Зачароване скло - Джонс Діана Вінн

Місіс Аркрайт, із сумнівом запропонувала:

— Можете запитати у поліцейському відділку. Нам не потрібно цього знати, розумієте.

— Але ви бачили як він уходив? – сказав Ендрю.

Вони виглядали ще більше спантеличеними.

— Гадаю, так, — сказав містер Аркрайт. – Але діти приходять та уходять, тут. Ви знаєте, як це буває. Чесно кажучи, я не пам'ятаю.

Щось дуже дивне відбувається тут. Ендрю зробив один великий ковток зі своєї філіжанки. Так звана кава смакувала так само як і пахла. Він поставив філіжанку на стіл та встав.

— Дуже вдячний за допомогу, — сердечно сказав він. – З вашого боку було дуже люб'язно витратити на мене свій час. Зараз я повинен іти.

"Іти куди?", запитав він сам себе, коли вийшов з хвіртки Аркрайтів. Єдиною зрозумілою річчю було те, що щось своєрідне трапилося тут, із кимось, кого можливо звали Едріаном. Ендрю роздумував чи бува не піти запитати поліцію. Він подумав, що таки повинен, або він наговорив брехні даремно…

Почуття, що за ним спостерігають, інтенсивно, з'явилося як тільки він вийшов на вулицю.

"Я маю піти додому", вирішив Ендрю, потилиця якого вкрилася поколюванням. І цього разу він задасть Ейдану набагато більше питань. Він покрокував до головної дороги, де було більше шансів знайти таксі.

Пронизливий голос, позаду нього прокричав:

— Гей! Містере!

Ендрю обернувся вчасно, щоб помітити маленького китайського хлопчика, який стрибнув із стіни Аркрайтів та гнався за ним. За нім слідувала менша, індуського вигляду, дівчинка. За нею рухалася маленька чорна дівчинка. У обох дівчаток волосся було підв'язане нагору червоними стрічками, що текли та розвивалися таким чином, ніби кинулися за хлопчиком.

— Містере! Містере, зачекайте хвильку! – кричали вони.

Всі троє задихаючись наблизилися до Ендрю та терміново подивились на нього.

— Що таке? – запитав він.

— Вони наговорили вам багато лайна, — важко дихав хлопчик, — про Ейдана. Навколо будинку були справжні штуки вночі. Їх було три групи.

— Вони прийшли по Ейдана, — сказала азійська дівчинка. – Вони весь час кричали "Едріан!". Всі неправильно називають його ім'я, але вони хотіли саме Ейдана.

— Вони були інопланетяни, — додала чорна дівчинка. – Одна група мала щось схоже на антени на головах. У інших двох щось було натикано, що бовталося.

— І вони не подобалися один іншому, — сказала азійська дівчинка. – Вони билися.

— Дякую, — вдячно сказав Ендрю. – Дякую, за те що сказали мені. – Всі троє дітлахів були надзвичайно чистими та добре доглянутими. Очевидно, місіс Аркрайт виконувала чудову роботу, коли йшлося про фізичні потреби. – Вам було дуже страшно? Місіс Аркрайт сказала, що так.

— Наче, — сказав хлопчик. – Це було більш захоплюючим, ніж будь-що інше. Насправді, дійсно наляканою була саме місіс Аркрайт.

— Мей Чоу була налякана, — презирливо сказала чорна дівчинка.

— Але вона маленька. Та дурна, — вказала інша дівчинка.

— Але, — сказав китайський хлопчик, твердо дотримуючись суті питання, — вони неправильно сказали і щодо того як пішов Ейдан. Вони його не відіслали. Він втік.

Обидві дівчинки закивали, стрічки розвивалися.

— Він сказав нам, що піде, — сказала азійська дівчинка. – Він сказав, щоби ми не хвилювалися, і якщо він піде, інопланетяни залишать будинок у спокої. І вони залишили.

— Ейдан був наляканий, — сказала чорна дівчинка. – його рот тремтів.

