Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет
Містер Вілсон – так звали літнього подорожнього –
підвівся, дбайливо поправив валізу й парасольку, потім неквапливо дістав з кишені окуляри, насадив їх на ніс і аж тоді прочитав:
"Утік від нижчепідписаного молодий мулат, на ім'я Джордж. Зріст – шість футів, шкіра світла, волосся каштанове, кучеряве. Досить здібний, гарно говорить, уміє читати й писати: Очевидно, видаватиме себе за білого. На плечах і спині має глибокі рубці. Права рука таврована літерою "Г". Сплачу чотириста доларів за нього живого і стільки ж за переконливе засвідчення його смерті".
Літній подорожній упівголоса прочитав об'яву від початку до кінця, неначе хотів завчити її напам'ять.
Цибатий вояк, що взяв під обстріл камін, спустив додолу довжелезні ноги, підвівся на весь свій велетенський зріст, а тоді підступив до тієї об'яви і влучним, точно розрахованим пострілом заліпив у неї чималий заряд тютюнової жуйки.
– Отаке моє слово! – коротко мовив він і повернувся на місце.
– Чого це ви так, чужинцю? – запитав господар.
– Я б залюбки плюнув отак і на того, хто написав цього папірця, коли б він був тут,– спокійно відказав довготелесий, знову беручись різати тютюн.– Хазяїн, що має такого хлопця й не дасть собі з ним кращої ради, цілком заробив, щоб його втратити. А оці об'явки – ганьба для всього штату Кентуккі. Ось що я вам скажу, коли хочете знати!
– Та воно правда,– озвався господар, записуючи щось до своєї книги.
– Я сам маю цілу ватагу негрів, панове,– провадив далі довготелесий, поновлюючи обстріл каміна.– То я завжди кажу їм: "Ну, хлопці,– кажу,– тікайте! Тікайте хоч зараз! Я й не подумаю за вами гнатися!" Ось як я вдержую їх при собі. Досить їм знати, що вони вільні втекти коли схочуть, і вони вам ніколи не втечуть. До того ж я виправив їм усім визвільні листи на випадок,
як мене десь приб'ють, і вони теж про це знають.можете мені повірити, чужинцю, що в нашій окрузі ніхто не має з негрів такого прибутку, як я. А оце недавно мої хлопці їздили до Цінціннаті продавати коней, аж на п'ятсот доларів, то повернулися вчасно і всі гроші привезли як є. Та воно й не диво. Будеш до них, як до собак, то вони тобі й чинитимуть, і працюватимуть по собачому. А поведешся з ними, як з людьми, то й працю матимеш, як від людей.– І чесний скотар у збудженні підсилив свою моральну науку чудовим пострілом у камін.
– Цілком з вами згоден, друже,– обізвався містер Вілсон.– А той хлопець, про якого там говориться, і справді розумна голова, це я добре знаю. Він кілька років працював у мене на джутовій фабриці і був там найкращий з майстрів. А кмітливий який! Сам вигадав коноплеочисник – ну просто таки неоціненну машину. її поставлено вже й по інших фабриках. Хазяїн того хлопця взяв на неї патент.
– Ще, б пак! – мовив скотар.– І патент узяв, і гроші на тій машині наживає, а хлопцеві, бачте, наклав тавро на руку. Нехай би він мені тільки десь трапився, то я припечатав би йому такий знак, що довіку на ньому зостався б!
– З тими тямущими неграми завжди сама морока,– подав голос якийсь вайлуватий здоровило з другого кінця кімнати.–Отож і доводиться шмагати й таврувати їх. Якби вони шанувалися, з ними такого не чинили б.
– То, по вашому, треба обернути їх на худобу,– неприязно мовив скотар.
