Ежені Гранде - Бальзак Оноре де

Правда, Крюшо?

– Правда.

– Хіба так конче треба цим займатися сьогодні, батьку?

– Так, так, донечко. Я не можу довше лишатись у непевності. Не думаю, щоб ти хотіла зробити мені прикрість.

– О батьку…

– Так от, усе це треба владнати сьогодні ж.

– Чого ж ви хочете від мене?

– Але ж, доню, це не моє діло. Скажіть їй, Крюшо.

– Мадмуазель, ваш батько не хотів би ні ділити, ні продавати свої маєтки, ні платити величезні податки за капітали, які у нього можуть бути. Для цього треба обійтися без складання опису всього багатства, досі не поділеного між вами і вашим батьком…

– Крюшо, ви цілком певні, що говорите так, як належить говорити перед дитиною?

– Дайте мені закінчити, Гранде.

– Так, так, друже мій. Ні ви, ні дочка моя не хочете мене обібрати. Правда, донечко?

– Пане Крюшо, що ж я маю зробити? – нетерпляче спитала Ежені.

– Так от, – мовив нотар, – треба підписати цей акт, яким ви відмовляєтесь від спадщини вашої матері і надаєте вашому батькові право користування усім вашим неподільним майном, причому він забезпечує вам право власності на це майно…

– Я нічого не тямлю в тому, що ви мені кажете, – відповіла Ежені.– Дайте акт і покажіть, де треба поставити підпис.

Гранде дивився то на акт, то на дочку; від хвилювання на чолі йому виступив піт, і він витирав його хусточкою.

– Донечко, – сказав він, – замість того, щоб підписувати цей акт, за реєстрацію якого доведеться дорого платити, було б краще, якби ти погодилася зовсім зректися спадщини твоєї бідної покійної матусі і в майбутньому покластися на мене; по-моєму, це ліпше. Я б тоді щомісяця платив тобі гарненьку ренту – сто франків. Подумай. Ти б тоді змогла оплатити скільки завгодно обідень за кого хочеш… Га? Сто франків на місяць, у ліврах?

– Я зроблю все, чого ви забажаєте, батечку.

– Мадмуазель, – сказав нотар, – мій обов’язок вказати вам, що ви позбавляєте себе всього…

– О Боже мій! – промовила вона. – Що мені з того?

– Помовч, Крюшо. Домовлено, домовлено! – скрикнув Гранде, хапаючи руку дочки і ударяючи по ній своєю долонею. – Ежені, ти ж не відмовишся від своїх слів, ти чесна дівчина, так?

– О батечку…

Він поривчасто поцілував її і мало не задушив в обіймах.

– Ну, дитино моя, ти даруєш батькові життя; але ти повертаєш йому те, що він дав тобі: ми поквиталися. Ось як треба влаштовувати справи. Життя – це оборудка. Благословляю тебе, Ежені. Ти доброчесна дочка і любиш свого батька. Тепер роби, що хочеш. До завтра, Крюшо, – додав він, дивлячись на розгубленого нотаря. – Не забудьте приготувати в канцелярії суду акт про зречення від спадщини.

На другий день, близько полудня, відбулося підписання акта, яким Ежені сама себе пограбувала. Однак, незважаючи на дане слово, старий бондар на кінець першого року не сплатив дочці жодного су із ста франків щомісячної ренти, яку він так урочисто обіцяв. Коли Ежені жартома заговорила про це, він не міг не почервоніти; Гранде хутко піднявся в свій кабінет і, повернувшись, дав їй щось близько третини коштовностей, взятих у небожа.

– Ось, маленька, – сказав він з глибокою іронією. – Хочеш мати оце за свої тисячу двісті франків?

– О батьку, невже ви справді мені їх віддаєте?

– Через рік я тобі дам стільки ж, – сказав він, кидаючи золоті речі їй у фартух. – За короткий час у тебе будуть усі його цяцьки, – додав він, потираючи руки, щасливий, що може спекулювати на почутті дочки.

Та хоч який він був міцний, старий почував, що смерть не за горами і треба знайомити дочку з усіма господарськими таємницями. Протягом двох років він примушував Ежені в його присутності давати розпорядження по дому і отримувати платежі. Неквапно, поступово знайомив її з назвами та розмірами своїх виноградників і ферм. На третій рік він так добре привчив її до всіх своїх звичаїв скнари, так прищепив їх дочці, що вони стали у неї міцною звичкою; тоді батько не вагаючись довірив Ежені ключі від комор і зробив її хазяйкою дому.

Минуло п’ять років, і ніякі події не порушували одноманітного існування Ежені та її батька. Одні й ті ж дії, виконувані незмінно й чітко, як хід старого настінного годинника. Глибокий сум мадмуазель Гранде ні для кого не був таємницею; кожен здогадувався про причину цього суму, а проте вона ніколи ані словом не потвердила тих припущень, які висловлювалися в усіх колах Сомюра з приводу сердечних справ багатої спадкоємиці. Все її товариство складалося з трьох Крюшо і кількох їхніх друзів, яких ті непомітно ввели в дім. Вони навчили її грати у віст і щовечора приходили на партію.

