Без сім'ї - Мало Гектор

Ні дерев, ні будинків. Пустка і тиша. Тільки вітер свистів десь у кущах.

— Якби мені твої очі! — сказав Віталіс.— Я дуже погано бачу. Подивися-но ще туди.

Він простяг праву руку перед себе. Я нічого не відповів, бо не зважився сказати, що нічого не бачу. Віталіс знову рушив.

Ми мовчки йшли іще кілька хвилин. Потім Віталіс знову зупинився і знову спитав мене, чи не бачу я купи дерев. Я відповів, що не бачу. Голос мій тремтів, бо мене раптом пройняв страх.

— Тобі від страху в очах тьмариться,— сказав Віталіс.

— Запевняю вас, що я не бачу ніяких дерев.

— І широкої дороги?

— Нічого не бачу.

— Отже, ми заблудилися.

Я мовчав, бо не знав, ні де ми стоїмо, ні куди нам іти.

— Пройдімо ще трохи вперед, і якщо не побачимо дерев, повернімося назад. Я збився з дороги.

Ми заблудилися!.. Я відчув себе геть знесиленим. Віталіс смикнув мене за руку.

— Що з тобою?

— Я більше не можу йти.

— То ти гадаєш, що я тебе понесу? Я ще тримаюсь на ногах тільки тому, що знаю: коли ми сядемо, то вже більше не встанемо і замерзнемо тут. Ходімо!

Я поплентався слідом за ним.

— Чи не бачиш ти на дорозі глибокої колії?

— Нема ніякої колії.

— Треба повертатися назад.

Вітер, який досі дув нам у спину, шмагонув у обличчя, обпік щоки. Я задихнувся. Ми і вперед посувалися не дуже швидко, а тепер ледве тягли ноги.

— Коли побачиш колію, скажи мені,— мовив Віталіс.— Дорога повинна бути зліва. Там ще на перехресті ростуть тернові кущі.

Із чверть години ми йшли, борючись з вітром. В похмурій нічній тиші гучно відлунювали наші кроки. Я, дарма що сам ледве переставляв ноги, підтримував Віталіса. Як пильно дивився я ліворуч!

Раптом у темряві засяяла червона зірочка.

— Світло! — сказав я, показавши на зірочку.

— Де?

Віталіс став вдивлятися в темряву. Проте, хоч світло мерехтіло не дуже далеко, він його не бачив. Я зрозумів, що зір його й справді дуже ослаб. А раніше він чудово бачив у темряві...

— Що нам з того світла! — сказав нарешті Віталіс.— Горить собі лампа на столі в якогось трударя або біля ліжка вмираючого. Та марно стукати до нього в двері. В селі ми ще могли б просити притулку на ніч, але в околицях Парижа ніхто нас до себе не пустить. Тут усі будинки для нас замкнені. Ходімо!

Ми йшли ще кілька хвилин. Потім мені здалося, що дорогу перетинає якась інша дорога і що на перехресті доріг щось чорніє. Чи не тернові кущі? Я пустив Віталісову руку й пришвидшив ходу. Дорога була порізана глибокою колією.

— Ось і кущі, і колія!

— Подай мені руку! Ми врятовані. Звідси до каменоломні йти п'ять хвилин. Придивися добре. Тут повинна бути купа дерев.

Попереду справді щось темніло, і я сказав, що бачу дерева.

Надія додала нам сил, ми пішли швидше.

Проте п'ять хвилин, про які сказав Віталіс, здалися мені вічністю.

— Ми йдемо вже більше п'яти хвилин цією гарною дорогою,— мовив Віталіс, зупинившися.

— Мені теж так здається.

— Куди веде колія?

— Прямо.

— Вхід до каменоломні повинен бути зліва. Ми, напевно, проминули його, не помітивши. Воно й не дивно — ніч така темна. Та все ж по колії ми мали б здогадатися, що зайшли надто далеко.

— Запевняю вас, що колія не звертала ліворуч.

— Що ж, повернімось назад! Ми пішли тією самою дорогою.

— Бачиш дерева?

— Бачу, зліва.

— А колія?

— Нема.

