Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс
Долішня бабуся надряпала там угорі: "Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву".
Дідусів вірш був такий:
Часто, люба, роблять люди
Необачні вчинки всюди.
Гнів хай ті лиш викликають,
Що зі злості виникають.
Я ж зробив це ненароком —
Тож поглянь ласкавим оком.
— Чу-до-во, Якобе! — сказав прадідусь. — Добрий вірш і добра мораль!
— Ш-ш! — вигукнув я раптом. — Я щось чую!
І справді — зі сходів почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, і, поки хтось наближався до дверей через сіни, долішній дідусь хутенько відніс вазу назад на жардиньєрку.
Коли долішня бабуся зі своїми кросенцями ввійшла до Пташиної кімнати, на столі лежала тільки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помітила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.
— Якобе, — сказала бабуся, — ляж зараз поспи! Ти ж сьогодні встав о четвертій!
— Так, Анно, зараз ляжу.
Він хутенько допив свій грог і вийшов, моргнувши нам через плече.
— Доброго сну, — сказали ми.
Долішня бабуся сіла в крісло-гойдалку біля вікна — видно, хотіла погомоніти з нами. Але я помітив, що прадідусь примружив очі й випнув нижню губу.
Тому я сказав:
— Ох, який цікавий той "Альбом з історії Німеччини", бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!
— Тільки до половини? А що ж ви робили нагорі цілий ранок?
— Розмовляли, Анно, — пояснив прадідусь. — Коли читаєш і дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми підемо передивимось і другу половину?
— Так, так, прадідусю! — вигукнув я зраділо. (Насправді я радів не альбомові, а віршуванню.)
Ми знов виманили в долішньої бабусі дозвіл піти на горище й скоро, як уранці, всілись під скісною стіною з брусів і цегли. Але цього разу ми не розказували оповідок, а віршували.
У прадідуся виникла одна химерна думка. Він лукаво підморгнув мені й сказав:
— Давай спробуємо довести, що поет — це творець! Зробімо з нічого щось!
— А як же ми це зробимо?
— А так, що надамо значення словам, які нічого не означають! Наприклад, візьмімо слова "ніякий" і "ніхто" й удаваймо, ніби так звуть двох живих людей.
— О, як цікаво!
— По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?
— Придумав заголовок: "Королівство Ніде"!
— Чудово! То зразу й починай!
— Але ж тут нема дошки!
— Лишенько! Кепські справи. Але ж диви, он лежить ціла купа дощок!
— Так то ж дошки з ліжка!
— Ну то й що? Напишемо на верхньому боці. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й мені! Я складу вірша зі словами "десь так".
Тоді я переклав "Альбом з історії Німеччини" на стару гасову пічку, подав верхню дошку прадідусеві, собі взяв другу, відійшов у інший куток горища й сів там на санчата. Того дня нам віршувалося дуже добре. Хоча віршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й ніхто не мусив нікого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадідуся читати першим, і він з бічної дошки ліжка вичитав мені такі вірші:
Замок Десьтак
Старенький замочок Десьтак —
Між Римом і Берліном.
Його не видно аж ніяк:
Кругом густі ялини.
На вежі — флюгер, що сяга
Десь так під самі хмари.
Зі стайні коней вибіга
Десь так чотири пари.
За замком давній шлях іде
Десь так за сотню гонів.
Десь так надвечір чи й удень
Біжать по ньому коні.
Той замочок такий старий —
Десь так вже років двісті.
І років десь так раз на три
Приходять звідти вісті.
Там брама десь так раз на рік
Розчиниться зненацька,
Й старий виходить чоловік —
Барон фон Дестакацький.
Він володіє замком тим
Десь так із тридцять років,
Успадкувати разом з ним
І вежу, й двір широкий.
Багато золота й срібла
В підвалах замку, тільки
Не знає й пан мішкам числа:
Десь так десятків кілька.
Всього в тім замкові людей
Десь так із кільканадцять,
Ніхто не бачить їх ніде
Й не хоче з ними знаться.
Я їхав попід замком тим
Десь так у квітні — травні.
Веде там із Берліна в Рим
Дорога дуже давня.
Побачить важко замок сам:
Кругом густі ялини.
Та знайте: він лежить десь там,
Між Римом і Берліном.
— Кумедія! — сказав я, — хоч я все знаю тільки приблизно, але про цей замок дістав дуже добре уявлення.
— Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотів довести цим віршем, що й у віршуванні треба бути точним. А тепер виявив, що інколи буває добре лишитись у славному "приблизно". Це так, як із метеликами. Нехай вони пурхають і мерехтять. А як спіймаєш, мерехтючий пилок із їхніх крилець прилипне до пальців, їхній блиск пропадає, і вони вже не можуть літати.
— По-моєму, прадідусю, в моєму вірші те саме!
— Ану прочитай його!
Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, і прочитав:
Королівство Ніде
Держава з назвою Ніде
Лежить на дні морськім.
Король Якийсьто править там,
Є пес Ніхто при нім.
І королева Ажніяк
Живе також на дні.
Вона не знає слова "так"
І завжди каже: "Ні".
Живе там поряд із Ніким
І камергер Нічий,
Він любить пити раз у раз
Повітряний напій.
Нізащо куховарку звуть —
Сказали так мені.
Вона все посуд начища
Та варить цілі дні.
Зітхання в горщики кладе
Та погребальний дзвін.
Цю страву любить пес Ніхто —
Все виїдає він.
А ще там кицька є — Ніщо,
На весь палац нявчить.
Нізащо їсти їй не дасть —
Кого ж за це провчить?
Нікого вилають як стій,
Та ще й наб'ють кийком,
А от Нізащо і Нічий
Посидять під замком.
