Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Хтозна, може, ми ніколи більше й не побачимось! Але знай, Хлоє, кожне твоє слово проти хазяїна ранить моє серце. Чи не поклали мені його на руки ще немовлям? Отож і не дивно, що я так дбав про нього. Та що йому! Хіба він буде думати про бідолаху Тома! Пани звикли, щоб усе для них робилось, на те вони й пани. Одначе наш хазяїн куди кращий за інших. Де ти ще бачила, щоб слуги жили так, як ми? Та він і не

допустив би, щоб мене спіткало таке лихо, коли б знав про все наперед. Я певен, не допустив би.

– Нехай там хоч як, а щось він зробив недобре,– сказала тітонька Хлоя, для якої справедливість була над усе.– От не знаю я, що саме, але щось воно не. гаразд, це н а п є в н є.

– Покладімось на ласку божу! Як судилося, так усе й буде.

– Як на мене, це мала розрада,– відказала тітонька Хлоя.– Ет, та що там про це балакати! Ось я краще спечу коржа та зготую тобі добрий сніданок, бо хтозна, коли ти тепер такого скуштуєш...

Незабаром сніданок уже парував на столі. Того ранку місіс Шелбі увільнила тітоньку Хлою від роботи у "великому домі", і бідолашна жінка доклала всю свою снагу до тієї прощальної трапези. Вона зарізала й попатрала найдобірніше курча, спекла коржа – саме такого, який смакував чоловікові,– і виставила кілька таємничих глечиків, що з'являлися на столі тільки на великі свята.

– Ти ба, Піте! – зраділо вигукнув Моз. Оце то бенкет у нас сьогодні – І в ту ж мить схопив шматок курчати.

Тітонька Хлоя дала йому замашного ляпаса.

– Ану киш! Бідний тато останній раз снідає вдома, а вони, бач, зраділи!

– Хлоє!..– лагідно докорив їй Том.

– Ой, несила мені! – мовила тітонька Хлоя, затуляючи обличчя краєм фартуха.– Усе йде шкереберть, отож я й не тямлю, що роблю.

Хлопчики стояли принишклі, позираючи то на батька, то на матір. Тим часом мала дівчинка вчепилася за материну спідницю і зайшлася настирним, вимогливим криком.

– Ну годі! – сказала тітонька Хлоя, витираючи очі й беручи на руки дитину.– Не буду більше... А тепер сідайте їжте. Це моє найкраще курча. І вам, хлоп'ята, щось перепаде. Насварилась матуся на вас, бідолашних.

Хлопчиків не треба було просити двічі, і вони враз накинулись на їжу. Та й недарма, бо якби не вони, то навряд чи хтось віддав би належне всім тим ласощам.

– Ну, а тепер,– сказала тітонька Хлоя, прибравши зі столу,– треба поскладати твої речі. От тільки б він

не забрав їх у тебе. Знаю я, що вони за люди, ті торговці,– геть усі лихі й підлі! Ось дивись – у цьому кутку твоя тепла білизна, як нападе ревматизм. Бережи її, бо іншої тобі ніхто там не справить. З цього боку старі сорочки, а з цього–нові. Панчохи твої я звечора доплела й поклала всередину клубочок вовни, щоб було чим їх штопати. Та тільки хто ж тобі тепер штопатиме?..– І тітонька Хлоя, знову знеможена горем, похилила голову на скриньку і заридала.– Ой лишенько! Це ж ні одна душа тебе не догляне, чи то здорового, чи хворого! То де вже мені тепер бути добрій!..

Хлопчики, поївши все, що було на столі, помалу збагнули, що в домі щось не гаразд. Бачачи, що мати плаче, а батько дуже смутний, вони й собі почали пхикати і терти очі. Дядечко Том посадив на коліна малу донечку і дав їй волю розважатися досхочу. Дівчинка дряпала йому обличчя, смикала за чуприну й раз у раз верещала від захвату, щиро радіючи з якихось своїх почуттів.