— Чи я вже осліп? — сказав Віталіс, провівши рукою по очах.— Ходімо просто на дерева; дай мені руку.

— Попереду стіна.

— Це купа каміння.

— Ні, запевняю вас, це стіна.

Те, що я сказав, було не важко перевірити — адже ми стояли всього за кілька кроків од стіни. Віталіс пройшов ці кілька кроків і, не покладаючись на свої очі, став обома руками обмацувати перепону, яка здалася мені стіною, а йому купою каміння.

— Це таки стіна. Каміння викладене рядами, і я намацую вапняні шви. Де ж тоді вхід? Шукай колії.

Я нахилився до землі і пройшов уздовж стіни до її кінця, та ніякої колії не знайшов. Потім, повернувшись до Віталіса, пройшов до протилежного кінця. Наслідок — той самий. Скрізь суцільна стіна. А на землі — жодних слідів дороги, канави; нічого, що б указувало на вхід.

— Кругом тільки сніг.

Становище було жахливе. Напевно, мій хазяїн заблудився, і каменоломня, яку він шукав, була десь-інде.

Коли я йому сказав, що не знайшов колії і що кругом тільки сніг, він якийсь час стояв мовчки, потім знову пішов попід стіною, обмацуючи її. Капі, який не розумів, що до чого, нетерпляче гавкав.

Я йшов слідом за Віталісом.

— Будемо шукати далі?

— Ні, каменоломня замурована.

— Замурована?

— Вхід заклали камінням, зайти неможливо.

— Що ж нам робити?

— Що робити? Не знаю. Помирати тут.

— О, ні!

— Тобі, ясна річ, не хочеться помирати, ти молодий, сповнений життєвої снаги. Ну що ж, ходімо! Можеш іти?

— А ви?

— Якщо я не зможу більше йти, то впаду, як старий кінь.

— Куди ми підемо?

— Повернімось у Париж. Дійдемо до першого-ліпшо-го поліцейського і попросимо, щоб він відпровадив нас у дільницю. Я хотів обійтися без цього, але не можу допустити, щоб ти помер від холоду. Ходімо, мій маленький Ремі, ходімо, моя дитино! Вище голову!

І ми подалися назад дорогою, по якій забрели сюди. Котра година? Я не мав про це ніякісінького уявлення. Адже ми йшли довго, дуже довго й повільно. Ймовірно, що вже дванадцята, а то й перша година запівніч. Небо весь час було темно-синє, безмісячне, тільки де-не-де на ньому мерехтіли маленькі зірочки. Вітер шаленів, здіймав снігову куряву і жбурляв нам в обличчя. Будинки, повз які ми проходили, були зачинені, світло в них не горіло. Мені здавалося, що якби люди, котрі сплять у теплих постелях, знали, як ми змерзли, вони відчинили б нам двері.

Якби ми йшли швидше, то трохи б зігрілися, але Віталіс ледве волік ноги. Він дихав хрипко і важко. На мої запитання він не відповідав, тільки давав кволою рукою знак, що не може говорити.

Ми ввійшли в місто, тобто йшли тепер поміж стінами, на яких угорі тут і там, порипуючи, гойдалися вуличні ліхтарі.

Віталіс зупинився. Я зрозумів, що він виснажився до краю.

— Може, я постукаю в які-небудь двері? — спитав я.

— Ні, не треба. Нам не відчинять. Тут живуть городники й квітникарі. Вони не встануть уночі. Ходімо далі!

Але в Віталіса було більше волі, ніж сил. Ступивши кілька кроків, він знову зупинився.

— Мені треба трохи відпочити,— сказав він,— я більше не можу.

Ми стояли біля дощаного паркана, в якому була хвіртка. Під парканом лежала висока купа гною, вкрита соломою, як це часто буває біля дворищ квітникарів та городників. Вітер висушив верхній шар соломи і розкидав її по вулиці попід парканом.

— Я тут посиджу,— сказав Віталіс.

— Ви ж говорили, що як ми сядемо, то вже не зможемо встати й замерзнемо.

Віталіс, нічого не відповівши, подав мені знак назбирати соломи поблизу хвіртки, і скоріше впав, ніж сів на цю підстилку. Він цокотів зубами і тремтів усім тілом.

