Собака Баскервілів - Конан Дойл Артур

Спитай, чи не знайшов він мого записника, якого я загубив. Якщо знайшов, нехай вишле його бандероллю на Бейкер-Стріт.

— Слухаюся, сер.

— А зараз довідайся у станційній конторі, чи немає там чогось на моє ім’я.

Хлопчик незабаром повернувся з телеграмою. Холмс прочитав її й простягнув мені. Там було таке:

"Телеграму одержав. Виїжджаю ордером на арешт. Буду п’ятій сорок. Лестрейд".

— Це відповідь на мою ранкову. Лестрейд — найкращий детектив-професіонал, нам може знадобитися його допомога… Що ж, Ватсоне, час ми маємо, і я вважаю, що зараз буде доречно відвідати вашу знайому, місіс Лауру Лайонс.

План кампанії, складений Холмсом, прояснявся для мене з кожною хвилиною. За допомогою баронета він переконає Степлтона, що нас тут немає, а насправді на той час ми повернемося, коли наша допомога буде найпотрібнішою. Якщо сер Генрі згадає про телеграму, отриману від Холмса з Лондона, це розсіє останні підозри Степлтона. І я вже подумки бачив, як наші тенета все тугіше й тугіше затягуються навколо зубатої щуки.

Місіс Лаура Лайонс сиділа у своєму робочому кабінеті. Шерлок Холмс розпочав розмову так прямо й відверто, що в неї широко розплющилися очі від здивування.

— Я розслідую обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, — почав він. — Мій друг, доктор Ватсон, передав мені все, що ви йому повідомили у зв’язку з цим і про що побажали змовчати.

— Про що я змовчала? — зухвало запитала вона.

— Ви зізналися, що викликали сера Чарльза до хвіртки на десяту годину вечора. Як ми знаємо, він помер саме тієї години й на тому самому місці. Ви змовчали про зв’язок між цими двома фактами.

— Між ними немає ніякого зв’язку.

— Якщо це так, то збіг воістину разючий. Але я думаю, що цей зв’язок ми зрештою встановимо. Буду з вами цілком відвертий, місіс Лайонс. Йдеться про вбивство, а докази в цій справі такі, що під слідством може виявитися не лише ваш друг, містер Степлтон, але і його дружина.

Місіс Лайонс підхопилася з крісла:

— Його дружина?

— Це вже ні для кого не таємниця. Особа, яку він видає за свою сестру, насправді — його дружина.

Місіс Лайонс опустилася в крісло й з такою силою впилася пальцями в його бильця, що в неї аж побіліли нігті.

— Його дружина! Його дружина… Але ж він неодружений!

Шерлок Холмс знизав плечима.

— Доведіть мені це! Доведіть! І якщо зможете… — Лютий блиск її очей був красномовнішим за слова.

— За доказами не потрібно далеко ходити, — сказав Шерлок Холмс, виймаючи з кишені якісь папери. — Ось фотографія цієї подружньої пари, зроблена чотири роки тому в Йорку. На звороті напис: "Містер та місіс Ванделери", але ви, звичайно, впізнаєте і його, й цю жінку, якщо вам доводилося зустрічатися з нею. Далі — три документи, підписані людьми, які заслуговують на глибоку довіру. Це опис містера й місіс Ванделер, які колись тримали приватну школу "Сент-Олівер". Прочитайте це, й у вас не залишиться навіть найменших сумнівів у тому, що це справді знайомі вам люди.

Місіс Лайонс одразу переглянула папери, що лежали перед нею, і перевела погляд на нас. Розпач перетворив її обличчя на скам’янілу маску.