— Ну, вони саме його хотіли вбити, — сказав хлопчик. – А поліція подумала, що це лише коти дралися!

— А Ейдан вам сказав куди збирається… — почав Ендрю.

Він замовчав. Дивна висока фігура з'явилася перед ними, ніби нізвідки. Вона була висотою біля восьми футів та явно не людською. Її струнке тіло було вкрите чимось, що виглядало як золоті обладунки, із – можливо – серпанковим фіолетовим плащем, що звисав з його плечей. Чи можливо це були крила? Ендрю виявив, що дивується. Він витріщився на високу, дивної форми голову істоти, увінчану золотими завитками та золотими завитками, що скручувалися на її тонкі щоки, і дивувався чи це шолом чи справжня голова істоти. Ще більш дивне обличчя дивилося з-під золотих кучерів, було точно як у містера Стока, тонке, перекошене та зле. Ще один двійник? Дивувався Ендрю, абсолютно приголомшений. Тут? У Лондоні?

Всі троє дітлахів кинулися за Ендрю. Він відчував, як вони повисли на його піджаку позаду, поки Ендрю відчайдушно дивився навкруги, шукаючи допомогу. Але на тротуарах нікого не було. Автомобілі їздили туди-сюди по дорозі, але ніхто не дивився у їх напрямку.

Нічого не залишалося окрім як витримати ці труднощі, подумав Ендрю. Він зняв окуляри. Його неозброєним очам істота здавалася ще дивнішою. Вона була як золотий скелет в оточені срібного німбу, хоча він все ще не вирішив чи був це плащ, чи крила.

— Ну, чого ви хочете? – суворо запитав він.

Істота нахилилася до нього. Вона сказала глибоким голосом, із луною:

— Скажи, — сказала вона. – Скажи нам де Едріан.

Ендрю відчув по-справжньому сильний натиск, який змушував його сказати, що Ейдан у Мелстоуні. Фактично, якби істота сказала б "Ейдан", замість "Едріан", він був точно певен, що одразу би все і виклав.

— Це один з них, — позаду Ендрю сказав хлопчик, так, ніби натиск змусив його заговорити. – Ця група стояла біля стіни та сміялася.

— Тож, це ви билися у саду Аркрайтів, так? – сказав Ендрю. Натиск змушував його сказати хоч щось.

Істота випрямилася, висока на зріст.

— Не я, — презирливо сказало відлуння. – Я з такими не б'юся. Я людина короля.

— І що це за король? – запитав Ендрю.

— Оберон [33], звичайно, — гордовито відповіла істота.

Все дивніше та дивніше, подумав Ендрю. Приголомшуючи дивно. Пришелець стоїть на вулиці Лондона та спокійно повідомляє, що зі світи Короля Фей.

— Це божевілля, — сказав він. – Чому це змушує вас бажати вбити …гм… Едріана?

— Тому що він єдиний живий син мого Короля, — відповіла істота, так, ніби це була цілком природна причина. – Король не чекатиме коли його скинуть з трону.

Ендрю не зміг нічого вигадати, окрім як сказати:

— Ну, вік живи вік вчись. Ви певні?

— Кажи вже, — повторила істота, знову нахилившись уперед. Здавалося, натиск здавив череп Ендрю.

— Ми не можемо! – різко крикнув китайський хлопчик позаду Ендрю. Ейдан не сказав. Він казав, якщо він не скаже нам, ми не зможемо розповісти.

— Тож іди геть та перестань лякати нас! – крикнула одна з дівчаток.

— Так, ідіть, — сказав Ендрю. Він відчував як тремтять дітлахи. Це його розізлило. Яке право мала ця істота тероризувати трьох дітей, які лише випадково виявилися там, де був Ейдан? В потужній хвилі люті, він замахав окулярами у бік істоти та прогримів:

— Йди геть! Зникни! – На вузькому обличчі істоти з'явилося здивування. Ендрю нестримно згадав містера Стока, у ту мить, коли Ендрю наказав йому мульчувати троянди. Це змусило його зрозуміти, що він рухається у правильному напрямку. – Я це і маю на увазі! – закричав він. – ІДИ!