— Принеси ще трохи соломи,— сказав він,— а купа гною захистить нас од вітру...

Так, од вітру ця купа захистить, але від холоду — ні... Назбиравши скільки міг соломи, я всівся на неї поруч з Віталісом.

— Притулися до мене,— сказав він.— А Капі посади на себе. Він хоч трохи зігріватиме тебе.

Віталіс, звичайно, знав, що в такий холод ми можемо замерзнути. І якщо він знехтував цією небезпекою — значить, був виснажений до краю.

Та й чи могло бути інакше? Адже протягом останніх двох тижнів він лягав щовечора спати зовсім знесилений. Не дивно, що він не витримав перевтоми сьогоднішнього дня. Далися взнаки і тривалі злигодні, і вік...

Чи усвідомлював він своє становище? Я так про це й не дізнався. Але коли я, вкрившися соломою, притиснувся до нього, він нахилився й поцілував мене. Це був другий і, на жаль, останній його поцілунок...

Людині, що лежить у ліжку, навіть значний холод не дає заснути. Але той, хто ночує в мороз просто неба, швидко ціпеніє і засинає мертвим сном.

Так було і зі мною. Тільки-но я притулився до Віталіса, як мої очі заплющилися, і я впав у забуття. Я намагався їх розплющити, але не міг. Тоді я сильно вщипнув себе за руку. Хоч моя шкіра була вже майже нечутлива, я все ж відчув слабкий біль. На якийсь час я прийшов до тями. Віталіс сидів, притулившись спиною до хвіртки, і важко й уривчасто дихав. Капі спав, примостившись у мене на колінах. Над нами завивав вітер, обсипаючи нас соломинками, що спадали, як восени сухе листя з дерев. На вулиці — ані душі живої. Навкруги — мертва тиша.

Ця тиша навіювала жах. Чому? Я й сам цього не розумів. Але мене давив якийсь невиразний страх і смуток. Мені здавалося, що я помру.

Подумавши про смерть, я згадав Шаванон. Бідна матінка Барберен! Я помру і не побачу її більше. Не побачу нашої хатини, садочка... І раптом мені здалося, що я опинився в садочку. Сяяло сонце, було тепло, нарциси вже порозкривали свої золоті голівки, в кущах співали дрозди, а матінка Барберен розвішувала на живоплоті білизну, яку щойно випрала в дзюркотливому струмку.

Потім ураз я перенісся на "Лебідь". Артур спав у своєму ліжку, а пані Мілліган не спала і, слухаючи, як виє вітер, думала про мене. Де я оце зараз, в такий лютий холод?..

Очі в мене знову заплющилися, серце завмерло, і я знепритомнів.

РОЗДІЛ XVIII. ЛІЗА

Очуняв я в якомусь ліжку. Яскраве полум'я освітлювало кімнату, в якій я лежав. Кімната була мені незнайома.

Не знав я і людей, які були в кімнаті: чоловіка в сірій куртці і в жовтих сабо та трьох чи чотирьох дітей. Дівчинка років п'яти-шести не відводила від мене здивованих очей. Ці очі були на диво розумні й промовисті.

Я звівся на лікоть.

До мене зразу ж підійшли.

— Де Віталіс? — спитав я.

— Він питає про свого батька,— озвалася дівчина, з вигляду найстарша поміж усіх.

— Це не батько, а мій хазяїн. Де він? Де Капі? Якби Віталіс був моїм батьком, то вони, безперечно,

побоялися б одразу розповісти про те, що з ним сталося. Але почувши, що він лише мій хазяїн, вони вирішили розказати правду. Ось про що я дізнався.

Хвіртка, під якою ми прихистилися, вела до будинку квітникаря. Цей квітникар десь під другу годину ранку, зібравшись на ринок, відчинив хвіртку і побачив, що ми лежимо під соломою. Він гукнув, щоб ми встали й уступилися йому з дороги. Але ні я, ні Віталіс не поворухнулися, тільки Капі загавкав, аби захистити нас. Тоді квітникар схопив нас за плечі і спробував розбурхати.