Біла стрічка в твоєму волоссі - Шрамкова Яна

У вівторок, середу, четвер —тиша, а в п'ятницю бац — скандал, ніби вихоплений із рубрики "Чорна хроніка"!

Рано-вранці до кабінету нашого управителя увірвався якийсь чоловічок з обличчям червоним, як буряк. З лихим передчуттям у серці я притисла своє радарне вухо до дверей і прислухалася. Щось бухнуло об стіл, мабуть, кулак незнайомця. Як пізніше я довідалася, це був кулак самого Аладара Куцки, тобто сина нашої бабки Куцкової, який, вимахуючи перед управителевим носом нашим зверненням, лаявся так, аж наш нещасний дім стрясався до підвалин. Переляканий управитель спершу не міг спромогтися на слово, тоді прочитав наше звернення і тремтячим голосом почав запевняти Аладара Куцку, що нічого подібного ніколи не писав.

— Не писали? — заревів Аладар Куцко лев'ячим голосом.— А хто ж тоді, хай вам чорт!

Ще не відлунали в думці останні слова, як з'явилася смертельно бліда сестричка Бернадетта і гробовим голосом простогнала:

— Благаю вас, люди, допоможіть, води!

Я побігла по воду, а вона, бідолашна, тремтячи від страшного хвилювання, навіть не помітила, з чиїх рук прийняла склянку! Воду вона випила одним духом ще й подякувала мені. Нещасний управитель, помітивши відчинені двері, кинувся в коридор, але одразу ж за ним вибіг Аладар Куцко, який з піною на губах запевияв, що ніякий сучий сип пс буде йому нічого наказувати, а коли станеться бодац раз іще щось подібне, він розтрощить його вошиву конуру на друзки.

За мить увесь коридор кишів людьми. Перелякана бабка Куцкова намагалася заспокоїти свого сина де-сятигелеровими качанами, що їх вона запихала йому до кишень, тоді як інші бабки виряченими очима стежили за цим спектаклем. Я трусилася, мов осика під час бурі, і проклинала в думці ту хвилину, коли вкинула конверт зі зверненням до поштової скриньки. Зненацька в коридорі з'явився старий пан Спіхульський. Він помалу докривуляв до вкрай збудженого Алада-ра, постукав його ціпком по плечі і спитав:

— Можна, молодий пане?

Аладар Куцко поволі обернувся, затуманеним поглядом зупинився на хирлявій постаті старого пана, й обличчя його зловісно пересмикнулося. Від напруги в мене зовсім потемніло в очах. Старий пан Спіхульський глибоко зітхнув, поправив язиком протез і привітно подивився на свого супротивника:

— То що, молодий пане? Бачу, ви прийшли давати лад, мило з вашого боку, справді мило! Але якось ви дуже галасуєте, не даєте спати, аж у вухах позакладало. Так і голова у мене розболиться, а тоді що, скажіть на милість, як ми порозуміємося? Я буваю страшенно лихий, коли у мене розболиться голова, то судіть самі: підете добровільно чи вам трохи ціпком допомогти.

У голосі пана Спіхульського забриніло стільки переконливості й сили, що Аладар Куцко, геть спантеличений цією несподіваною зміною ситуації, безвладно постояв якусь хвилю, а тоді, лаючись, подався до дверей. Старий пан Спіхульський зачекав, поки Аладар зовсім щез, а тоді обернувся до переляканих бабок і, стьобнувши своїм ціпком повітря, добродушно заволав:

— Киш, допитливі бабусі. Цирк закінчився, за хвилину я прийду з капелюхом по гроші, і нехай-но тільки котрась не заплатить!

Золотий пан Спіхульський! Найдужче я б хотіла кинутися йому в ноги і хай навіть до судного дня на колінах благати Бога, аби зрештою просвітив черстві серця його синів і привів їх до покинутого батька. Тільки— коли б усе мало скінчитися так, як із сином бабки Куцкової,— тоді нехай краще вони зостануться там, де є, бо я вдруге уже не зможу перебороти себе і когось-таки позначу як слід своїми нігтями.

