Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс

Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотів крильми, витяг чорний дзьоб до пані Штенграхт і гукнув: "Прошу вас, ласкава пані, повторіть, що ви спитали!"

"Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гілочки", — спантеличено відповіла пані з Гамбурга.

"Ні, ні, повторіть дослівно, як сказали спершу!" — збуджено крикнув баклан.

Пані Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:

"Хто ж тих шовкових пташинок

На гілочки посадив?"

Тоді балкан відповів:

"Звідки і з чого він виник —

Світ несподіваних див?.."

Аж тоді маленьке товариство помітило, що з запитання й відповіді, так би мовити напівзумисне, вийшла віршована строфа, і дехто повторив пошепки:

"Хто ж тих шовкових пташинок

На гілочки посадив?

Звідки і з чого він виник —

Світ несподіваних див?"

"О'кей! — задоволене сказав Фредді. — Першу строфу ми вже склали".

"Та тільки пісочниця покаже, чи ця строфа добра", — проклекотів пугач.

"Вже показує! — замахала парасолькою міс Джулія Амбрелла. — Дивіться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пісочниці настає літо!"

Міс мала рацію: з весняного краєвиду зробився веселий літній; під яблунями короткі тіні. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про літо. Фредді просурмив:

"Довге, тепле, щедре літо,

Соками ущерть налите!"

А мінгер де Вільдер прокрекотав:

"У саду й на полі дай

Нам багатий урожай!"

Але краєвид у пісочниці анітрохи не змінився від цих віршів. Тільки квіткові бруньки дуже повільно закруглились у малесенькі зелені кульки. Тоді матросові Петару спали на думку два рядки. Він сказав:

"Рік достигає неквапливо,

Як плід, згинає гілку вниз".

І затнувся. Але міс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докінчила:

"Ох, далебі, це справжнє диво!

Коли не віриш — подивись!"

На жаль, ця строфа зовсім не подіяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарні. Яка шкода, що рядки міс Амбрелли не такі гарні".

Англійська міс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку міцніше, наче шпагу.

Тоді молодий матрос раптом засміявся й гукнув: "Уже є!" І сказав:

"І, ніби невеличке диво,

На гілці Вічності завис".

Старий пугач із сумнівом похитав головою, вислухавши ці два рядки. А проте вони мали успіх, хоча й повільний, нерішучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсінькі кульки на деревах зачервонілися, а в струмочках з'явились крихітні довгасті вербові листочки, що пливли за водою, ніби невеличкі байдарки.

Фредді, що зроду не бачив осені на селі, збентежено спитав: "Що тут діється?"

"Мій любий, — відповіла сивоголова пані Штенграхт, піднявши вказівний палець, ніби тітуся в дитячій книжці. — Осінь настає, поспіли яблука і сливи".

"О! — зрадів доктор Меньє. — Ви знову почали вірша. Будь ласка, скажіть іще раз!"

Пані Штенграхт повторила, вже не піднімаючи пальця:

"Мій любий, осінь настає,

Поспіли яблука і сливи".

"Сливи… — прошепотів доктор Меньє, заплющивши очі. — Сливи…" — Потім тихо повторив:

"Мій любий, осінь настає,

Поспіли яблука і сливи".

Трохи помовчав, розплющив очі й докінчив:

"Та скоро взнаєш ти, що є

Між них і кислі, і червиві!"

Цього вірша всі мандрівці почали завзято вихваляти.

Тільки Лі, капітан джонки, не сказав нічого, бо в Китаї вірші складають не так.

Від цих чотирьох рядків яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побуріла, а в пісочниці раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.

Та незабаром останні сніжинки вляглись, ніби опав білий серпанок, і невеличкий краєвид став увесь білий, білий, білий… На світлому сніговому покриві видніли темні силуети голих деревець та чорні рейки залізничної колії, обіч яких праворуч і ліворуч громадилися снігові валики.

На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причеплені не товарні вагончики, а пасажирські.

Фредді, не довго думаючи, вигукнув:

"А, Бе, Ве, Ге, Де —

По снігу колія веде!"

Але вірш був поганий, і старий пугач сердито труснув головою.

Всі почали завзято римувати "сніг" і "біг", "лід" і "слід". Але пісочниця лежала незмінна в своїй зимовій красі.

Коли мандрівці нагородили цілий ворох віршів і все без успіху, вони дуже засмутилися. Тільки кругле, мов місяць, обличчя капітана джонки, як завжди, усміхалось. Пан Лі навіть став навколішки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, і колеса цокотіли по рейках так тихо, наче їхали по оксамиті. Нарешті капітан джонки підвівсь і сказав півголосом:

"Тихіш гуркочуть колеса,

Присипав колію сніг.

Тягнуться чорні рейки

Ген через білий світ.

Де ж сестра моя нині,

Що бачив я влітку її?

На білих плечах у неї

Чорніло плетиво кіс".

Товариство зустріло ці слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарешті Фредді спитав: "Хіба це вірші?"

Пан Лі всміхнувся й мовчки показав на скриньку. Тоді всі вирячили очі в неймовірному подиві.

Бо в пісочниці стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрівців: тут стояв доктор Меньє з лівою рукою в кишені штанів, і там теж стояв він, малесенький, ніби олов'яний солдатик. І так само з рукою в кишені.

