Біла стрічка в твоєму волоссі - Шрамкова Яна

Вік спокійно дав мені виговоритися, а потім подивився на мене так, ніби я тільки-но закінчила свої перші вправи на льоду й він старанно обмірковував, як мій виступ оцінити. Мартін сховав обличчя в долоні, зітхнув, а тоді сказав:

— Шім, я ж знаю, що сини пана Спіхульського занедбали свого батька. Й не лише вони! І тому ми вирішили якось вашим допомогти. Ти сама навела нас на цю думку. Не розумію, чому в такому разі ми не могли б поєднати приємне з корисним. Попросивши їх частіше відвідувати своїх батьків, ми водночас порадимо, що їм принести на знак уваги, ми, власне, цим робимо їм послугу, хіба ти не розумієш цього?

Якуб упав на коліна й схилив голову так низько, що на чолі в нього проступили сині жилки, а тоді ще й ударив кілька разів чолом об землю.

— Ей, Якубе, з тобою нічого не сталося? — спитав Мартін обережно. Якуб підвів голову і зневажливо процідив крізь стиснуті зуби:

— Отак вони б мали кланятися, бестії кровожерливі, а не пити з них кров! Із власних батьків!

— Це не має значення,— заперечила я.

— Що не має значення?

— Не має значення, чи власних, чи не власних, це однаковісінько!

Власні батьки чи не власні, це справді не мало великого значення. У бабки Маргарети було аж троє не власних дітей, а ЙОНЙ приходили по черзі, ТІЛЬКЙ-ЙО випадав день відвідин. Деякі бабки мали власних, а деякі не власних дітей, і в переважній більшості випадків оці власні були невдячніші за не власних. А може, це мені тільки здавалося, бо не власних було все-таки набагато менше. Так чи інакше, я про все це лише подумала, Якуб і гадки про це не мав, й тому, коли почув моє зауваження, він на місці мало не луснув від злості. Якусь хвилину дивився на мене, губи рухалися беззвучно, а пальцями він шарпав уже й без того пошарпану кромку майки. Коли він нарешті заговорив, обличчя горіло в нього, мов факел, але дивився він не на мене, а на свого намальованого двійника на стіні.

— Має значення — можу тебе запевнити! У власного батька я б не випив ані краплі, можу заприсягнутися тобі в цьому, а у не власного — цілий гектолітрі

По спині в мене мороз пробіг, але я опанувала себе і сказала:

— Огої — А трохи згодом, коли мені пощастило зовсім заспокоїтися, недбало зауважила: ■— Якубе, відчуваю, ти забув про одну важливу річ. Ну, де б ти, скажи на милість, набрав в одній людині цілий гектолітр крові? Хіба людина подібна до цистерни?

Якуб похмуро усміхнувся й одразу ж засичав від болю. Мабуть, у нього заболіло око.

— Уяви собі, він таки має три гектолітри, і це ще я не рахую крові, яку він п'є з моєї мами. Знаєш, зараз він на залізниці, а перед тим працював на різниці, а там, він якось сам про це казав, пив...

На щастя, втрутився Мартін, бо я взагалі не знаю, чим би це скінчилося для мого шлунка.

Як я добре розуміла, Мартін нас по-дружньому спонукав до подальшої розмови, і якщо це безупинне переливання крові й далі не набридне, мовляв, ми маємо ще можливість зголоситися в якомусь донорському пункті й у такий спосіб продовжувати своє криваве ремесло. Я нічого не відповіла, і Якуб також уважав за краще тримати язик за зубами. Коли Мартін починав отак глузувати з нас, це свідчило про те, що він ситий усім уже по саму зав'язку.

— Якщо дозволите, я прочитаю вам листа, якого склав під час вашої кривавої дискусії.—Він одкаш-лявся, набрав у груди повітря й почав читати:

"Шановний/

Апелюємо до вашої свідомості й вимагаємо, аби ви регулярно відвідували свого батька або матір у будинку пенсіонерів. Якщо ви не прислухаєтесь до цього заклику, наша Рада справедливих визначить вам перше особисте покарання. Попереджаємо вас/ Після другого покарання вже буде справжня кара!

Р. 5. Подарунки — на ваш розсуд".

Мартін підвів голову й подивився на нас. Ми навіть не дихали. Принаймні я.

— То що,— заклопотано спитав Мартін.— Приймаємо чи щось змінимо?

— Чи не треба, бува, слова "ваше", "вас" писати з великої літери?

— Треба, але тільки в тому випадку, коли ми адресата поважаємо. Хіба ти не вчила цього в школі? — посміхнувся Мартін.

Нарешті я опам'яталася. Поглянула довкола себе й побачила Мартіна, як він стоїть з аркушем паперу в руці, втупивши непорушний погляд в якусь точку над моєю головою. Це мені нагадало, що саме час щось сказати про справу, і я зробила це тієї ж миті. Я з готовністю запевнила Мартіна, що, на мою думку, кожне слово нашого звернення било наче навідліг, бо коли б я дістала такого листа, одразу помчала б, куди мені наказали, аж курява знялася б, ще й раділа б від того, що маю здорові ноги! Я так заглибилася в себе, уявляючи, як здивується старий пан Спіхульський, коли одного дня відчиняться двері й з'являться всі його чотири сини, що навіть не звернула уваги на те, як реагує на звернення Якуб. Його явно зацікавило єдине слово: кара! І хоча він і досі не вимовив ані звуку, одного погляду на його вищирені зуби було досить, аби зрозуміти, про що він саме розмірковує.

