Зачароване скло - Джонс Діана Вінн

Ейдан та Рольф, обидва спали у Ейдановому ліжку, спина до спини, обидві голови на подушці. Всі чотири ноги Рольфа були відкинуті до стіни, таким чином, що вбачалося, що він зіштовхне Ейдана на підлогу перед світанком. У Ендрю не вистачило духу розбудити їх. Він посміхнувся та спустився униз, залишивши записку на кухонному столі, у якій просто було сказано, що він поїхав у Лондон.

Вранці він поїхав до Мелтону та сів на лондонський поїзд.

На станції він придбав часопис. Коли поїзд тронувся, він розгорнув результати скачок, думаючи: "Я становлюся таким же забобонним як і Сташ!". Він посміхнувся при думці про Сташ, а потім вивчив результати. Переможець вчорашнього першого забігу у віддаленому Каттеріку називався Підтвердження. Кінь, який прийшов другим називався Обережно Обережно, а третім був Дорогоцінність. Розуміючи, що він дуже дурний, якщо вірить у це, Ендрю все-таки вирішив бути дуже обережним.

У Лондоні він взяв таксі до вулиці, де, як сказав Ейдан, його прийняли Аркрайти. Поки він повільно йшов до правильного будинку, він намагався зменшити почуття, яке охоплює вас за межами поля-піклування, звикнути до цього світу, який одночасно був плаский та дуже небезпечний. Будинки були дуже нормальні, великі та двохквартирні, кожен із них мав віконниці з двох сторін вікна на щипці та різні, добре доглянуті, сади. Але почуття небезпеки росло. Коли Ендрю пройшов номер 43, у нього було таке сильне почуття, що за ним стежать, що на потилиці піднялося волосся. Коли він пройшов номер 45, почуття було настільки сильним, що у нього була сильна спокуса повернутися та піти геть. Але він сказав собі, що це нерозумно, тепер, коли він пройшов весь цей шлях, і направився до потрібного будинку, номер 47. Коли він підняв засувку на фасадний хвіртці, було відчуття, що невидимі спостерігачі сказали: "А!", та сконцентрували всю свою увагу на ньому.

"Я був дурнем, прийшовши сюди!", подумав Ендрю. Він весь вкрився гусячою шкіркою, тремтячи, коли пройшов по стежці та натиснув дзвінок прозаїчних вхідних дверей.

Дзвінок усередині оголосив солодке понгл-понгл. Затишна пані середнього віку, сиве волосся якої було укладено у гарну зачіску, а її затишний перед прикривав фартух у квіти, відчинила двері та подивилась на нього запитливо. Вона виглядала настільки абсолютно нормально, що Ендрю сказав собі, що поводився як дурень, відчуваючи занепокоєння.

— Місіс Аркрайт? – запитав він. Вона кивнула. – Доброго ранку, — сказав Ендрю. – Вибачте, що турбую Вас. Я шукаю хлопчика на ім'я Ейдан Каін. Я його далекий кузен і, як я зрозумів, він може бути тут. Мене звати Хоуп. Ендрю Хоуп. – Він передав їй одну зі своїх старих візиток, яка все ще, виявилося, була у його гаманці.

Місіс Аркрайт взяла візитку та подивилась, очевидно, стривожена. Там було: "Доктор Е.Б.ХОУП" і давалася адреса його старого Університету. Здається, для місіс Аркрайт це було занадто. Вона обернулася та крикнула:

— Батько! Батько! Тобі краще підійти сюди!

Вони чекали. Ендрю роздумував кого чекати. Старого батечка місіс Аркрайт? Чи священика, як їх часто називали – "Батько", чи не так?

Двері за місіс Аркрайт відчинилися та звідти зачовгав чоловік середнього віку. Він був одягнений у тапочки та старий кардиган на блискавці. Він не виглядав добре. Ендрю одразу зрозумів, що він повинен бути чоловіком місіс Аркрайт, і ані її батьком, ні священиком. Він та вона, ймовірно, додали до допомоги по хворобі містера Аркрайта допомогу за виховання дітей. Коридор за містером Аркрайтом заповнювався зацікавленими дітьми. Вони були декількох різних рас та різних розмірів, але усі вони, без винятку, були значно молодше Ейдана. Бідний Ейдан! Подумав Ендрю. Він повинен був височіти над ними.