– З ученого негра користі хазяїнові ні на гріш,– уперто гнув своєї той здоровило, навіть і не дочувши презирства у голосі співрозмовника.– То на дідька ж його розум і все таке інше, як не мати з того зиску? А сам він, певно, так і дивиться, щоб пошити хазяїна в дурні. Мав я колись кількох таких розумників, то скоро збув їх на пониззя. Знав, що як не збуду, то вони однаково втечуть.
На цьому розмова урвалась, бо перед дверима заїзду спинилася невелика чепурна коляска з темношкірим кучером на передку. В ній сидів благородний з вигляду, вибагливо одягнений пан.
Усе товариство з цікавістю звернуло очі на прибульця, як буває завжди, коли перед знудженими негодою та безділлям людьми з'являється нова особа. Подорожній був дуже високий на зріст, із смуглявим? іспанського типу обличчям, виразними темними очима і чорними, як вороняче крило, кучерями. Його красивий орлиний ніс, рівно окреслені тонкі уста й зграбна, струнка постать справили неабияке враження на глядачів. Він невимушено вступив до заповненої людьми вітальні, порухом голови показав слузі, де поставити валізи, а тоді, скинувши капелюх і чемно вклонившись до товариства, неквапливо перейшов до прилавка й записався у господаря як Генрі Батлер з Окленда. Обернувшись, він побачив на стіні об'яву, з байдужим виглядом підступив до неї і перебіг її очима.
– А що, Джіме,– звернувся він до свого слуги,– здається мені, нам трапився по дорозі ніби такий один, десь біля Вернена?
– Атож, пане,– відказав Джім.– От тільки за руку я не певен.
– Ну, на руку йому я, звісно, не дивився,– мовив прибулець і недбало позіхнув. Тоді повернувся до господаря і загадав приготувати йому окрему кімнату, бо мав негайно писати якогось листа.
Господар запопадливо схопився з місця, і не минуло й хвилини, як з десяток негрів, негритянок і негренят, старих і малих, з галасом Заметушилися по заїзду, мов сполоханий табунець куріпок, і, хапаючись, штовхаючись, наступаючи одне одному на ноги, старанно заходилися "ладнати панові кімнату". Тим часом він сам спокійнісінько вмостився на стільці посеред вітальні й завів розмову з чоловіком, що сидів поруч.
Власник фабрики, містер Вілсон, ще відтоді, як незнайомець тільки но з'явився на порозі, весь час пильно й збентежено придивлявся до нього. Йому здавалося, що він уже десь бачив цього чоловіка і навіть був з ним знайомий, але де – він ніяк не міг пригадати. Щоразу, як той щось казав, чи рухався, чи усміхався, він аж здригавсь і втуплював у нього очі, але тут таки відводив їх, зустрівшись із холодним та байдужим поглядом великих темних очей незнайомця. Нарешті в нього, як видно, сяйнула раптова згадка, бо він уп'явся в незнайомця таким враженим і переляканим поглядом, що той сам підійшов до нього.
– Містер Вілсон, чи не так? – мовив він, немовби щойно пригадавши собі щось, і подав руку.– Даруйте, що не впізнав вас одразу. Я бачу, ви теж мене пам'ятаєте... Містер Батлер з Окленда, округа Шелбі.
– Еге.., так... так, сер,– пробелькотів містер Вілсон, наче вві сні. і В цю мить до вітальні зайшов темношкірий служка і сповістив, що кімната панові готова.
– Джіме, забереш валізи,– неуважно мовив молодик і знов обернувся до містера Вілсона.– Я хотів би трохи побалакати з вами в одній справі. Може, ходімо до мене в кімнату, коли ваша ласка.
Містер Вілсон, мов сновида, поплентався за ним. Вони зайшли до просторого приміщення нагорі. У каміні потріскував щойно розпалений вогонь, і кілька слуг металися з кутка в куток, роблячи останні опорядження.
Коли все було готове і слуги пішли, молодик повільно замкнув двері, поклав ключ до кишені, а тоді обернувся і, згорнувши руки на грудях, подивився просто в обличчя містерові Вілсону.
