Один в океані - Бомбар Ален

Мені здається, що лишилося не більше як 200 миль, але коли я допливу — післязавтра, через десять, двадцять, тридцять днів, — невідомо. Інколи мені хочеться знову опинитися на Канарських островах. Але я знаю, що тоді клята гордість не дала б мені спокою.

З'явися зараз на горизонті хоч один корабель чи було б у мене радіо, я не почував би себе таким самотнім. Який я злий на "спеціалістів", що запевняли мене, ніби до кінця подорожі вітер буде північно-східний чи східний. Насправді вітру зовсім немає або він дме (після минулого урагану) з південного сходу.

Вівторок, 2 грудня. (В мене був гнітючий настрій, і тому записи в щоденнику, які відносяться до цього періоду, важко читати).

На обрії — нічого. Океан пустинний. Сьогодні вранці бачив птаха нового виду. Згідно з довідником, він теж не залітає від берега далі як на 100 миль.

Коли б вітер весь час був такий, як на початку плавання, я б дістався до землі ще тиждень тому, але вітер дме лише п'ять-шість годин на добу, менше навіть, ніж під Касабланкою. То що ж, виходить, я так ніколи й не подолаю цих 200 чи 300 миль? Пройти за місяць 2500 миль і стільки ж часу витратити на якихось 300 миль!

Знову моє вітрило висить, наче ганчірка. Збожеволіти можна! Я потроху стаю песимістом. Мій експеримент тривав нормально сорок чотири дні, і було б просто безглуздо, коли б він зазнав невдачі саме наприкінці!

Чого б я тільки не дав, аби повідомити рідних про свою долю! Але навколо мертва пустеля, ні літака, ні корабля! Ну й гидота ця "Raft Воок". Вона хоч кого може збити з пантелику і довести до божевілля своєю нісенітницею про птахів.

15 годин. Не розумію ще однієї речі. Я повинен би зараз вживати всіх заходів, щоб мене не зносило на південь, але вже десять днів віє нещадний вітер саме з півдня. Ну, чи не диво? Де ж північно-східний пасат? Він дме точнісінько з південного сходу. Отже, ще один день змарновано. На щастя, таких зовсім безхмарних днів небагато, бо інакше мій мозок, мабуть, уже давно розтопився б. На обрії збирається велика гроза.

Середа, 3 грудня22. Все остогидло. Знову повіяв північно-східний пасат, але дуже слабкий. Зате перед цим він дув взагалі із заходу, це було зовсім мило!

11 годин. Зненацька подув пасат, та такий сильний, якого не було вже протягом тижня. Давай, друже!

15 годин. Мої запаси прісної води помітно зменшилися. Добре, коли б пішов дощ, тільки не дуже великий!

18 годин. Пролетів ще один фрегат; протягом останнього тижня я вже втратив їм лік. Тим часом англійський довідник "Raft Воок" твердить, що фрегат не зустрічається далі як за 100 миль від берега. Сподіваюся, що все це відноситься тільки до даного птаха, коли б це стосувалося й інших, то я вже давно пристав би до берега. Сто чортів, як же хочеться пити! Ех, зараз би випити одразу літр молока!

Четвер, 4 грудня. На горизонті нічого нового, нічогісінько. В мене починається виснаження всього організму.

Сьогодні до мене прилетів метелик, а вранці я бачив павутиння, яке летіло в повітрі. Отже, якщо зважити на все це — земля не повинна бути далеко. Але ні кораблів, ні літаків не видно.

П'ятниця, 5 грудня. Може, земля лежить за якихось кілька десятків миль од мене, а я не можу дістатися до неї, бо немає вітру. Сили мене майже покинули. Коли так триватиме й далі, "Єретик", звичайно, допливе до землі, але в ньому буде вже мій труп. Сонце пече немилосердно, на небі жодної хмаринки. Я вже нічого не розумію і не знаю, де перебуває "Єретик". Моє останнє побажання: коли "Єретик" приб'є до берега разом з моїм трупом, хай хтось за мене все-таки надає ляпасів авторові книги для потерпілих на морі. Вона створена тільки для того, щоб вбити в нещасних останню надію на порятунок. Наприклад, у цій книжці написано: "Значна кількість фрегатів свідчить про те, що земля недалеко, миль за 100". Тиждень тому я бачив їх немало, а проплив з того часу миль 300. Отже, автор — нечесна людина, бо свідомо пише брехню або ж пише І про те, чого сам не знає і про що йому краще І взагалі не писати! Це ж саме стосується і тих, хто дав опис пасатів. Видно по всьому, що вони ніколи не плавали в цих місцях. Передайте цим "спеціалістам", що в районі Антільських островів у листопаді—грудні два дні вітер, а десять — мертвий штиль.

Невеличка задача: човен рухається із середньою швидкістю 100 метрів за годину; визначте, скільки потрібно часу, щоб подолати 150 кілометрів, які відокремлюють мене од землі, якщо вона взагалі існує?

В усякому разі я умру раніше, згорю на сонці, знесилений спекою та голодом. Мені здається, що всі сили змовилися проти мене. З самісінького ранку я варюся на пекучому сонці, а вгорі — хоч би хмаринка, в той час як зовсім близько — метрів за 800, небо вкрите суцільними хмарами. Просто дивно, до якої міри оволодіває нами на морі манія переслідування. Здається, ніби все проти тебе, і нічого не ладиться. Маленькі хмарки ледве пливуть собі — їх жене легенький вітер. А в мене таке враження, ніби вони навмисне обходять сонце, аби тільки не пройти перед ним і не захистити мене від пекучих променів.

