Війна і мир - Толстой Лев

Завтра вже треба страждати, а сьогодні піду відпочину.— І, не сказавши більш нічого графині Марії, він пішов до маленької диванної і ліг на диван.

"Оце завжди так,— думала графиня Марія.— 3 усіма говорить, тільки не зі мною. Бачу, бачу, що я йому огидна. Особливо в цьому становищі". Вона подивилась на свій високий живіт і в дзеркало на своє жовто-бліде і схудле обличчя з більшими, ніж будь-коли, очима.

І все їй стало неприємним: і галас, і регіт Денисова, і Ната-шина мова, і особливо той погляд, який на неї поспішно кинула Соня.

Соня завжди була першим приводом, що його обирала графиня Марія для свого роздратовання.

Посидівши з гостями і не розуміючи нічого з того, що вони говорили, вона тихенько вийшла і пішла до дитячої.

Діти на стільцях їхали в Москву і запросили її з собою. Вона сіла, погралася з ними, але думка про чоловіка і про безпричинну досаду його не переставала мучити її. Вона встала й пішла, з зусиллям ступаючи навшпиньки, до маленької диванної.

"Може, він не спить; я порозуміюся з ним",— сказала вона собі. Андрюша, старший хлопчик, наслідуючи її, пішов за нею навшпиньки. Графиня Марія не помітила його.

— Chère Marie, il dort, je crois; il est si fatigué1,—сказала y великій диванній Соня, що (як здавалося графині Марії) скрізь зустрічалась їй. — Щоб Андрюша не розбудив його.

Графиня Марія оглянулась, побачила за собою Андрюшу, відчула, що Соня має рацію, і саме тому спалахнула і, видно, ледве стрималась від жорсткого слова. Вона нічого не сказала і, щоб не послухати її, зробила знак рукою, щоб Андрюша не знімав шуму, проте йшов за нею, і підійшла до дверей. Соня пройшла в другі двері. З кімнати, в якій спав Микола, чутно було його рівне, знайоме дружині до найменших відтінків дихання. Вона, чуючи це дихання, бачила перед собою його гладенький гарний лоб, вуса, все обличчя, на яке вона так часто подовгу дивилася, коли він спав, у тиші ночі. Микола раптом поворушився і крекнув. І в ту ж мить Андрюша з-за дверей крикнув:

— Татусю, матуся тут стоїть.

Графиня Марія зблідла від страху і стала робити знаки синові. Він замовк, і з хвилину тривала страшна для графині Марії мовчанка. Вона знала, як не любить Микола, щоб його будили. Раптом за дверима почулось знову кректання, рух, і незадово-лений Миколів голос сказав:

— Ні хвилини не дадуть спокою. Марі, ти? Нащо ти привела його сюди?

— Я підійшла тільки подивитись, я не бачила... даруй... Микола прокашлявся і замовк. Графиня Марія відійшла од

дверей і провела сина до дитячої. Через п'ять хвилин маленька чорноока трирічна Наташа, батькова улюблениця, почувши від брата, що татусь спить, а матуся в диванній, непомітно для матері побігла до батька. Чорноока дівчинка сміливо скрипнула дверима, підійшла енергійними дрібними кроками тупих ніжок до дивана і, розглянувши позу батька, який спав до неї спиною, сп'ялася навшпиньки й поцілувала батька в руку, що лежала під головою. Микола обернувся, зворушено усміхаючись.

— Наташо, Наташо! — почувся з дверей зляканий шепіт графині Марії.— Татусь хоче спати.

— Ні, мамо, він не хоче спати,— переконано відповіла маленька Наташа,— він сміється.

Микола спустив ноги, підвівся і взяв на руки дочку.

— Увійди, Машо,— сказав він до дружини. Графиня Марія увійшла до кімнати і сіла біля чоловіка.

— Я й не бачила, як він за мною прибіг,— боязко сказала вона.— Я так.

Микола, тримаючи однією рукою дочку, подивився на дружину і, помітивши винуватий вираз її обличчя, другою рукою обійняв її і поцілував у волосся.

— Можна цілувати мама? — спитав він Наташу. Наташа соромливо усміхнулася.

— Знову,— з наказовим жестом сказала вона, показуючи на те місце, куди Микола поцілував дружину.

— Я не знаю, чому ти думаєш, що в мене поганий настрій,— сказав Микола, відповідаючи на запитання, яке, він знав, було в душі його дружини.

— Ти не можеш собі уявити, яка я буваю нещасйа, самотня, коли ти такий. Мені все здається...

— Марі, годі, дурниці. Як тобі не совісно,— сказав він весело.

— Мені здається, що ти не можеш любити мене, що я така погана... і завжди... а тепер... у цьому ста...

— Ах, яка ти смішна! Не те миле, що гоже, а те гоже, що миле. Це тільки Malvina та інших люблять за те, що вони вродливі; а дружину хіба я люблю? Я не люблю, а так, не знаю, як тобі сказати. Без тебе і коли ось так у нас якась кішка пробіжить, я наче пропав і нічого не можу. Ну що, я люблю налець свій? Я не люблю, а спробуй, відріж його...

— Ні, я не так, але я розумію. То ти на мене не сердишся?

— Страшенно серджуся,— сказав він усміхаючись і, вставши й поправивши волосся, став ходити по кімнаті.

— Ти знаєш, Марі, про що я думав?— почав він тепер, коли замирення відбулося, зараз же починаючи думати вголос при дружині. Він не питав про те, чи готова вона слухати його; йому було однаково. Думка виникла в нього, отже і в неї. І він розповів їй свій намір вмовити П'єра залишитися з ними до весни.

Графиня Марія вислухала його, зробила зауваження і почала в свою чергу думати вголос свої думки. її думки були про дітей.