До його подиву, істота пішла. Здавалося, вона стиснулася сама у себе з двох сріблястих серпанкових сторін, так, що золота та срібна смуги вичавилися геть, у порожньому повітрі. Натиск, щоб говорити та почуття, що хтось спостерігає, які потужно висіли на вулиці весь цей час, також зникли, цілком раптово.

— І не повертайся! – додав Ендрю порожньому тротуарові.

— Це було добре, Містере! – захоплено сказав хлопчик.

Одна з дівчаток сказала:

— Я знала, що він хороший.

Інша сказала:

— Пішли назад, або вони помітять.

Вони втрьох побігли геть, назад до космічної війни.

Ендрю продовжив своє, як виявилося, жахливе повернення додому: майже не було таксі, поїзди затримувалися, поїзди відмінялися, а поїзд, на якого Ендрю, зрештою, сів, поламався за три станції до Мелтону. Було так, наче та істота наслала на нього невдачі. Але Ендрю ледь це помітив. Він провів всю подорож у думках: "Я цьому не вірю! Я цьому не вірю!".

Проблема була у тому, що він вірив. Він відчував, що не може звинувачувати Аркрайтів за винахід своєї власної версії подій.

Глава 11.

Коли Ейдан вранці спустився на кухню, позіхаючи, а Рольф нетерпляче слідував за ним, він знайшов записку Ендрю на столі. Йому навіть не спало на думку, що подорож Ендрю до Лондона якимось чином пов'язана із ним. Він роздумував чи залишити записку місіс Сток. Він знав, такі речі сприятимуть тому, що місіс Сток скаже: "У своєму власному світі!", та почне робити сир із кольоровою капустою, але він подумав, що вона повинна знати де подівся Ендрю. Тож, він вирішив залишити записку, але так, щоб його точно не було у будинку, коли вона знайде її. Тим часом, він радше був радий, що Ендрю немає тут, і він не бачить скільки мюслі вони вдвох із Рольфом поїли.

Потім, оскільки місіс Сток все ще не прийшла, Ейдан зняв окуляри та вивчив старе, старе кольорове скло у дверях кухні. Це було щось, що він жадав зробити, але не перед місіс Сток або навіть Ендрю. Воно вразило його своєю дуже значною стародавністю та таємничістю.

Спершу, все що він міг сказати, це те, що скло досить потужне магічно. У нього було відчуття, що ви можете його використати для чогось, або панель за панеллю, або у різних комбінаціях – червоне та блакитне, блакитне та зелене, і так далі – або ви можете використати усі кольори разом, більш потужно. Але у нього все ще не було і найменшої думки для чого його можна використати.

Рольф, бачачи, що Ейдан так зацікавився, поставив лапи на нижню частину дверей, встав на дибки та також подивився на скло. Ейдан міг бачити Рольфове відображення, розмите, у жовтій панелі в середині унизу. Скло було таке старе та туманне, що речі відображалися у ньому доволі слабо, ніби ви їх зовсім і не бачите.

— У тебе є якість ідеї, що робить це вікно? – запитав Ейдан у Рольфа.

Лапи Рольфа зслизнули. Він приземлився на підлогу із бурчанням та був змушений вишкрябатися на дерев'яну частину дверей, щоб знову глянути на панелі. Цього разу він встав біля блакитного скла зліва. Він тендітно заскиглив.

Спершу, Ейдан подумав, що це була лише собача незграбність. Потім він зрозумів, що все ще може бачити Рольфове відображення, слабке, але чисте, із гострими вухами, у жовтому склі. Те, у яке дивився Рольф, гарного гіацинтово-блакитного кольору, містило у собі інше обличчя.

— Розумний! – сказав Ейдан. Рольф завиляв хвостом так сильно, що не втримався та знову ковзнув на підлогу.