— Містере Холмс, — сказала вона, — цей негідник обіцяв одружитися зі мною, якщо я отримаю розлучення. Виходить, не можна вірити жодному його слову? Виходить, він увесь час обманював мене? Але навіщо? Навіщо? Я думала, що він опікується лише мною, а виходить, я була знаряддям у його руках. Навіщо зберігати вірність людині, яка так бреше? Навіщо вигороджувати його? Нехай поплатиться за своє лиходійство! Запитуйте мене про що завгодно, я нічого не приховаю. В одному присягаюся вам: коли я писала того листа, мені й не снилося, що це згубить сера Чарльза, мого найкращого друга!

— Я вірю кожному вашому слову, пані, — сказав Шерлок Холмс. — Вам, імовірно, дуже важко розповідати про це. Що ж, зробімо так: я говоритиму сам і, якщо помилюся в чомусь суттєвому, ви мене виправите. Лист було написано за намовлянням Степлтона?

— Він його диктував.

— Він, імовірно, говорив вам, що сер Чарльз візьме на себе всі витрати з шлюборозлучного процесу?

— Так.

— А потім, коли лист було відіслано, переконав вас не ходити на побачення?

— Він сказав, що перестане поважати самого себе, якщо гроші на процес дасть хтось інший. Божився, що, незважаючи на свою бідність, віддасть останнє пенні, аби тільки знищити перешкоду, що стає на заваді нашому щастю.

— Він, напевне, досить послідовний у своїх учинках! Отже, про подальші події ви нічого не чули й довідалися про смерть сера Чарльза лише з газет?

— Саме так.

— І Степлтон узяв з вас слово, що ви нікому не скажете про побачення, яке намічалося?

— Так. Він сказав, що смерть сера Чарльза сталася за досить загадкових обставин і, якщо про листа довідаються, мене підозрюватимуть. Він залякав мене, і я вирішила мовчати.

— Так, розумію. Та все-таки щось вас насторожило?

Місіс Лайонс опустила очі, мабуть, не наважуючись відповісти.

— Я добре знаю цю людину, — сказала вона нарешті. — Але якби він не обдурив мене, я б його не видала.

— Загалом, вам пощастило, — сказав Шерлок Холмс. — Він був у ваших руках і чудово знав про це, а ви все-таки залишилися живі. Останні місяці ви ходили по краю безодні. А тепер, місіс Лайонс, дозвольте попрощатися з вами. Але ми ще, мабуть, побачимося…

— Ну от, усе помалу з’ясовується, туман розсіюється, — сказав Холмс, коли ми знову вийшли на станційну платформу до приходу лондонського експреса. — Незабаром я зможу пункт за пунктом відтворити цей злочин — мабуть, найсенсаційніший злочин нашого часу. Криміналісти скажуть, що щось подібне вже було, і, звичайно, згадають убивства в Гродно, в Україні, у 1866 році й Андерсона з Північної Кароліни, але наша справа має своєрідні риси. Ми навіть зараз не можемо пред’явити прямих доказів цьому підступному хитрунові. Але, Ватсоне, згадаєте моє слово: на той час, коли ми ляжемо спати, все буде з’ясовано.

Лондонський експрес з гуркотом підкотив до станції, і з вагона першого класу вискочила на платформу маленька кремезна людина, чимось схожа на бульдога. Ми привіталися, й завдяки тій шанобливості, з якою Лестрейд ставився до мого товариша, мені стало зрозуміло, що він багато чого збагнув відтоді, як вони почали працювати разом. Я чудово пам’ятав, скільки презирства викликали колись у цього практика логічні докази нашого аматора теорій.

— Ну, як визначна справа? — запитав Лестрейд.

— Такого давно не бувало, — сказав Холмс. — У нас у запасі дві вільних години. Їх варто витратити на обід, а потім, Лестрейде, ми почастуємо вас найчистішим нічним повітрям Дартмура й допоможемо вам прочистити горло від лондонського туману. Ніколи тут не були? Тоді ви нескоро забудете своє перше знайомство з цими місцями.