— Як жінку вже видно тепер,— сказала вона по-французькому, показуючи на маленьку Наташу.— Ви нас, жінок, картаєте за нелогічність. Ось вона — наша логіка. Я кажу: тато хоче сцати, а вона каже: ні, він сміється. І вона має рацію,— сказала графиня Марія, щасливо усміхаючись.

— Авжеж! — і Микола, взявши на свою сильну руку доньку, високо підняв її, посадив на плече, перехопивши за ніжки, і став ходити з нею по кімнаті. У батька і в дочки були однаково безтямно-щасливі обличчя.

— А знаєш, ти, можливо, несправедливий. Ти занадто любиш цю,— пошепки по-французькому сказала графиня Марія.

— Так, але що ж робити?.. Я намагаюсь не показати...

В цей час у сінях і в передпокої почулися звуки блока і кроків, схожих на звуки приїзду.

— Хтось приїхав.

— Я певна, що П'єр. Я піду довідаюсь,— сказала графиня Марія і вийшла з кімнати.

У її відсутності Микола дозволив собі галопом прокатати дочку колом по кімнаті. Задихавшись, він швидко скинув дівчинку, яка сміялася, і пригорнув її до грудей. Його стрибки нагадали йому танці, і він, дивлячись на дитяче кругле щасливе личко, думав про те, якою вона буде, коли він почне вивозити її стареньким і, як бувало небіжчик батько танцював з дочкою Данила Купора, пройдеться з нею мазурку.

— Він, він, Nicolas!—сказала через кілька хвилин гра финя Марія, повертаючись до кімнати.— Тепер ожила наша Наташа. Треба було бачити її захоплення і як йому перепало зараз же за те, що він прострочив.— Ну, ходімо скоріш, ходімо! Розстаньтеся ж нарешті,— сказала вона, з усмішкою дивлячись на дівчинку, яка горнулась до батька. Микола вийшов, тримаючи дочку за руку.

Графиня Марія зосталася в диванній.

— Ніколи, ніколи не повірила б,— прошепотіла вона сама з собою,— що можна бути такою щасливою.— Обличчя її засяяло усмішкою; але в той самий час вона зітхнула, і тихим смутком пойнялися її глибокі очі. Наче крім того щастя, яке вона почувала, було інше, недосяжне в цьому житті щастя, що про нього вона мимоволі згадала в цю хвилину.

Наташа вийшла заміж ранньої весни 1813 року, в неї у 1820 році було вже три дочки і один син, якого вона бажала і тепер сама годувала. Бона поповніла і поширшала, так що трудно було впізнати у цій сильній матері колишню тонку, рухливу Наташу. Риси обличчя її визначились і мали вираз спокійної лагідності і ясності. В її обличчі не було, як перше, цього вогню збудження, що безперестанно горів і надавав їй чарівності. Тепер часто видно було лише її обличчя та тіло, а душі зовсім не було видно. Видно було лише сильну, красиву і плодючу самку. Дуже рідко займався в ній тепер колишній вогонь. Це бувало лише тоді, коли, як тепер, повертався чоловік, коли видужувала дитина або коли вона з графинею Марією згадувала про князя Андрія (з чоловіком вона, гадаючи, що він ревнує її до пам'яті князя Андрія, ніколи не говорила про нього), і дуже рідко, коли що-небудь випадково втягало її у співи, які вона зовсім покинула після того, як вийшла заміж. І в ті рідкі хвилини, коли давній вогонь займався в її розвиненому красивому тілі, вона бувала ще боільш привабливою, ніж перше.

З часу свого заміжжя Наташа жила з чоловіком у Москві, в Петербурзі, у підмосковному селі та в матері, тобто у Миколи. У вищому світі молоду графиню Безухову бачили мало, і ті, які бачили, залишились нею незадоволені. Вона не була ні привітна, ні люб'язна. Наташа не то шоб любила самотність (вона не знала, чи любила вона, чи ні; їй навіть здавалося, що ні), але вона, виношуючи, народжуючи і годуючи дітей і беручи участь у кожній хвилині чоловікового життя, не могла задовольнити цих потреб інакше, як відмовившись від світу. Усі, що знали Наташу до заміжжя, дивувалися з тієї зміни, що сталася в ній, як з чогось незвичайного. Лише стара графиня, материнським чуттям зрозумівши, що всі пориви Наташині мали началом тільки потребу мати сім'ю, мати чоловіка (як вона, не так жартома, як насправжки, кричала в Отрадному),— лише мати дивувалася з дивування людей, що не розуміли Наташі, і повторювала, що вона завжди знала, що Наташа буде зразковою дружиною і матір'ю.

— Вона тільки до краю доводить свою любов до чоловіка та дітей,— казала графиня — так що це навіть нерозумно.

Наташа не йшла за тим золотим правилом, що його проповідують розумні люди, особливо французи, яке полягає в тому, що дівчина, виходячи заміж, не повинна опускатися, не повинна занедбувати своїх талантів, повинна ще більше, ніж до заміжжя, займатися своєю зовнішністю, повинна принаджувати чоловіка так само, як вона принаджувала не чоловіка. Наташа, навпаки, кинула відразу всі свої очарування, з яких у неї було одно незвичайно сильне — співи. Вона тому й кинула їх, що це було сильне очарування. Наташа не дбала ні про свої манери, ні про делікатність мови, ні про те, щоб показатися своєму чоловікові у найвигідніших позах, ні про свій туалет, ні про те, щоб не турбувати чоловіка своєю вимогливістю. Вона робила все протилежне цим правилам. Вона почувала,— що ті чари, які інстинкт навчав її використовувати перше, тепер тільки були б смішні в оч?.х її чоловіка, якому вона з першої хвилини віддалася вся — тобто всією душею, не залишивши жодного куточка не відкритим для нього.