– Веселися, безталанна дитино! – мовила тітонька Хлоя.– Доживеш і ти до такого! Прийде час, і ти теж побачиш, як продадуть твого чоловіка, а може, й саму тебе продадуть... А що вже оцих хлопчаків – то напевне, ось нехай лиш трохи підростуть і стануть на щось годні. Бо навіщо тоді й негри, як не мати з них прибутку!

В цю мить один з хлопчиків вигукнув:

– Онде пані сюди йде!

– Нічим вона не зарадить, то чого б їй іти? – буркнула тітонька Хлоя.

Місіс Шелбі зайшла до хатини. Тітонька Хлоя похмуро й непривітно посунула до неї стілець. Та господиня нічого того не помітила. Обличчя її було бліде й схвильоване.

– Томе,– сказала вона,– я прийшла, щоб...

Голос її раптом урвався. Не зводячи очей з мовчазних мешканців хатини, вона сіла на стілець, затулила обличчя хусточкою і гірко заплакала.

– Та що ви, пані, не треба... не треба! – мовила тітонька Хлоя, і сама заходячись слізьми.

А за якусь хвилю вже плакали всі разом.

– Мій вірний друже,– сказала Томові місіс Шелбі,– я не маю чим тобі допомогти. Якщо я дам тобі грошей, їх у тебе однаково заберуть. Але я даю тобі слово честі, що не згублю твого сліду і, як тільки

матиму потрібні гроші, одразу викуплю тебе. А тим часом хай береже тебе доля!

Тут хлопчики закричали, що йде містер Гейлі, і наступної миті, безцеремонно штовхнувши ногою двері, на порозі став торговець. Вій був у препоганому гуморі: шалені гони попереднього вечора і невдача, що спіткала його, аж ніяк не вплинули на нього миротворно.

– Ну,– гукнув він,– ти готовий, негре?–Тоді, побачивши місіс Шелбі, зняв капелюха й сказав: – Добридень, пані.

Тітонька Хлоя зачинила скриньку і перев'язала її мотузкою. Звівшись на ноги, вона похмуро зиркнула на торговця, і на мить здалося, що в очах її зблиснули не сльози, а жарини.

Том слухняно підвівся і, завдавши на плече важку скриньку, рушив за своїм новим господарем. Його дружина взяла на руки малу донечку й пішла слідом за ним до візка, а обидва хлопчики, все ще плачучи, плентались позаду.

Місіс Шелбі на кілька хвилин затримала торговця біля дверей і про щось поважно з ним розмовляла, а тим часом уся сім'я підійшла до візка, що стояв напоготові перед хатиною. Навколо нього юрмилися негри, що геть усі, від старого до малого, прийшли попрощатися із своїм давнім товаришем. Усі в маєтку поважали Тома, тож і тепер щиро жаліли його й співчували його біді, а надто жінки.

– Е, Хлоє, та ти, здається, менше вболіваєш за нього, аніж ми,– плачучи сказала одна жінка, коли побачила, з яким суворим спокоєм тітонька Хлоя стоїть біля візка.

– Свої сльози я вже виплакала,– відказала та, злісно зиркнувши на торговця, що простував до них.– Та й не хочу я плакати перед цим виродком, не діжде він!

– Залазь! – звелів Гейлі Томові, продираючись крізь юрбу слуг, що вовкувато поглядали на нього.

Том заліз у візок, і Гейлі, діставши з під передка важкі кайдани, надів їх йому на ноги.

Юрбою перебіг глухий обурений гомін, а місіс Шелбі гукнула з веранди:

– Містере Гейлі, запевняю вас, це зайва пересторога!

– Не знаю, пані, не знаю. Я уже втратив тут п'ятсот доларів, то більше ризикувати не маю охоти.

– Чого вона ще могла від нього сподіватись? – гнівно мовила тітонька Хлоя.

Обидва хлопчики, що, як видно, нарешті збагнули, яка доля спіткала їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і голосно заплакали.

– Шкода, що немає панича Джорджа,– сказав Том.