— Що таке, Мамо? – затремтів містер Аркрайт. Хоча його голос був слабким та тремтячим, здавалося він дуже сильно тримав владу у своїх руках.

— Тут Університетський доктор, прийшов щодо Едріана, — безпорадно сказала місіс Аркрайт.

— Тоді запроси його увійти, Мамо. Запроси його, — затремтів містер Аркрайт. Він повернувся до дітей, що спостерігали. – Повертайтеся усі, — сказав він їм ласкаво. – Йдіть туди знову дивитися телік. Це доросла справа, тож не приходьте до кухні допоки ми не закінчимо. Просто побудьте у вітальні.

— Будь-ласка заходьте, містер…е.. Доктор Хоуп, — сказала місіс Аркрайт. – Сюди.

Вона зачинила за Ендрю вхідні двері та повела його через передній коридор, що пахнув беконом та освіжувачем повітря, поки, попереду них, діти товпилися геть. Коли місіс Аркрайт вела Ендрю на кухню, він на мить побачив усіх дітей, що розмістилися один за одним у довгий ряд на дивані перед телевізором, у якому відбувалася мовчазна космічна битва. Китайський хлопчик, десь восьми років, схопився за пульт. Менша дівчинка, на вигляд індуска, також схопила пульт та боролася за нього якусь мить, перед тим як поступитися. Китайський хлопчик натиснув кнопку. Кімната наповнилась ревом, свистом та вибухами.

Ендрю здригнувся. Він ніколи не міг витримати телебачення. Він був радий, коли містер Аркрайт щільно зачинив двері та почовгав за ним у бездоганну, повну запаху освіжувача повітря, кухню.

— Сідайте, будь-ласка, — запросила місіс Аркрайт, витягуючи табуретку з-під великого, вкритого клейонкою столу. – Я можу запропонувати вам каву?

— Тільки якщо ви також вип'єте, — обережно сказав Ендрю. Він особливо ставився до своєї кави. Місіс Аркрайт була радше схожа на цінителя чаю.

— О, Батько завжди має трохи напоготові, — запевнила вона його підбадьорливо, та метушилась десь позаду, де Ендрю, сидячи на табуретці, не міг її бачити. Він не був певний, що саме вона там робить, але він боявся найгіршого, щодо кави. Містер Аркрайт розмістився у величному дубовому кріслі, вкритому подушками та дивився на Ендрю, із певного роду ввічливою чуйністю.

— Тепер, сер, — звернувся він до Ендрю, — можливо Ви поясните як тут опинилися.

Брешучи, Ендрю мимоволі задумався. Ця візитка справді була брехнею, так само як і видавання себе за родича Ейдана. Ганьба. Тут були добрі, доброзичливі люди і було непорядно брехати їм. Але після того, як йдучи сюди він відчував, що щось за ним спостерігає назовні, він був впевнений, що за будь-яку ціну має приховати правду про теперішнє місцеперебування Ейдана.

— Я живу та працюю в університеті, — почав він, — і певен ви знаєте, що університети відірвані від життя. Тож, до …гм… до вчора я не знав, що моя дальня кузина Адела Каін померла. Я…

— А як Ви це дізналися? – запитав містер Аркрайт.

Доволі справедливо, подумав Ендрю. Містер Аркрайт не дурень.

— О, колега показав мені її некролог у часописі, — сказав він. – Вона була доволі відомою співачкою…

— І досить відомою у її часи, — погодився містер Аркрайт. – Не те, щоб я полюбляв естрадних співаків, але я чув її ім'я у молодості. Та?

— Ну, — вигадував Ендрю, — звичайно, я знав, що дочка Адели померла і Адела присвятила себе онуку, і я збагнув, що мабуть я єдиний живий родич дитини. Тож…

— А як Ви дізналися про нас? – проникливо запитав містер Аркрайт.