– Джордж! – вигукнув містер Вілсон.
– Так, Джордж,– відказав молодик.
– Хто б міг подумати!
– Здається, я добре перемінився,– з усміхом сказав молодик.– Горіхова кора зробила моє жовте обличчя смаглявим, наче в благородного пана, а волосся я пофарбував на чорне. Тож, як бачите, тепер я зовсім не схожий на того збіглого невільника з об'яви.
– Ой Джордже, але ж це дуже небезпечна гра. Не радив би я тобі до такого вдаватися.
– А я затіяв її самотужки,– відказав Джордж з тим самим гордовитим усміхом.
Побіжно зауважимо, що батько Джорджа був білий. Мати його належала до тих нещасних представниць своєї раси, яких сама врода прирікає на те, щоб слухняно коритися пристрастям своїх господарів і народжувати дітей, що ніколи не знатимуть батька. Показну європейську зовнішність і запальну волелюбну вдачу Джордж успадкував від одної з найвідоміших родин у Кентуккі. Від матері йому передався тільки відтінок шкіри, що виказував у ньому мулата, проте і його чималою мірою приховували прекрасні чорні очі. Отож досить було йому трохи змінити колір обличчя і пофарбувати волосся, як він обернувся на справжнього іспанця, а вроджена горда постава і добрі манери якнайкраще допомогли йому грати ту зухвалу роль, яку він собі прибрав,– удавати благородного пана, що подорожує зі своїм слугою.
Містер Вілсон, добросердий, але дуже нерішучий і обачний чоловік, розгублено тупцяв по кімнаті, вагаючись між бажанням допомогти Джорджеві та невиразним острахом перед законом і владою. Незграбно переступаючи з ноги на ногу, він міркував уголос:
– Так так, Джордже... Отже, ти втік... подався геть від свого законного господаря... Мене це не дивує, Джордже... Але я вражений... так, прикро вражений... Гадаю, я мушу тобі сказати, Джордже... просто зобов'язаний тобі сказати...
– Чим ви вражені, сер? – спокійно запитав Джордж.
– Ну... тим, що ти, сказати б, пішов проти закону своєї країни.
– Моєї країни! – гірко вигукнув Джордж.– Де ж то вона є така? Хіба що в домовині. Отам би мені краще й бути!
– Та ну бо, Джордже, що це ти, їй право! Гріх таке казати. Хазяїн у тебе лихий, це правда. Поводиться він негідно, і я не збираюсь його захищати." Отож почуття твої цілком природні,– провадив далі той добряга, гучно висякавшись.– Так, природні... І все ж я не маю права заохочувати тебе до такого вчинку. Жаль мені тебе, хлопче, страх як жаль. Я розумію, як тобі тяжко... Але ж усі ми мусимо коритися своїй долі, Джордже.
Джордж стояв, гордо відхиливши голову й згорнувши руки на широких грудях; уста його кривила гірка посмішка.
– Хотів би я знати, містере Вілсон, що б ви сказали, коли б оце раптом наскочили індіанці й силоміць забрали вас від дружини та дітей, а тоді примусили б довіку обробляти їм поле. Чи ви й тоді вважали б за свій обов'язок покірливо зносити таке життя? Мабуть, тільки б натрапили десь яку конячину, то враз би добачили в тому ознаку долі та й ну ходу! Правда ж?
Старий добряк аж очі вирячив на такий доказ. Та хоч він і не належав до глибоких мислителів, проте в нього вистачило глузду вчинити так, як вчинив би за
подібних обставин далеко не кожний логік, а саме: не заперечувати того, чого не можна заперечити. Отож, дбайливо погладжуючи свою парасольку й розправляючи на ній кожну складку, він знову вдався до умовляння.
– Ти ж знаєш, Джордже, я завжди був тобі друг, і коли я щось кажу, то кажу це для твого ж таки добра.
