пра-пра-пра-прадіду, зачатому через дірку в стіні, який тоді восьмимісячним лежав у її утробі.) І тоді, в один із відтинків свого просвітління Шалом-чоловік-3-Колок-далі-Сафран озвався до неї: Я все ще тут, ти ж знаєш. І ти обіцяла уявляти собі, що любиш мене, аж поки я не помру. А натомість ти уявляєш собі, що я вже помер,

Це правда, — подумала Брід. — Я порушую свою обіцянку.

Отак вони й нанизували хвилини свого життя, немов перлини на нитку годин. Жодне з них не спало. Вони тішилися своїм безсонням, притиснувшись щоками до соснової перегородки, немов школярі, передавали одне одному через шпарину записки, вульгарні віршики, повітряні поцілунки, блюзнірські прокльони й пісеньки.

Не план, моя любове,

Не плач, моя любове,

Серця наші так близько.

Покурвлена ти сучко,

Ти стерво безголове,

Серця наші так близько.

Не бійся, зла потворо,

Я зовсім, зовсім поруч,

Серця наші так близько.

Виберу тобі очі,

Дам в голову, як схочу,

Ти, курво, суча дочко,

Серця наші так близько.

Їхні останні розмови (дев'яносто восьма, дев'яносто дев'ята й сота) складалися з її голосінь, котрі набували форми сонетів, вичитаних Брід в одній із улюблених Янкелевих книжок, — звідти ще випала пожмакана записка: Я мусила зробити це заради самої себе — та найбільш бузувірських непристойностей Шалома-чоловіка-з-Колок-далі-Сафрана, однак усі вони означали не те, що промовляли, а те, що могла зрозуміти лише його дружина: Мені шкода, що ти живеш таким життям. Дякую, що прикидаєшся разом зі мною.

Ти помираєш, — Брід сказала це, бо то була правда, всеохопна й неуникна правда, а вона вже стомилася казати речі, які не були правдою.

Так і є, — сказав він.

На що це схоже?

Я не знаю, — промовив він крізь шпарину, — мені страшно.

Тобі нема чого боятися, — сказала вона, — все буде добре.

А чим же воно буде добре?

Тобі не буде боліти.

Не думаю, що боюся саме цього.

А чого ж ти боїшся?

Я боюся перестати бути живим.

Тобі нема чого боятися, — знову сказала вона.

Тиша.

Він просунув крізь шпарину свій вказівний палець.

Я маю тобі щось сказати, Брід.

Що?

Це щось таке, що я хотів тобі сказати ще відтоді, коли вперше тебе зустрів, та й справді варто було б сказати тобі це вже давно, але чим довше я чекав, тим більш неможливо було сказати це. Я не хочу, щоб ти мене ненавиділа.

Я не можу тебе ненавидіти, — відповіла вона і взяла його за палець.

Все це повністю неправильно. Я зовсім не так собі це уявляв. Ти маєш це знати.

Ш… ш…

Я винен тобі набагато більше, ніж це.

Ти мені нічого не винен. Ш…

Я погана людина.

Ти добра людина.

Я маю тобі щось сказати.

Це добре.

Він припав губами до шпарини: Янкель не був твоїм справжнім батьком.

Хвилини вискочили зі своїх місць. Вони падали на підлогу й котилися по кімнаті, гублячись у далеких закапелках.

Я кохаю тебе, — сказала вона, і вперше за її життя ці слова набули значення.

Через вісімнадцять днів народилася дитина, котра все те чула, притулившись вушком до маминого пупця. Виснажена після пологів, Брід нарешті заснула. Вже за кілька хвилин по народженню немовляти, а може, і акурат в сам момент його народження, дім настільки переповнився енергією життя, що ніхто й не помітив нової смерті: Шалом-чоловік-з-Колок-далі-Сафран помер, так і не побачивши свою третю дитину. Пізніше Брід шкодувала, що не знала точного моменту, коли її чоловік відійшов із цього світу. Якщо це сталося перед народженням немовляти, то його можна було б назвати Шалом, або той, що з Колок, або Сафран. Але називати дитину на честь живих родичів єврейська традиція забороняє. Кажуть, що це приносить нещастя. Тоді Брід назвала його Янкелем, як і обох старших своїх дітей.

Вона вирізала зі стіни ту шпарину, котра відділяла її від чоловіка з Колок упродовж останніх місяців, і почепила те соснове кружальце собі на шию, поруч з мініатюрною рахівницею, яку їй дуже давно подарував Янкель. Цей тягарець мав нагадувати їй про другого чоловіка, якого вона втратила за свої вісімнадцять років, а ще свідчити, що щілина — це не розкол у житті, не винятковість, а життєве правило. Дірка — це не пустота; пустота існує довкола неї.