А взагалі відомо всім,
Що той король — добряк,
Отож і любить короля
В тім королівстві всяк.
Я сам недавно проїздив
Повз те чудне Ніде.
Там шлях з Нізвідки проляга,
В Нікуди він веде.
Ніхто при брамі не стояв,
Ніщо не бігло там,
Не показався у вікні
Король Якийсьто сам.
А все ж держава та Ніде
Лежить на дні морськім.
Король Якийсьто править там,
Є пес Ніхто при нім.
— Хлопчак, — сказав прадідусь, — це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер і я знаю, коли поет має впускати у свої вірші оте миле "десь так".
— Коли ж, прадідусю?
— Коли змальовуєш те найлетючіше, що є на світі: запахи, звуки, здогади, відбиття, полиск на поверхні речей.
— Гав, гав, гав! — прогавкало за дверима.
— От бач! — засміявся прадідусь. — Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скінчу вірша, то завжди буваю дуже приязний і до людей, і до тварин.
— Я теж! — вигукнув я.
Тоді впустив Уракса, що знову приніс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадідусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горішньої бабусі. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися, що нас так довго нема. Отож ми спочатку спустилися до Пташиної кімнати, щоб вибачитися перед долішньою бабусею та попрощатись, а потім піднялися стома вісімдесятьма трьома сходинками на гору, щоб пояснити горішній бабусі, де ми пропадали так довго. Проходячи дорогою повз наш дім, ми побачили у вікні Аннекен та Йоганнекен, а між ними на підвіконні — круглу вазу для пуншу з чотирма золотими рибками.
— Дівчатка, дівчатка! — гукнув їм прадідусь. — Не треба так часто стромляти руки у воду! Бідні рибки лякаються!
Аннекен гукнула:
— Та ми ж із ними граємось!
А Йоганнекен:
— Вони вже знають нас!
Але прадідусь не прийняв цих виправдань.
— А вам було б приємно, якби два велетні штовхали вас туди й сюди? Отож! Так і золотим рибкам не дуже приємно!
Аннекен хутенько вийняла пальці з води, а Йоганнекен накришила туди хліба. Прадідусь похвалив її, і ми пішли далі. Та коли я озирнувся, Аннекен уже знов умочала пальчик у воду. Я посварився на неї. Але вона тільки показала язика. Отак часом поводяться мої сестриці!
Горішня бабуся на Трафальгарській вулиці, здавалось, і не помітила, що нас цілих півдня не було вдома. Вона сиділа з олівцем у руці перед горами паперів, щось писала й рахувала, а нам тільки сердито сказала:
— Кава на кухні. Я не маю часу для вас! Коли заведеш моторного катера, всі тебе так і норовлять обшахрати та обморочити. Ніколи не купуйте собі моторних катерів!
— Та мені вже й запізно його купувати! — сказав прадідусь.
— А мені зарано, бабусю! — докинув я.
— Не перебивайте! Йдіть на кухню! Хельга дасть вам кави!
Ми потюпали на кухню, де Президентова Хельга пригощала команду катера. На столі стояв розкішний торт із масляним кремом. Мабуть, Хельга сама спекла його. Бо щоразу, як приходив моторний катер, вона не знала, як і розпещувати наших моряків.
— Слухай, Хельго, ти вже знаєш пригоду з золотими рибками? — спитав прадідусь.
— Аякже, діду! Коли ми поберемося з Гаррі, мене напевне прозиватимуть Хельга Золота Рибка. Це ж куди краще, ніж Президентова Хельга!
— І куди більш їй пасує! — запевнив дядько Гаррі. — Ну хіба вона не схожа на золоту рибку?
— Авжеж! — вигукнули ми з прадідусем в один голос.
Хельга труснула рудувато-золотавими кучерями й мовила:
— Сідайте вже, лестуни! Це ж ви тільки задля торта кажете!
Я приклав руку до серця й запевнив:
— Слово честі, Хельго, ми сказали цілком щиро!
Всі у кухні засміялись, а ведмедяка дядько Яспер прогув:
— Малий Хлопчак уже підглядів у Великого його манери.
— Краще підглядіти манери, ніж не мати їх зовсім! — відказав горішній дідусь і докірливо глянув на дядька Яспера, що двічі вкусив — і проглинув цілий шматок торта. На щастя, дядько Яспер не міг відповісти йому, бо мав повного рота.
Горішній дідусь, чи не найвищий і найплечистіший чоловік на всьому острові, який весь час, у будень і в неділю, в хаті й надворі ходив у товстій зеленій куртці, був страх добродушний. Тільки з дядьком Яспером, що вже здоганяв його зростом і статурою, він часом сварився. Наприклад, якось Яспер у Гамбурзі на людній вулиці з'їв прямо з рук три мариновані оселедці. А іншого разу звернувся до миршавенького, але знаменитого капітана: "Гей, курдуплику!" Такі речі гнівили горішнього дідуся страшенно, і після таких пригод він цілими днями не говорив із дядьком Яспером.
Але того дня, на щастя, сварки не сталось. Крім того, моряки скоро пішли доводити до ладу шлюпку з моторного катера.
Прадідусь пішов до рибальської комори докінчувати коркові поплавці для Крішона Кульги, а мені довелось за наказом горішньої бабусі розносити папери крамарям, для яких наш катер привіз товари. Розносячи ті папери, я оббігав уздовж і впоперек увесь острів. Але я робив це залюбки, бо майже кожен крамар давав мені монетку, а котрий і дві.
Коли я ввечері в ліжку перелічив свої гроші, вийшла марка й вісімдесят пфенігів. Дядько Гаррі, що того дня ліг спати рано, ще подарував мені двадцять пфенігів, щоб було рівно дві марки.
