Війна і мир - Толстой Лев

Вона сиділа так само нерухомо, і на ніжному обличчі її було страждання. Йому раптом стало жаль її і майнула неясна думка, що, можливо, він був причиною тієї печалі, що пойняла її обличчя. Йому захотілося втішити її, сказати їй що-небудь приємне; та він не міг придумати, що сказати їй.

— Прощавайте, княжно,— сказав він. Вона опам'яталася, спалахнула і —тяжко зітхнула.

— Ах, пробачте,— сказала вона, мовби прокинувшись.— Ви вже їдете, графе; ну, прощавайте! А подушку графині?

— Стривайте, я зараз принесу її,— сказала m-lle Bourienne і вийшла з кімнати.

Обоє мовчали, зрідка поглядаючи одне на одного.

— Так, княжно,— промовив, нарешті, Микола, сумовито усміхаючись,— недавно, здається, а скільки води збігло відтоді, як ми з вами вперше бачилися в Богучарові. Якими всі ми здавались нещасними,— а я дорого дав би, щоб повернути той час... та не повернеш.

Княжна уважно дивилася йому в очі своїм променистим поглядом, коли він говорив це. Вона наче намагалася зрозуміти те таємне значення його слів, яке пояснило б їй його почуття до неї.

— Так, так,— сказала вона,— але вам нема чого жалкувати за минулим, графе. Як я розумію теперішнє ваше життя, ви завжди з насолодою згадуватимете його, бо самозречення, яким ви живете тепер...

— Я не приймаю ваших похвал,— перебив він її поспішно,— навпаки, я безперестанно картаю себе; та це зовсім нецікава й невесела розмова.

І знову погляд його набрав попереднього сухого й холодного виразу. Але княжна вже побачила в ньому знову ту саму людину, яку вона знала й любила, і говорила тепер тільки з цією людиною.

— Я думала, що ви дозволите мені сказати вам це,— промовила вона.— Ми так зблизилися з вами... і з вашою сім'єю, і я думала, що ви не вважатимете за недоречне моє співчуття; та я помилилась,— сказала вона. Голос її раптом затремтів.— Я не знаю, чому,— говорила вона далі, заспокоївшись,— ви перше були іншим і...

— Є тисячі причин чому (він зробив особливий наголос на слові чому). Дякую вам, княжно,— сказав він тихо.— Іноді важко.

"Так ось через що! Ось через що! — говорив внутрішній голос у душі княжни Марії.— Ні, я не тільки цей веселий, добрий і одвертий погляд, не тільки вроду полюбила в ньому; я вгадала його благородну, тверду, самовіддану душу,— говорила вона собі.— Так, він тепер бідний, а я багата... Так, лише через те... Так, якби цього не було..." І згадуючи колишню його ніжність і тепер дивлячись на його добре і сумовите обличчя, вона враз зрозуміла причину його холодності.

— Чому ж, графе, чому? — раптом майже скрикнула вона мимоволі, присуваючись до нього.— Чому, скажіть мені? Ви повинні сказати.— Він мовчав.— Я не знаю, графе, вашого чому,— говорила вона далі.— Але мені важко, мені... Я признаюсь вам у цьому. Ви за щось хочете позбавити мене колишньої дружби. І мені це боляче.— У неї сльози були в очах і в голосі.— У мене так мало було щастя в житті, що для мене тяжка всяка втрата... Пробачте мені, прощавайте.— Вона раптом заплакала й пішла з кімнати.

— Княжно! Стривайте, ради бога,— вигукнув він, намагаючись зупинити її.— Княжно!

Вона оглянулась. Кілька секунд вони мовчки дивилися в очі одне одному, і далеке, неможливе раптом стало близьким, можливим і неминучим.....................

VII

Восени 1814 року Микола одружився з княжною Марією і переїхав з дружиною, матір'ю і Сонею жити в Лисі Гори.

За три роки він, не продаючи дружининого маєтку, сплатив решту боргів і, одержавши невеличку спадщину після померлої кузини, сплатив і борг П'єру.

Ще через три роки, на 1820 рік, Микола так влаштував свої грошові справи, що прикупив невеликий маєток біля Лисице Гір і провадив переговори про викуп батьківського Отрадного, що було його улюбленою мрією.

Почавши господарювати з необхідності, він скоро так захопився господарством, що воно стало для нього улюбленим і майже єдиним заняттям.

Микола був господарем простим, не любив нововведень, особливо англійських, що входили тоді в моду, сміявся з теоретичних творів про господарство, не любив заводів, дорогих виробництв, сіяння дорогих хлібів і взагалі не займався зокрема жодною частиною господарства. В нього перед очима завжди був тільки маєток, а не будь-яка окрема частина його. А в маєтку головною річчю був не азот і не кисень, які є у грунті і в повітрі, не особливий плуг і гній, а те головне знаряддя, з допомогою якого діє і азот, і кисень, і гній, і плуг — тобто робітник-селянин. Коли Микола взявся до господарства і став придивлятися до різних його частин, селянин особливо привернув до себе його увагу; селянин здавався йому не тільки знаряддям, а й метою і суддею. Він спочатку придивлявся до селянина, намагаючись зрозуміти, чого йому треба, що він вважає поганим і гарним, і тільки вдавав, що розпоряджається і наказує, а по суті тільки вчився у селян і прийомів, і мови, і міркувань про те, що добре і що погано. І тільки тоді, коли зрозумів смаки і прагнення селянина, коли навчився говорити його мовою і розуміти таємний зміст його мови, коли відчув, що він зріднився з селянином, тільки тоді став він сміливо управляти ним, тобто виконувати щодо селян ті самі обов'язки, виконання яких від нього вимагалось. І Миколове господарство давало дуже й дуже гарні результати.