1827 року Гранде, відчуваючи тягар недуг, змушений був відкрити дочці таємниці своїх земельних володінь і порадив, якщо будуть труднощі, звертатися до нотаря Крюшо, чесність якого була йому відома. Наприкінці того літа, на вісімдесят другому році життя, старого розбив параліч, його здоров’я швидко погіршувалося. Пан Бержерен визнав, що надії нема. Думка про те, що невдовзі вона зостанеться одна-однісінька на світі, зблизила Ежені з батьком. Для неї, як і для всіх люблячих жінок, кохання було цілим світом, а Шарля з нею не було. Вона до зворушливості дбайливо доглядала старого батька, розум якого починав слабнути, а скнарість, що стала вже інстинктивною, міцніла. Смерть цієї людини не суперечила її життю. Зранку Гранде наказував ставити своє крісло до простінка між каміном і дверима свого кабінету, де, безперечно, було повно золота. Тут він сидів, не рухаючись, тільки тривожно переводив погляд з тих, хто до нього приходив, на оббиті залізом двері. Він вимагав, щоб йому пояснювали найменше шарудіння, яке долинало до нього, і, на превеликий подив нотаря, чув навіть позіхання собаки у дворі. Прокидався він від оціпеніння, в якому перебував, в той день і годину, коли треба було отримувати орендну плату від фермерів, розрахуватися з орендарями чи видавати розписки. Тоді він сам пересував своє крісло на коліщатах до дверей кабінету, наказував дочці відімкнути їх і стежив, щоб вона сама, без свідків, складала один за одним мішки з грішми і замикала двері. Потім він мовчки повертався на своє місце, тільки-но вона віддавала йому дорогоцінний ключ, який завжди лежав у жилетній кишені і який він раз у раз обмацував. А тим часом його давній друг, нотар, відчуваючи, що багата спадкоємиця неминуче одружиться з його небожем, якщо тільки не повернеться Шарль Гранде, подвоїв свою увагу і піклування: він щодня приходив, щоб отримати розпорядження Гранде, їздив за його дорученнями до Фруафона, на поля, луки, виноградники, продавав урожай і все перетворював у золото й срібло, яке потай прилучалося до мішків, нагромаджених у кабінеті. Нарешті настали дні агонії, коли міцний організм старого вступив у боротьбу з руйнуванням. Але Гранде захотів лишитись у кріслі біля каміна, перед дверима кабінету. Він тягнув на себе всі ковдри, якими його вкривали, бгав їх і казав Нанон:

– Ховай, ховай усе, щоб мене не обікрали.

Коли він мав силу розплющити очі, в яких ще жевріло життя, то одразу повертав їх до дверей кабінету, де лежали його скарби.

– Вони там? Вони там? – питав дочку, і в голосі його був панічний жах.

– Так, батечку.

– Пильнуй золото!.. Поклади золото переді мною!

Ежені розкладала на столі луїдори, і він годинами не відривав від них очей, як дитина, що починає бачити й бездумно задивляється на один і той же предмет, і так само, як у дитини, у нього прохоплювалася напружена усмішка.

– Це мене зогріває! – казав він часом, і на його обличчі з’являвся блаженний вираз.

Коли парафіяльний священик прийшов висповідати Гранде, його очі, що вже кілька годин здавалися мертвими, ожили, тільки-но погляд упав на хрест, свічники, срібну кропильницю; він пильно дивився на них, і гуля на його носі ворухнулася востаннє. А коли кюре підніс до його губів золочене розп’яття, щоб дати йому поцілувати образ Христа, Гранде зробив жахливий судомний рух, намагаючись його вхопити, і це останнє зусилля коштувало йому життя. Він покликав Ежені, не бачачи її, хоч вона стояла перед ним на колінах, обливаючи слізьми руку, що вже холола.

– Батьку, благословіть мене, – попросила дівчина.

– Бережи золото! Ти відповіси мені за нього на тому світі,– сказав він, доводячи цими останніми словами, що християнство має бути релігією скнар.

І ось Ежені Гранде зосталася сама в цьому домі, де тільки до Нанон вона могла звернути погляд з певністю, що її почують і зрозуміють, Нанон була єдиною істотою, яка любила її і з якою вона могла говорити про своє горе. Дебела Нанон була для Ежені добрим генієм. І вона стала вже не служницею, а покірливою подругою.

Після батькової смерті Ежені дізналася від нотаря Крюшо, що вона має триста тисяч ліврів прибутку з нерухомого майна в Сомюрській окрузі, шість мільйонів у трипроцентних паперах, придбаних по шістдесят франків, курс яких становив на той час сімдесят франків; та ще два мільйони золотом і сто тисяч франків срібними екю, не беручи до уваги належних їй недоїмок. Загальна сума багатства Ежені сягала сімнадцяти мільйонів.

"Де ж кузен?" – питала вона себе.

Того дня, коли нотар Крюшо ознайомив свою клієнтку зі станом спадщини, упорядженої і вільної від боргів, Ежені лишилася сама з Нанон; вони сиділи біля каміну в залі, де все було спогадом, починаючи від стільця на підставках, на якому сиділа її мати, до склянки, з якої колись пив кузен.

– Нанон, ми самітні!

– Так, мадмуазель, якби я знала, де він є, цей любчик, я б пішки пішла до нього.

– Між нами море, – мовила Ежені.

В той час як бідна спадкоємиця проливала сльози в товаристві старої служниці у цьому холодному й темному домі, який був для неї всесвітом, від Нанта до Орлеана тільки й мови було, що про сімнадцять мільйонів мадмуазель Гранде. Одним з перших її кроків було розпорядження надати пожиттєву ренту в сумі тисяча двісті франків Нанон, яка вже мала шістсот франків ренти і ставала таким чином багатою нареченою. Менше як за місяць вона вийшла заміж за Антуана Корнуайє, призначеного головним доглядачем земель і володінь мадмуазель Гранде. Пані Корнуайє мала перед своїми однолітками величезну перевагу: хоча їй було п’ятдесят дев’ять років, їй можна було дати не більше сорока. Грубі риси її обличчя вистояли проти натиску часу. Завдяки режимові її монастирського життя вона ніби насміхалася із старості, зберігши яскравий рум’янець, залізне здоров’я.