Тут лопотів крильми баклан — і там він, малесенький, як бджола, лопотів крильми над поїздом.

Раптом Фредді спитав: "А де ж я?"

Мандрівці придивились уважніше — і справді не знайшли Фредді серед своїх мініатюрних портретів. А ті саме сідали у вагончики. Матрос Петар заліз у паровозну будку, Лі сів у вагон-ресторан, мінгер де Вільдер допоміг пані Штенграхт та міс Амбреллі піднятися в купе першого класу, баклан сидів на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фредді не було ніде.

"Де я? Я загубився!" — схвильовано загукав той.

"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", — сказав Лі.

"Де ж? Де? Не рушайте!" — кричав Фредді.

Але іграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. І раптом решта мандрівців теж побачили американця — власне, тільки його голову: вона визирала з-під одного вагона, почервоніла й посиніла з холоду. Фредді, як "заєць", заліз під перший вагон.

Усі так засміялися, що іграшковий поїзд у пісочниці аж захитався від громового реготу.

Фредді збентежено сказав: "Я ніколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"

Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фредді доторкнувся до завіси з перлів і пробував сфотографувати острів, усі, здається, зрозуміли, чому він опинився в ящику під вагоном.

Тим часом іграшковий поїзд наближався до стіни будинку, не зменшуючи швидкості. Стіна була вже зовсім близько, а дверцята не відчинялись.

"Стійте! Зупиніться! Буде аварія!" — гукнув Фредді, ще й досі дуже схвильований. Але поїзд гуркотів далі, прямо на стіну, і… трах… раптом…

Так, раптом хтось сказав:

"Щасливого вам дня, панове!"

Хоч голос був лагідний, це вітання пролунало так несподівано, що мандрівці злякано попідводили голови.

Перед завісою з перлин стояв усміхнений китаєць. Він уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули під ноги, пісочниці вже не було. По ній не лишилося й сліду, навіть кількох піщинок, неначе це був тільки сон. І інші мандрівці замріяно, задумано ввійшли до будинку крізь перлову завісу, що тихенько побрязкувала.

Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павільйончик. У галереї стояли крісла-гойдалки та глибокі фотелі, на підлозі лежали прегарні м'які мати, а подекуди видно було карбовані латунні таці на трьох ніжках, що на них стояли чайні прибори. В садку поміж евкаліптами, пальмами й тамарисками висіли гамаки. Багато чоловіків і трохи жінок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сиділи в фотелях, гойдались у гамаках або на кріслах-гойдалках і пили чай.

"Усе знамениті поети, — прошепотів доктор Меньє до пані Штенграхт. — Я знаю їх зі старовинних портретів".

Приязний китаєць підвів своїх гостей до мармурової чаші озера, а звідти через нефритовий міст до павільйону з зеленої та білої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвірований напис:

"Пісня ЛІТАє, мов чаЙка, Під нЕбом".

Виділені літери утворювали ім'я господаря. Його звали Лі Тайпе. Він сам налив гостям чаю.

"Лі Тайпе, — шепнув доктор Меньє до пані Штенграхт. — Китайський поет, що народився сімсот другого року нашої ери".

Поет, що добре зрозумів той шепіт, кивнув усміхнене й налив французові чаю.

Поки вони пили чай і гомоніли, барвистий павільйон відбивався перевернуто в скляному озері. Лі, капітан джонки, був наче зачарований цією картиною. Трохи згодом він підвівся й запитав: "Великий Лі Тайпе, ти дозволяєш мені продекламувати твого вірша?"

"А чого ж?" — усміхнувся господар.

І Лі проказав ось такого вірша:

Павільйон із порцеляни

Павільйон із порцеляни

У воді ставка відбився.

Чепурний, зелено-білий —

Сам на себе задивився.

Вигнутий місток простягся

Тигра спиною тугою

З берега до павільйону

Над прозорою водою.

Там зібрались добрі друзі

У шовкові вбрані шати —

Чи писати гарні вірші,

А чи так порозмовляти.

Рукави шовкові їхні

В ритмі віршів легко мають,

Голови в шапках шовкових

Також весело кивають.

А внизу, в ставу спокійнім,

Серед ясної блакиті

Їхні постаті кумедно

Головами вниз відбиті.

Міст нефритовий дугастий

До півмісяця подібний,

Розмовляють добрі друзі,

У воді відбиті срібній.

Дивлячись на них ласкаво,

Голови понахиляли

Ті, вгорі, в зелено-білім

Павільйоні з порцеляни.

"Вірша, мабуть, складено в цьому павільйоні", — зауважила міс Амбрелла.

"Ні, — відказав Лі Тайпе, — павільйон виник із вірша. Бо це той острів, на якому справджується прекрасне".

І налив усім свіжого чаю.

Те, що побачили й пережили наші мандрівці наступними днями в павільйоні з білої та зеленої порцеляни, було, — як усі вони повідомляли, — і чудесне, і трохи моторошне. Але ніхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тільки в тому, що маленька залізниця з пісочниці там, весело дзеленькаючи, котилась по латунній таці й розсипала імбирові палички. Вони пригадували також, що Лі Тайпе срібним півмісяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок і наливав у чай нашим мандрівцям орхідейного напою, від якого у них солодко наморочилось у голові.

Міс Амбрелла ще розповіла, що якийсь старий чоловік із сивою бородою почав співати, як ураган.