Все ясно (Повна ілюмінація) - Фоер Джонатан Сафран

Тут Дєд натиснув на сигнал і машина загуділа. БІ-І! "Так у нас же Дєд професіонал", — видав я героєві. ГАВ! І це була чистісінька правда, хоча професіоналом Дєд був у водінні автомобіля, а не в пошуках втраченої історії. БІ-І! "Припини!" — сказав я Дєду. ГАВ! БІ-І! "Будь ласка, це стає нестерпним!" БІ-І! ГАВ! "Заткнися, — відповів мені Дєд, — і заткни цю суку. І єврей хай тоже заткнеться!" ГАВ! "Я вас прошу!" БІ-І! "А ви впевнені, що він професіонал?" "Та понятно", — сказав я. БІ-І! "Я ж вам не брешу". ГАВ! "Зроби ж шо-небудь", повернувся я до Дєда. БІ-І! "Та не це!" — крикнув я, втрачаючи контроль над собою. ГАВ! Дєд завів машину, оскільки був сертифікованим шофером. "Куди ми?" — одночасно спитали ми з героєм. "ЗАТКНІТЬСЯ!" — цього герою і перекладати не треба було.

Дєд поїхав на бензозаправку, яку ми бачили, коли під'їжджали до готелю вчора вночі. Ми здійснили зупинку перед бензозаправкою. До віконця підійшов мужчина. Він був витонченим, а в його очах хлюпався бензин. "Так", — сказав мужчина. "Нам потрібен Трохимбрід", пояснив йому Дєд. "Ми таким не заправляємо", — відповів мужчина. "Це таке місце. Нам треба його знайти". Заправник обернувся до інших чоловіків, які зібралися біля канторки і запитав: "У нас тут є який-небудь трохимбрід?" Всі чоловіки познизували плечима і продовжили свої балачки. "Прошу вибачити, — сказав заправник, — але весь трохимбрід у нас уже скінчився". "Та нє, — вліз тут я, — це назва місцевості, яку ми шукаємо. Ми пробуємо знайти дівчину, яка врятувала он його діда від нацистів". З цим я показав на героя. "Шо-шо?" — перепитав заправник. "Прошу?" — перепитав герой. "Заткнися", — стукнув мене Дєд. "У нас є карта", — випалив я чоловікові. "Дай сюда карту", — звернувся я до героя, і той поліз у свій чемодан. "Семмі Дейвіс з'їв усі карти". "Це неможливо", — автоматично відказав я, хоча дуже добре розумів, шо це якраз дуже навіть можливо. "Тоді скажи йому декілька назв міст і сіл, може, йому хоч шось видаватиметься знайомим". Заправник просунув свою голову в машину. Герой сказав: "Ковель, Ківерці, Сокирці". "Колки", — доповнив Дєд. "Ага-ага, — підтримав їх заправник, — всі ці назви я чув". "А можете показати нам дорогу?" — поцікавився я. "Ну, звичайно, — пожвавішав заправник, — всі вони дуже недалеко. Кілометрів по тридцять, не більше. Вам просто треба буде їхати прямо на північ по шосе, а потім — наліво через фермерські поля". "Але про Трохимбрід ви не чули?" — "Ану повторіть". — "Трохимбрід…" — "Нє, але багато міст зараз мають інші назви". — "Шарабан, — повернувся я до героя, — згадай, як ше називали той населений пункт". — "Соф'ювка". "А про Соф'ювку не чули?" — запитав я заправника. "Нє-а, — сказав той, — але це вже звучить ближче до того, шо я колись чув. Тут кругом повно сіл. Може, навіть дев'ять чи й більше. Наближаючись до них, ви зможете запитати у місцевих, і вони вас легко поінформують про те, шо ви шукаєте". (Зрозумій, Джонатан, цей заправник зовсім погано

говорив по-українськи. Це тільки в моєму викладі для твоєї повісті він розмовляє виключно гладенько. Але якшо тобі це потрібно, я сфальсифікую його примітивні конструкції назад.) Заправник накинув карту тих місць, куди нам належало їхати, на клаптеві паперу, який Дєд дістав з бардачка, куди я, як буду мати машину своєї мрії, складатиму презервативи супервеликих розмірів. (Не ці прості кондоми з пухирцями, щоб від них дівка балділа, бо вона й так буде… ти ж розумієш, про шо я.)