Сил немає. Коли я загину, це станеться лише тому, що проти мене виступили і штиль, і безпощадне сонце. Учора навколо шаленіла злива, а на мене хоч би краплина впала. Жорстоко! Моє вітрило мляво полощеться. Без сумніву, дме пасат. Що таке зона пасатів? Район, де практично ніколи немає вітру. Таке безвітря не можна пояснити навіть припущенням, що мене занесло в "зону бур", бо в цю пору року вона пересувається на 5° північної широти, а коли б я перебував на цій паралелі, то вже давно досяг би землі.

Жане Люку, якщо я загину, так і не допливши до землі, видай, будь ласка, книжку з моїми нотатками — хай вона нагадує про мене Жінетті, моїй дружині. Недаремно я казав у свій час: "Коли моряки вірять, що мені пощастить перепливти Атлантичний океан, це погана прикмета". Всі вважали, що Середземне море, Касабланка, Канарські острови — нездійсненна річ, а я собі плив і плив… І от зараз безглуздо гину серед безмежного океану. Уявляю, як радітимуть деякі "спеціалісти"!

Мене дуже непокоїть, що коли досі навіть у зовсім безвітряну погоду десь угорі був вітер, то сьогодні його взагалі немає. Невже доведеться чекати Ще тиждень! Сьогодні минуло 32 дні, як я не бачив жодного корабля, і 21 день — літака. Відчай давить мене безмірно. Пам'ятаю, Джек казав: "Ми загинемо від вітрів, бур і тайфунів". А я зараз гину від штилю. Коли б я міг послати в ефір сигнал SOS!

Немов глузуючи, жодна хмаринка не закриває сонця, а їх же багато. Нічого не доберу: тепер в небі з'явилися дрібні хмарки, які летять швидко і низько, а в мене — спокій і спокій. Навіть у Середземному морі мені рідко доводилося бачити отаке. Як би я зараз скупався у ванні!

Субота, 6 грудня. Знявся досить сильний північний вітер. Це краще, ніж нічого. Вранці знову бачив трьох тропічних білохвостів, усіх разом: коли вірити довідникам, до землі 60–80 миль. Врешті, такого не може бути, щоб автор книжки для потерпілих помилявся в усьому. Отже, завтра або післязавтра я, можливо, побачу землю.

Але, незважаючи на все, мені хочеться висловити зараз свої останні бажання, бо, може, я не дістануся до берега живим!

1. Хочу, щоб ці нотатки лягли в основу книги, всі авторські права на яку заповідаю Жінетті Бомбар, моїй дружині.

2. Вказівки і розпорядження моїй дружині і моїм дітям.

3. Вважаю за потрібне заявити, що ні в якому разі не можна дозволяти авторам книжок для потерпілих вбивати морально тих, для кого призначена їхня писанина. Всі ознаки наближення до землі, перелічені ними, — цілковита брехня, що вбиває людей.

Наостанку хочу сказати: експеримент тривав п'ятдесят днів і цілком підтвердив мою теорію — на більше людських сил не вистачає. Те, що я загинув, зовсім не позбавляє надії потерпілих.

Також було б бажано, щоб у програму з астрономії для ліцеїв та шкіл включили курс практичної навігації.

Неділя, 7 грудня. Знову на обрії нічого не з'явилося. Однак я не думаю, що перебуваю від берега дуже далеко. (В цьому місці почерк став чіткішим.) Треба допливти живим хоч би заради Жінетти, Наталі, Рено і Анни. Але як це страшно й важко!

Безжально пече сонце. Дошкуляє спрага. Мої запаси прісної води кінчаються — лишилося ще якихось 5 літрів. А скільки літрів води довелося тоді вилити за борт! Риби ловлю небагато, але її цілком вистачає. Невже я знову змушений буду пити морську воду і риб'ячий сік? Для мого хворого шлунка це просто жахливо. Вчора північний вітер відніс "Єретика" на 18 миль південніше, і найближчий до мене острів Дезірада лишився осторонь. Тепер вітер знову ледве дихає — просто вмерти можна з відчаю.

Проте морські довідники переконують: "Найбільш сильний і постійний пасат буває в районі Антільських островів з листопада до березня або квітня. В цей період він дме здебільшого в північному напрямку, тобто із сходу-півночі-сходу на північний схід, з середньою швидкістю 4 за Бофортом" ("Антільські острови", т. II, стор. 8, рядок 9–15).

Як можна друкувати такі жахливі речі! Коли завтра або післязавтра не побачу землі, я остаточно складаю зброю.

16 годин 30 хвилин. Геть усі змовилися проти мене: знову здійнявся вітер, але він жене "Єретик" на південь. Не щастить мені та й годі. Нічого не вдієш, на південь так на південь. Попереду шлях відкрито аж до острова Гренада — до нього 240 миль. Шкода, що дрейф так уповільнює рух "Єретика".

Усе свідчить про близькість землі… тільки вона чомусь не з'являється. Подекуди пливуть маленькі шматочки дерева, за човном іде косяк риб, дуже схожих на летючих оселедців. Всього цього не побачиш серед океану, далеко від берега. Але я хочу побачити саму землю!

Понеділок, 8 грудня. Землі ще не видно, зате знову настало безвітря. Прикро робиться, коли згадаєш, що такий тип, як автор книжки для потерпілих на морі, пише брошуру для американського флоту і в ній теж помиляється на кожному кроці. Автор заявляє, що фрегата лише одного разу бачили за 300 миль од берега, а я сам бачив його в середу і відтоді проплив понад 300 миль.

Уранці в суботу я бачив знову трьох тропічних птахів. Автор довідника запевняє, що в такому разі до берега 60–80 миль. Нехай навіть 100 миль! Припустімо, я з суботи до неділі пройшов щонайменше 40 миль і до понеділка ще 40.