Джордж поїхав на кілька днів погостювати до одного свого приятеля з сусіднього маєтку. Він вирушив з дому напередодні вранці, коли звістка про Томове нещастя ще не набула розголосу, отож навіть і не знав про це.

Передайте моє вітання паничеві Джорджу,– щиро мовив Том Гейлі стьобнув коня, і, востаннє обвівши довгим сумним поглядом знайомі місця, Том поїхав геть.

На той час містера Шелбі вдома не було. Він продав Тома під тиском скрутних обставин, щоб звільнитися зпід влади людини, якої дуже боявся, і найпершим його почуттям після завершення тієї справи була полегкість. Та палкі докази дружини збудили в ньому приспане каяття, а Томова безмовна покірливість ще дужче посилила гризоти сумління. Марно було переконувати себе" що він мав право продати свого невільника, що всі кругом це роблять, а дехто навіть і без будь якої потреби,– заспокоїти своє сумління він не міг. Отож, щоб не бути свідком тяжкої сцени прощання, він подався з дому в якихось справах, сподіваючись, що, доки він повернеться, буде вже по всьому.

Том і Гейлі їхали курною дорогою, швидко поминаючи такі знайомі Томові місця. Аж ось околиці маєтку лишилися позаду, і вони опинились на відкритій горбовині. Проїхавши ще з милю, Гейлі раптом спинив коня біля придорожньої кузні і, взявши з собою пару наручників, звелів ковалеві розклепати їх.

– Трохи замалі на такого здоровила,– сказав Гейлі, простягаючи йому наручники й показуючи на Тома.

– Овва! Та це ж Том з маєтку Шелбі! Невже хазяїн продав його? – спитав коваль.

– Еге ж, продав,– відказав Гейлі.

– Ото дивина! – сказав коваль.– Хто б міг подумати!.. Одначе вам ні до чого брати його в кайдани. Він дуже чесний і добрий чоловік...

– Авжеж,– озвався Гейлі.–От тільки всі ці ваші добрі люди так і дивляться, щоб накивати п'ятами. Дурні, ті не тікають, бо навіть не тямлять, куди їх везеш. І нікчемним п'яницям теж на все начхати, їм навіть до вподоби всілякі переїзди. Зате оці ваші розумники їх аж ніяк не полюбляють. Спробуй лиш не накласти на них кайдани, то вони миттю ноги на плечі – і ходу. Це вже будьте певні.

– Воно так, пане,– мовив коваль, перебираючи своє знаряддя,– бояться тутешні негри тих плантацій на пониззі. А це правда, що вони там мруть, як мухи?

– Та мруть добряче. І повітря там їм не таке, і се, і те. Отож вони собі мруть, а торгівля наша процвітає, бо завжди попит є,– сказав Гейлі.

– І все таки жаль бере, коли подумаєш, що такого от доброго, сумирного чоловіка, як цей Том, везуть на пониззя і що він має сконати десь на цукровій плантації.

– Е ні, йому світить краща доля. Я дав слово добре з ним повестися. Влаштую його слугою в якусь поважну старосвітську родину, і нехай лиш він звикне до того повітря й мине пропасниці, то житиме так, як тамтешнім неграм і не снилося.

– Здається, він має тут жінку й дітей?

– Еге ж. Та дарма, знайде там собі іншу. Чого вже чого, а жіноцтва того на світі скрізь вистачає,– відказав Гейлі.

Поки точилася ця розмова, Том сидів у гіркій зажурі на візку перед дверима кузні. Раптом він зачув позад себе швидкий уривчастий стукіт кінських копит і не встиг отямитися з подиву, як юний панич Джордж скочив на візок, кинувся йому на шию і зі слізьми на очах гнівно заговорив:

– Це ж справжня підлота! Нехай вони там кажуть, що хочуть, а це підлота, мерзота, ганьба! Якби я був дорослий, вони б ніколи цього не зробили, о ні! – промовляв Джордж, насилу тамуючи ридання.

– Паничу Джордж! Який же я радий! – мовив Том.– Мені було так тяжко їхати, не попрощавшися з вами.