Я могла б закластися, що в думці він уже снує плани, як візьме в роботу кожного, хто не прислухається до нашого заклику, і я не мала сумніву, який спосіб для цієї мети він обрав! Я знала також і те, що відрадити Якуба від його упирських намірів так само важко, як навчити гору Ломницький щит плигати, й тому вирішили за краще й далі писати адреси. Коли я сіла, Мартін підвів голову, вказав очима на замисленого Якуба, усміхнувся й прошепотів:

— Ій-богу, Шім, я не хотів би бути на місці того, хто двічі не зреагує на наше зверненняі

XI

Мені не лишалось нічого іншого, як схилити голову перед ясновидінням моєї мабабусі, котра, скільки себе пам'ятаю, твердила, що я маю нікудишній характер, бо я уперта і затята, мов віслюк. Як приклад вона звичайно наводила незначну пригоду з раннього періоду мого бурхливого життя, коли вона застала мене в кухні біля плити, де я настирливо хотіла навчити локшину плавати. Історія нічого не каже про те, чи пощастило мені це зробити, а я можу хіба що скромно додати, що навіть локшина, яка пливе кролем з показниками європейської першості, не годна була б покращити мій настрій. Єдиний вихід: усе, що я пережила, здійснила або змарнувала в останній день шкільного року, було викликане несприятливим скупченням нижніх верств атмосфери. Бо інакше я просто не можу пояснити своєї поведінки, якщо, звичайно, відкинути припущення, що того дня у мене кілька разів глузд за розум завертав. Заради інтересу подам бодай короткий огляд останніх годин того пекельного дня,

Я старанно повиписувала всі адреси, повкладала в конверти звернення і позаклеювала їх, позбирала використані газети, сховала ножиці, клей, список адрес. Коли ми нарешті вичалапали з бункера, було вже темно, і над руїнами будинку саме сходив тоненький серп місяця. Якуб зник із бункера ще засвітла, взявши з собою і Кіліманджаро, нібито для того, аби навчити його іти по сліду, і йому, здається, пощастило це зробити, бо котяра через півгодини справді повернувся, невідомо, правда, чи по Якубовому сліду, чи завдяки власному орієнтаційному інстинкту, який непомильно приводив його до нас після всіх блукань. Я цілком серйозно сушила голову, як допомогти Мартінові вийти із складної родинної ситуації, але не придумала нічого мудрого, можливо, й тому, що мене вже починало мучити сумління: ще ніколи ми не затримувалися в бункері так довго. Мені ставало недобре, коли я уявляла собі, як мабабуся сидить на постелі, чекаючи мене, і... і, безперечно, наміряється послати мене до довготелесої Рози, тільки-но покажеться мій ніс у дверях. Уявивши собі довготелесу Розу і її прокурену комірчину, я вмить сповнилася рішучістю.

— Гадаю, ти міг би переночувати у пана Феста,— обережно запропонувала я Мартінові.— Я заведу тебе до нього, він мешкає у тому ж коридорі, що й ми, і якщо на той час у коридорі не буде бабки Чубки, ніхто ні про що не довідається.

Мартін мовчки похитав головою. Можливо, він дивився на мене. У темряві я, звісно, не могла розгледіти виразу його обличчя, але з того, як довго він мовчав, я зробила висновок, що моя пропозиція його не дуже втішила. Коли б я не була така змордована й коли б той день не тривав уже так довго, я б поза всяким сумнівом вигадала кращий спосіб допомогти йому. Але ж я справді мріяла вже тільки про те, щоб якнайшвидше залізти в затишок за мабабусиною спиною і якнайспритніше уникнути її докірливого погляду. А на додачу я була ще й голодна. Страшенно голодна! Безнадійно прагнучи обдурити шлунок, я почала тайком пхати в рота стебельця кульбаби, але намагання мої були марними — шлунок протестував, як ведмідь, пробуджений від зимової сплячки. Мартін не рухався. Він сидів, скорчившись на сходах, і схиливши набік голову й здавався не старшим за Якуба. Мені зненацька спало на думку, чи він, бува, не почав лити сльози над своєю нещасною долею. Але Мартін не плакав. Ясно було, що не плакав. Зі спокоєм англійця він закинув ногу на ногу, оглянув нігті на правій руці, тоді — на лівій, пригладив волосся і нарешті зволие підвести голову, показавши своє шляхетне обличчя! Якщо я чогось терпіти не могла у Мартіна, то це була ота його незбагненно спокійна поведінка за обставин, коли б я від неспокою вже дерлася на вуличний ліхтар.

— То як?

— Не турбуйся, Шім, якось буде!

— Я мушу це зрозуміти так, що ти повертаєшся додому, чи все-таки переночуєш у пана Феста?

І якщо я вже тоді не вибухнула, мов ракета, то я можу це записати на карб своїх стальних нервів. Тим часом до Мартіиа нарешті дійшло: пора вже повідомити мені, що, власне, він надумав, бо, глибоко вдихнувши повітря, він випалив:

— Не ХВИЛЮЙСЯ даремно, Шімонко, я йду додому? Справді йду .додому! — похмуро яовторкв він і нос-

ком черевика заходився відкидати якийсь невидимий камінець. За хвилю він ПІДНЯБ підборіддя і незмінним голосом докінчив:

~ Все це я вже знаю напам'ять. Батько вибачить мені. Найвірогідніше, якщо я не помиляюсь, він проголосить, що розуміє мене і що я діяв у стані афекту. Він завжди так говорить, коли ми посваримося. А мама знову вдаватиме, нібито ні яро що не знала — також ж завжди! Одне слово, сьогодні буде розіграно

№

сто двадцять третю репризу спектаклю "Повернення блудного сина". Оце й усеї Перекажи від мене вітання панові Фесту. А тобі дякую за порозуміння.

ОтакоїІ Людина, голодна і спрагла, голову собі сушить, як йому допомогти, а він тим часом тихенько готує свою сто двадцять третю репризу.