Довгенько Дєд і заправник дебатували над картою. "Будь ласка", — герой взяв і простягнув заправнику пачку "Мальборо". "Шо він, блін, робить?" — спитав Дєд. "Шо він, блін, робить?" — спитав заправник. "Шо ти, блін, робиш", — спитав я героя. "Це, думаю, допоможе, — сказав він, — я прочитав у своєму путівнику, що цей сорт цигарок тут важко дістати і що краще взяти їх із собою кільканадцять пачок, аби роздавати в таких випадках як чайові". — "Шо за чайові?" — "Ну це щось, що ти даєш комусь за його допомогу". — "Почекай, тобі ж сказали, шо за поїздку ти будеш розплачуватися валютою, га?" — "Ну так, але це того не стосується, — уточнив герой, — чайові — це плата за дрібні послуги, от, наприклад, коли тобі показують напрямок або для парковщиків". — "Парковщиків?" — "Він не їсть м'яса", — повідомив Дєд заправникові. "Та ви шо?!" — "Парковщик — це той, хто знаходить місце для твого автомобіля". Америка на кожному кроці доводить, шо вона глибша, ніж я думав.

Було вже приблизно 7.10, коли ми рушили далі. Всього за декілька хвилин ми надибали на шосе. Мушу вам сказати, шо день був прекрасний, збагачений сонячним промінням. "Хіба ж не гарно?" — спитав я героя. "Що саме?" — "Ну, день. Я кажу, шо гарний день". Тоді він опустив скло, шо було цілком можливо, бо ж Семмі Дейвіс Молодший-Молодший спав, і висунув голову у вікно. "Так, — сказав герой, — день і справді прекрасний". Я запишався, шо все вийшло так добре, і сказав про це Дєду, а Дєд теж усміхнувся, шо я подумав, шо й він запишався. "Проінструктуй його про Одесу, — рекомендував Дєд, — розкажи йому, як там красиво". — "В Одесі, — сказав я, обертаючись до героя, — ше красивіше, ніж навіть тут. Ніколи ти нічого подібного ше не бачив". — "Радий про це чути", — сказав герой і розкрив свого щоденника. "Він дуже хоче почути про Одесу", — сазав я Дєду, оскільки бажав, шоби він теж полюбив героя. "Скажи йому, шо пісок на наших пляжах м'якший, ніж жіноче волосся, а вода така сама, як поцілунок всередині жіночого рота". — "Пісок у нас, як поцілунок жіночого рота". — "Скажи йому, — наполягав Дєд, — шо Одеса — це найліпше місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю". Тут я переклав усе дослівно. "Одеса, — сказав я, — це найкраще місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю". "А ви коли-небудь закохувалися?" — запитав мене герой, і це було таке дивне запитання, шо я відразу ж спитав його самого: — "А ти?" — "Не знаю", — сказав він. "От так і я", — відповів я. "Колись я майже закохався". — "Ага". — "Майже-майже, начебто вже дійсно покохав". — "Начебто?" —"Так, але щоб точно, то ніколи". — "Ага". — "Можливо, мені потрібно поїхати до Одеси, — знову сказав герой, — напевне, туди би було більше сенсу поїхати, ніж шукати Трохимбрід". Ми обидва засміялися. "Шо він там каже?" — запитав Дєд, я йому переклав, і він теж посміявся. Все це було дуже навіть гарно. "Покажи карту", — сказав Дєд. Він дивився на неї і їхав, так шо я, якшо чесно, знову засумнівався, шо він сліпий.