Моя уява малювала розкішну картину, як я, не стримавшись, лишаю сліди від нігтів на всіх чотирьох синах пана Спіхульського — й від того мені робилося неймовірно добре на душі, поверталася втрачена самовпевненість.

Я поволі простувала до нашої кімнати, у думці раз по раз повторюючи: "Стережіться мене! Стережіться, негідники кляті, побачите, що на вас чекає, коли й ви будете старії"

XVI

Кепські мої справи! До моїх неабияких властивостей додалась іще одна: самозакоханість! Велика Зуза погодилася, зрештою, на мої вмовляння й намалювала мені на щоці родимку краси. Півгодини я крутилася перед дзеркалом, мов дзига, а потім — захоплена своєю зовнішністю — подалася в гості до бабки Сланінкової. Та зміряла мене рентгенівським поглядом і поблажливо мовила:

— Ти трусила комин?

— Чому? — спантеличено запитала я.

— Бо ти забула умитися, й на щоці в тебе сажа!

Я вмить кинулася до дзеркала. Ніде ані сліду від сажі, тільки на лівій щоці круглесенька чорна родимка, досконала, мов діамант.

— Оце? — запитала я, ще й досі нічого не підозрюючи.— Та це ж родимка краси, а не сажа!

Що сталося після цього, марно описувати. І як наслідок — я самозакохана, і, щоб не мала часу на подібні дурниці, Сланінка безжалісно тицьнула мені до рук спиці й наказала набирати петлі. Я просиділа біля неї аж до полудня, вимахувала дротиками, як талановитий олімпієць, й уважно слухала, чого тільки в моєму віці не доводилося робити бабусі, аби вся родина не померла від голоду. З усієї лекції я запам'ятала єдине речення: "Працьовитість — найкраща прикраса дівчини".

"Побачимо, побачимо",— подумала я і від надмірної старанності мало не виколола собі дротиком ока. Від цього заняття мене звільнив тільки дзвінок, що сповіщав про обід. Бабка Сланінкова пригладила плетений крючком чепчик, уважно оглянула мій шедевр і відпустила мене зі словами:

— На перший раз, гадаю, досить, приходь ще по обіді, покажу тобі, як робиться узор.

Я сказала "так", але біль у затерплих пальцях невдовзі переконав мене, що узор на светрі, мабуть, буде останнім ділом у моєму житті, яке я робила залюбки. У коридорі родимку краси я про всяк випадок стерла. Іти на другу лекцію про те, що найдужче прикрашає дівчину, я справді не мала ані найменшої охоти.

У нашій кімнаті я знайшла непочатий обід, про ма-бабусю — ні слуху ні духу, шафа відчинена, під ліжком— пантофлі. Я зачинила шафу й спокійно сіла за стіл. Була переконана, що моя люба охайнесенька мабабуся, ладна купатися навіть триста разів на день, сидить зараз у ванній зі щасливим виразом на обличчі, а за хвилину повернеться рожева і свіжа, як малятко, аби тільки довести мені, що "чистота — запорука здоров'я, доброго настрою і щастя!" Побачимо! Я принципово купаюся тільки раз на тиждень, а, окрім того, гранітному фундаменту мого здоров'я не може завадити трохи рідної землі на шиї!

Я саме набрала повну ложку картопляного пюре, коли у дверях — делікатно, а як же інакше! — з'явилася голова бабки Чубки. Обдивилася своїми синіми очима усі кутки і сказала:

— Ти бачила? Ну, скажу тобі, справжня панії Справді, мов пані! На автомобілі!

Поза всяким сумнівом, бабка Чубка була окрасою нашого будинку пенсіонерів, тільки ж я не була ювеліром і, зрештою, не прагнула мати цей коштовний камінець при собі. Принаймні доти, доки у мене за спиною не стояла мабабуся, яка вправно перекладала на людську мову її недоладне белькотання. Зберігаючи розважливість, мов Наполеон у битві під Ватерлоо, я передовсім проковтнула пюре, витерла салфеткою рота і сказала:

— Проходьте далі, посидьте в нас, аби ви не винесли з нашої кімнати сон. Отже, хтось приїхав на машині! Поглянемо! Хто б це міг бути?