Беручи на себе управління маєтком, Микола зразу, якимсь даром прозріння, ііризначав бурмистром, старостою, виборним тих самих людей, яких обрали б самі селяни, якби вони могли обирати, і начальники його ніколи не змінювались. Перше ніж дослідити хімічні властивості гною, перше ніж заглиблюватися у дебет і кредит (як він любив глузливо казати), він довідувався про кількість худоби в селян і збільшував цю кількість усіма можливими засобами. Родини селян він підтримував у якнайбільших розмірах, не дозволяючи ділитися. Лінивих, розпусних і кволих однаково переслідував і намагався виганяти з громади.

Під час сівби, косовиці та жнив він цілком однаково придивлявся до своїх і до селянських ланів. І рідко в яких господарів були так рано й добре засіяні й зібрані поля і так багато прибутку, як у Миколи.

З двораками він не любив мати ніякого діла, називав їх дармоїдами і, як усі казали, розпустив і розбестив їх; коли треба було зробити яке-небудь розпорядження щодо дворака, особливо коли треба було карати, він вагався і радився з усіма в домі; тільки коли була змога віддати в солдати замість селянина дворака, він робив це, анітрохи не вагаючись. В усіх розпорядженнях, що стосувались селян, він ніколи не мав ні найменшого сумніву. Кожне розпорядження його — він це знав — буде схвалене всіма проти одного чи кількох.

Він однаково не дозволяв собі турбувати чи картати людину тому тільки, що йому так хотілося, як і облегшувати й нагороджувати людину тому, що в цьому полягало його особисте бажаныя. Він не міг би сказати, в чому полягало це мірило того, що слід і чого не слід; але мірило це в його душі було стале і непохитне.

Він часто казав з досадою про яку-небудь невдачу чи безлад: "З нашими руськими людьми",— і йому здавалося, що він терпіти не може селянина.

Але він усіма силами душі любив цих наших руських людей та їх побут і тому тільки зрозумів і засвоїв собі той єдиний шлях і прийом господарювання, які давали добрі наслідки.

Графиня Марія ревнувала свого чоловіка до цієї любові його і жалкувала, що не могла в ній брати участі; але не могла зрозуміти радощів і печалей, які давав йому цей окремий, чужий для неї маленький світ. Вона не могла зрозуміти, чому він бував такий особливо жвавий і щасливий, коли, вставши на світанку і провівши ранок у полі чи на току, він повертався до її чаю з сівби, з косовиці чи зі жнив. Вона не розуміла, чим він так захоплювався, розповідаючи з радісним збудженням про багатого хазяйновитого селянина Матвія Єрмишина, який цілу ніч з родиною возив снопи, і, коли ще ні в кого нічого не було зібране, він уже ставив скирти. Вона не розуміла, чому він так радісно, переходячи од вікна до балкона, усміхався під вусами і підморгував, коли на присохлі вруна вівса випадав теплий густий дощик, або чому, коли в косовицю чи в жнива загрозливу хмару відносило вітром, він, червоний, засмаглий, спітнілий, з запахом полину та польового гірчаку у волоссі, приходячи з току, радісно потираючи руки, казав: "Ну, ще деньок, і моє й селянське все буде у стодолі".

Ще менше могла вона зрозуміти, чому він, з його добрим серцем, з його повсякчасною готовістю запобігти її бажанням, вдавався майже у розпач, коли вона переказувала йому просьби яких-небудь жінок чи чоловіків, що звертались до неї, щоб звільнити їх від робіт, чому він, добрий Nicolas, вперто відмовляв їй, сердито просячи її не втручатися не в свою справу. Вона почувала, що в нього є окремий світ, який він гаряче любить, з якимись законами, незрозумілими для неї.

Коли вона іноді, намагаючись зрозуміти його, казала йому про заслугу, яка полягає в тому, що він робить добро своїм підлеглим, він сердився і відповідав: "От уже анітрохи: ніколи й на думку мені не спадає; і для їхнього блага остільки не зроблю. Все це поезія та бабські теревені,— все це благо ближнього. Мені треба, щоб наші діти не пішли з торбами; мені треба влаштувати наші достатки, поки я живий; от і все. А для цього потрібен порядок, потрібна суворість... Ось що!" — говорив він, стискаючи свій сангвінічний кулак. "І справедливість, звичайно,— додавав він,— бо коли селянин голий і голодний, і конячина в нього одна, то він ні на себе, ні на мене не виробить".

І мабуть тому, що Микола не дозволяв собі думки про те, що він робить що-небудь для інших, для чесноти,— усе, що він робив, було плодотворним: багатство його швидко збільшувалось; сусідні селяни приходили просити його, щоб він купив їх, і довго після його смерті між людьми зберігалася побожна пам'ять про його управління. "Господар був... Спочатку селянське, а потім своє. Ну, і потачки не давав! Одно слово— господар!"

VIII

Одно, що іноді мучило Миколу відносно його хазяйнування, це була його запальність у поєднанні з його старою гусарською звичкою давати волю рукам. Перший час він не вбачав у цьому нічого поганого, але на другий рік після свого одруження його погляд на такого характеру розправи раптом змінився.

Одного разу влітку з Богучарова був викликаний' староста, який замінив померлого Дрона, обвинувачений у різних шахрай-ствах та несправностях.