Шосе ми скоро минули. Дєд повернув мені карту: "Ми проїдем ше кілометрів з дванадцять, і там когось спитаємо про Трохимбрід". — "Це мудро", — сказав я. Звучить дивно, але я ніколи не говорив з Дєдом так, шоб це не звучало дивно. "Так, я знаю, шо це мудро", — сказав він. "Та я поняв, шо це мудро". — "А можна мені ше раз глянути на Августину?" — запитав я героя. (Тут я маю зізнатися, шо бажав подивитися на неї з того самого моменту, коли герой показав картку вперше. Але я соромився йому зізнатися.) "Звичайно", — сказав герой і витяг свою сідалишну сумку. Там у нього було багато копій фото і він простягнув мені одну штуку, ніби гральну карту: "Будь ласка".

Я милувався фото, а він — прекрасним днем. В Августини було дуже гарне волосся. Таке ніжне волосся. Мені навіть не треба було його торкатися, шоб це зрозуміти. А очі в неї були блакитні. Фото, звичайно, було чорно-біле, але я просто був упевнений, шо очі в неї блакитні. "Погляньте на он ті поля, — герой показував пальцями кудись вдалину, — вони такі зелені!" Я переклав це Дєду, а той сказав: "Розкажи йому, шо наша земля для сільського господарства просто найліпша". — "Дєд каже, шоб я переклав тобі, шо наша земля найкраща для сільського господарства". — "І скажи йому, шо коли нацисти прийшли, то багато тут всього напаскудили, а до того земля була ше ліпшою. Вони бомбили її з літаків і їздили по ній на танках". — "Але зараз вона вже не виглядає сплюндрованою". — "Після війни все відновили, але до того все було по-іншому". — "Дєд, а ти шо тут був до війни?" — "Погляньте, — сказав герой зі свого заднього сидіння, — он там люди працюють на полі в самій спідній білизні". Я спитав Дєда про це. "Ну це нормально, — сказав Дєд, — зранку знаєш яка жара. Така спека, шо ніхто про лахи не думає". Я переклав це герою. Він уже списав багатенько сторінок у своєму щоденнику. Я прагнув продовжити розмову про те, чи був тут Дєд до війни, але по всьому було видно, шо ця тема закрита. Тут герой знову сказав: "Більшість із цих людей дуже старі. Он ті жінки мають, напевне, по шістдесят-сімдесят років". Про це я теж запитав Дєда, бо так само не розумів, який у цьому сенс. "У цьому є смисл, — сказав Дєд, — якшо ти робиш у селі, то спину гнеш на полях, поки можеш робити. Твій пра-дєд так і вмер на полі". — "А прабабка теж трудилася на полях?" — "Ага, вона робила біля нього, коли він умер". — "Що він говорить?" — встряв знову герой і знову перебив Дєда, а коли знову хотів вернутися до розмови, то ше раз побачив, як Дєд демонструє, шо тема закрита.

До того я ніколи не чув, шоб Дєд розповідав про своїх батьків, а я ж дуже хотів про них знати. Шо ж вони робили під час війни? Кого вони врятували? Але я розумів, шо добрим тоном буде зараз помовчати. Коли Дєд захоче, то сам почне говорити, а до того часу мені треба зануритися в тишу. Тоді я зайнявся тим, чим займався герой — втупився у вікно. Не знаю, сіль-ки часу минуло, але напевно багато. "Красиво, правда?" — спитав я, не повертаючи голови. "Так". Наступних кілька хвилин ми нічого не говорили, тільки роздивлялися поля. "Було би добре вже запитати когось про цей Трохимбрід, — сказав Дєд, — думаю, шо ми від нього кілометрів за десять, не більше".

Він зупинив машину на краю дороги, хоча було досить важко визначити, де кінчається дорога і де починється узбіччя. "Йди когось спитай, — сказав Дєд, — і єврея тоже з собою забирай". — "Ати шо не йдеш?" — запитав я. "Нє-а", — сказав він. "Ну, прошу тебе". — "Не". — "Йдемо", — звернувся я до героя. "Куди?" Я показав на бригаду чоловіків, які курили в полі. "Ви хочете, щоби я пішов з вами?" — "Звичайно", — сказав я, бо я хотів, шоб герой був задія-ний у кожній дрібниці нашої подорожі.