Як я й сподівалася, бабка Чубка, не тямлячись від нетерпіння, одразу кинулася до кімнати, сіла — і посипалися слова:

— Голубонька мила, а який автомобіль! От-такийІ Тільки без дашка! І зелений! Очі можна видивитися — і що бачуі Немов пані! Так виступає! А той військовим пан ще й руку їй подав! А потім задудніло — і їх не стало! Мабуть, і не пообідала! Ба навіть капелюшок надягла! Я ж кажу: немов пані!

З усього, що я почула, мене зацікавив хіба що отой капелюшок.

— А капелюшок, бабусю, був без вуалі чи з вуаллю? — запитала я.

— Без вуалі. Лише збоку маленька плямка та чорна стрічечка довкола. Скажу тобі, капелюшок якраз на її голову, дуже їй личить. Куди тільки вона пішла?

— Поняття не маю, бабусю,— щиро сказала я.

Друга річ, про яку я поняття не мала, була "плямка" на капелюшку дами, котра з військовим паном помчала в автомобілі, не повідомивши бабці Чубці про свої наміри. Втім, я не мала бажання затримувати бабку марними запитаннями.

— Я запитаю в мабабусі, коли повернеться з ванної. Можливо, вона щось знатиме! — порадувала я її уже в дверях і, не забуваючи про чемність, додала: — І прошу, приходьте ще! — Бабка Чубка обернулась у дверях, мов балерина, схопила мене за руку й заторохтіла, мов кулемет:

— Хіба вже цілу вічність я тобі не кажу, що вона поїхала? Із тим військовим паном на автомобілі! Вона! Отут, на власні очі я бачила, як вона крокувала! Ти згадай, такий високий військовий пан, страх, який височезний! Одного разу він уже був у вас, іще взимку!

Раптом у голові в мене сяйнув здогад — і я опустилась на постіль. Тільки ж це не могло бути правдою! Моя бідолашна, дорога мабабуся в пазурах того страшного недолюдка, який у січні погрожував тут пістолетом! Від страху в мене пересохло в горлі. Що, коли він повіз її лиш задля того, аби здійснити свої погрози?

Нарешті я прийшла до тями. Різко відштовхнувши від себе бабку Чубку, я вибігла з кімнати. Я порятую її, хай навіть мені це коштуватиме життя! Тільки як? Як? На всьому білому світі в цю хвилину існувала лише одна-єдина людина, котра могла мені щось порадити — це був Мартін.

На щастя, він був дома, до того ж сам, і це також було велике щастя, бо я справді не знаю, як пояснила б його батькам, чому з очей у мене били оті гейзери, що без кінця-краю потоками стікали по обличчю.

Мартін вислухав мене, не мовивши й слова, усадовив на кушетку. Я мала, мабуть, жахливий вигляд — тільки ж мені до того зараз було байдужісінько! Я вчепилася в бильце кушетки, мов зголоднілий кліщ, і гарячково повторювала:

— Ми повинні щось придумати, Мартіне, мусимо її порятувати!

Мартін і досі не вимовив ані слова. Похмурий, зе" лений від зосередженості, він ходив од стіни до стіни, а в мене од відчаю по всьому тілу вискакували мурашки. Я мусила визнати — він зберігав розважливість, розмірковував, ясно прагнув допомогти мені, тільки ж —як повільної Я не могла вже цього витри-мати І

— Але ж не можемо ми отак сидіти. Ходімо бодай в поліцію, може, його зловлять десь на вулиці, військових автомобілів не так багато, щоб не можна було з'ясувати, який кому належитьі—До біса розважли вість, коли якийсь негідник, може, в цю хвилину, десь убиває мабабусюі

Мартін обернувся до мене й тихо попросив:

— Бога ради, помовч, дай мені можливість подумати.