Розділ XIV

Собака Баскервілів

Одним з недоліків Шерлока Холмса — якщо тільки можна це назвати недоліком — було те, що він ніколи й ні з ким не ділився своїми планами аж до їхнього здійснення. Така таємничість пояснювалася почасти владною натурою цієї людини, яка любила керувати навколишніми і вражати їхню уяву, почасти професійною обережністю, яка стримувала його від непотрібного ризику. Хай там як, але ця риса характеру Шерлока Холмса завдавала багато прикрощів тим, хто працював з ним як його агенти або помічники. Я сам часто потерпав від неї, але те, що мені довелося витримати за цю тривалу подорож у пітьмі, перевершило всі мої минулі муки. Перед нами було непросте випробування, ми були готові завдати останнього, вирішального удару, а Холмс затято мовчав, і я міг тільки здогадуватися про його наміри. Моє нервове напруження дійшло до межі, коли раптом в обличчя нам війнуло холодним вітром і, поглянувши в пітьму, на пустельні простори, що тяглися обабіч вузької дороги, я зрозумів, що ми знову опинились на болотах. Кожен крок коней, кожен поворот коліс наближав нас до розв’язки всіх цих подій.

У присутності візника, найнятого в Кумбі-Тресі, не можна було говорити про справу, і ми, незважаючи на хвилювання, розмовляли про якісь дрібниці.

Я полегшено зітхнув, коли осторонь від дороги з’явився котедж Френкленда, від якого до Баскервіль-Холу залишалося дві-три милі, як і до того місця, де мала розігратися фінальна сцена трагедії. Не зупиняючись біля під’їзду, ми проїхали до хвіртки в тисовій алеї, розплатилися з візником, відіслали його назад до Кумбі-Тресі, а самі пішли в напрямку до Мерріпіт-Хаус.

— Ви озброєні, Лестрейде?

Маленький детектив усміхнувся:

— Якщо на мені штани, то в них є і задня кишеня, а якщо є задня кишеня, то вона не порожня.

— От і чудово! Ми з Ватсоном теж приготувалися до несподіванок.

— Я бачу, ви налаштовані дуже серйозно, містере Холмс. А що від нас потрібно у цій грі?

— Терпіння. Будемо чекати.

— Справді, місця тут не вельми веселі! — Детектив знизав плечима, дивлячись на похмурі схили пагорбів і туман, який озером розлився над Ґрімпенською трясовиною. — А он десь горить вогник.

— Це Мерріпіт-Хаус — кінцева мета нашої подорожі. Тепер попрошу вас усіх ступати якомога тихше й говорити пошепки.

Ми обережно прокрадалися стежкою, що вела до будинку, але ярдів за двісті від нього Холмс зупинився.

— Далі не треба, — сказав він. — Ось ці валуни стануть для нас чудовою ширмою.

— Тут і чекатимемо?

— Так, улаштуємо засідку. Станьте ось сюди, Лестрейде. Ватсоне, ви ж бували в будинку? Розміщення кімнат знаєте? Он ті вікна з щільною рамою — що це?

— Здається, кухня.

— А наступне, яскраво освітлене?

— Це їдальня.

— Штори підняті. Ви краще за мене знаєте, як туди пройти. Зазирніть у вікно — що вони там роблять? Тільки, заради Бога, тихше, щоб вас не почули.

Я підкрався навшпиньки до низької кам’яної огорожі, що оточувала хирлявий Степлтонівський садок, і, пробираючись у її тіні, дійшов до того місця, звідки можна було зазирнути в незавішене вікно.

У кімнаті були двоє чоловіків — сер Генрі й Степлтон. Вони сиділи один навпроти одного за круглим столом, до мене в профіль, і курили сигари. Перед ними стояли філіжанки з кавою та вино. Степлтон жваво говорив про щось, але баронет сидів блідий і слухав його неуважно. Його, найімовірніше, непокоїла думка про майбутнє повернення додому лиховісними болотами.

Аж ось Степлтон підвівся і вийшов із кімнати, а сер Генрі підлив собі вина в склянку й відкинувся на спинку стільця, попихкуючи сигарою.