Люди з млина, котрі так відчайдушно хотіли зробити для Брід щось добре, щось таке, що спонукало б її полюбити їх, оскільки вони її любили, зібрали гроші й покрили тіло чоловіка з Колок бронзою; далі вони послали петицію до уряду і їм дозволили встановити статую на площі в центрі містечка, як символ сили та витривалості; до того ж, через точний перпендикуляр, який творило зубчате колесо відносно горизонту, пам'ятник можна було так-сяк використовувати для вимірювання часу за сонцем.

Але годинник-пам'ятник почав символізувати не лише силу та витривалість, а найперше, добру удачу. Врешті-решт, саме щасливий випадок допоміг чоловіку з Колок виловити в річці мішечок із золотом на Трохимів День, а потім привів його до Брід у ту ж саму ніч, коли її покинув Янкель. Випадок спрямував йому в голову зубчатку, випадок залишив колесо там і він же спричинився до співпадіння Сафранової смерті та народження його третьої дитини. З віддалених штетлів приходили чоловіки та жінки й терли пам'ятнику ніс на щастя; робили це з таким завзяттям, що вже за місяць витерли метал аж до плоті — довелося покривати бронзою знову. До нього приносили дітей — завжди опівдні, коли тіні від пам'ятника не було жодної — це вберігало їх від блискавки, вроків та випадкових бандитських куль. Старі приходили до нього розповідати свої таємниці, сподіваючись, що він буде розчулений, пожаліє їх і дасть їм прожити ще по кілька років. Неодружені жінки цілували його в губи, прохаючи про своє майбутнє кохання; було так багато поцілунків, що губи пам'ятника скоро запалися і стали роздавати пусті поцілунки — їх також довелося вкривати бронзою вдруге. Приходило так багато прохачів, котрі цілували пам'ятник у різні частини його тіла для звершення своїх бажань, що статую змушені були наново вкривати бронзою щомісяця. Він став таким собі мінливим богом, котрого щоразу знищували й відновлювали його вірні, котрого знищувала й відновлювала їхня віра.

З кожним новим покриттям бронзою його розміри дещо змінювалися. З часом його руки, котрі спершу були опущені вздовж тіла, піднялися високо над головою. Біцепси, котрі спершу виглядали хворобливими і слабкими, поступово набрали ваги й сили. Його лице полірувало так багато рук стількох прохачів, а потім так багато рук так багато разів його відновлювало, що риси обличчя змінилися до невпізнанності й пам'ятник уже не нагадував того бога, кому молилися найперші вірні. З кожним новим ремонтом майстри надавали обличчю пам'ятника схожість із його сьогочасними нащадками — така собі зворотна спадковість. (Тобто коли мій дід думав, що подорослішав і став подібний на свого пра-пра-прадіда, то насправді пра-пра-прадід став подібним на нього. Останнє поновлення перетворило пам'ятник на подобу його самого.) Ті ж, хто молилися, все менше й менше вірили в бога, створюваного їхніми руками, а, натомість, більше й більше вірили в саму віру. Незаміжні жінки цілували випуклі губи Годинника, проте не були вірними своєму богові, а думали лише про поцілунок: цілували самі себе. А коли перед пам'ятником падали на коліна перед своїм одруженням чоловіки, то й ці вірили у сам жест стояння на колінах, але аж ніяк не в коліна бога і, тим більше, не у свої власні. Отож, мій молодий дідусь став на коліна — прекрасна ланка в досконало однаковому ланцюгу — це сталося майже через сто п'ятдесят років після того, як його пра-пра-прабабуся Брід побачила у своєму вікні освітленого блискавкою чоловіка з Колок. Лівою рукою він витягнув з кишеньки трусики-хустусики й витер піт із брів і з верхньої губи.

Пра-пра-прадіду, — зітхнув він, — не дай мені зненавидіти того, ким я стану.

Коли відчув, що може продовжувати, — цю церемонію, це пообіддя, подальше своє життя — то підвівся і його знову зустріли підбадьорливі вигуки чоловіків штетля.

Ура! Йде молодий!

Йодль-додль!

До синагоги швидше!

По вулицях вони несли його на плечах. З вікон звисали довгі стяги білих покривал, і вся бруківка також була білою — якби тільки хто знав — від муки. Попереду продовжували витинати скрипалі, того часу вони грали швидкі народні мелодії, котрі чоловіки в унісон їм підхоплювали:

Бідль бідль бідль бідль боп

бідль боп…

Через те, що мій дід та його наречена були Приземленими, церемонія в синагозі була вельми короткою. Читання семи благословень здійснив Рабин-Сама-Невинність, а мій дід у потрібний момент підняв вуаль з обличчя своєї нареченої — вона, до речі, встигла звабливо підморгнути молодому, поки Рабин відвернувся до ковчега — і розбив кришталевий, хоч насправді таки скляний, келих, кинувши його під ноги.

***

17 листопада 1997

Дорогий Джонатан,

Уф-ф! Я відчуваю, шо повинен тебе багато про шо сповістити.