Гм, подумав Ендрю. Як я це зробив?

На щастя, в цей момент місіс Аркрайт поставила перед Ендрю філіжанку з написом "ЦЕ ЩАСЛИВИЙ ДІМ".

— Молоко? Цукор? – бадьоро запитала вона.

Філіжанка була наповнена якоюсь блідно-коричневою речовиною, яка пахла, доволі сильно, старими щітками для чищення. Ендрю виявив, що недовірливо схилився над нею. Як хтось може називати це кавою?

— Ні, дякую, — хоробро сказав він. – Я вип'ю так.

Іншу філіжанку було поставлено перед містером Аркрайтом, який терпляче чекав на відповідь Ендрю. Місіс Аркрайт затишно сіла на інший табурет.

— Кава не підходить моєму шлунку, — пояснила вона.

Це мене не дивує, подумав Ендрю. До цього часу якась віддалена, винахідлива частина його мозку придумала відповідь на запитання містера Аркрайта.

— Я знайшов в Інтернеті, — сказав йому Ендрю. – Тоді, звичайно, я перевірив у поліції, — додав він, на випадок, якщо перша відповідь звучала занадто неправдоподібно.

До його полегшення, обидва Аркрайти, здається, погодилися із цим. Вони закивали та нещасно подивилися один на одного. Містер Аркрайт похмуро сказав:

— Ваша інформація трохи застаріла, я боюся. Едріана тут більше немає. Ми були вимушені попрости соціальних працівників забрати його у інше місце. У нас із ним виникли невеликі проблеми.

— Що ви маєте на увазі? – запитав Ендрю.

Місіс Аркрайт подивилася на містера Аркрайта. Здається обидва почувалися досить некомфортно. Протягом цього мовчання, Ендрю виразно почув легке човгання за дверима кухні. Виглядало на те, що не всі діти слухняно дивилися космічну битву.

— Ну, не то що б Едріан не був хорошим хлопчиком, — сказала місіс Аркрайт.

— Ейдан, — поправив її Ендрю.

— Едріан, — погодилася місіс Аркрайт, так, ніби це було саме те, що сказав Ендрю. – Але він був трохи дивний. Розумієте, що я маю на увазі? Ви би подумали, що хтось, чия бабуся тільки-но пішла, був би радий трохи пообніматися. Я весь час просила його про обійми, але він завжди відмовлявся. Казав "ні" та втікав. Якщо чесно, мене це доволі ранило. І потім… Сказати решту, Батько? Чи ти хочеш?

— Я скажу. – Містер Аркрайт прямо та серйозно дивився на Ендрю та вагомо вимовив, — діяльність полтергейсту.

— Перепрошую! – сказав Ендрю.

— Так, — сказав містер Аркрайт. – Саме те, що я сказав. Діяльність полтергейсту. Ви, будучи людиною з університетською освітою може знати все про це, але я змушений був прочитати про це. Ось, що воно було. Засмучені тинейджери, каже книга, можуть звільняти дивні енергії. Речі літають у повітрі, чутно дивні шуми. Вони можуть заподіяти багато шкоди. І звичайно ж, вони не знають, що саме вони це спричиняють.

— А речі літали у повітрі? – запитав Ендрю.

— Ні, це було б наступним, — сказав йому містер Аркрайт. – Ми не стали чекати на це. Те що ми вже отримали і так було достатньо погано – дивні шуми ззовні, навколо будинку, крики та котячі концерти та стукіт хвіртки, знову і знову. А діти весь час казали, що бачили дивні фігури, що пурхали. Ми не могли цього допустити.

— Ми повинні були позбутися нього. Він лякав дітей, — пояснив містер Аркрайт. – Тож, ми попросили, щоб його забрали.

— Тож, — Ендрю почав дивуватися, що тут відбувається, — коли точно Ейдан пішов?

— Минулого понеділка, біля тижня тому, так, Мамо? – сказав містер Аркрайт.

— А де він зараз? – запитав Ендрю.

Обидва Аркрайти виглядали спантеличеними.