Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Але в ту хвилину Ежені не думала ні про ці рідкісні монети, ні про манію старого, ні про небезпеку втратити скарб, яким так дорожив батечко; вона думала про свого кузена, і нарешті їй після кількох помилок вдалося підрахувати, що в неї близько п’яти тисяч восьмисот франків золотом і що їх можна продати за дві тисячі екю. Побачивши, яка вона багата, Ежені від радості заплескала в долоні, як дитина. Так і дядечко Гранде, і його дочка підрахували своє багатство; він – щоб продати золото, вона – щоб кинути його в океан почуттів. Ежені поклала монети назад у старий гаманець, взяла його і не вагаючись знов піднялася по сходах. Таємна бідність кузена примусила її забути про ніч і правила пристойності; вона була в полоні чистого сумління, самовідданості, щастя.
В ту мить, коли вона з’явилася на порозі, тримаючи в одній руці свічку, а в другій – гаманець, Шарль прокинувся, побачив кузину і, розкривши рота, занімів від подиву. Ежені підійшла до нього, поставила свічку на стіл і зворушено сказала:
– Кузене, я маю попросити у вас пробачення за тяжку провину перед вами; Бог мені вибачить цей гріх, якщо ви його знімете з мене.
– Про що ви? – спитав Шарль, протираючи очі.
– Я прочитала обидва ці листи.
Шарль почервонів.
– Як це сталося? – вела дівчина далі.– Чому я ввійшла сюди? Правду кажучи, тепер і сама не знаю. Але не дуже каюсь у тому, що прочитала ці листи, бо вони дали мені пізнати ваше серце, вашу душу і…
– І що? – спитав Шарль.
– І ваші плани: те, що вам потрібна певна сума…
– Люба кузино…
– Тсс-с, тсс-с, кузене! Не так голосно, бо ми кого-небудь розбудимо. Ось тут, – сказала вона, розкриваючи гаманець, – заощадження бідної дівчини, якій нічого не треба. Шарлю, прийміть їх. Ще сьогодні вранці я не знала, що таке гроші, ви навчили мене: це засіб існування, і більше нічого. Кузен – то майже брат, ви ж можете позичити в сестри.
Ежені з властивою їй жіночою наполегливістю і дівочою чистотою не припускала відмови, а кузен мовчав.
– Невже ви відмовляєтесь? – спитала Ежені, і серед глибокої тиші було чути, як голосно стукає її серце.
Вагання кузена ображало її; та його нужденне становище уявилося їй ще виразнішне, і вона схилилася на коліна.
– Не встану, поки ви не візьмете цього золота! – сказала дівчина. – Кузене, благаю вас, відповідайте!.. Щоб я знала, чи великодушні ви, чи…
Почувши ці слова благородного розпачу, Шарль зросив слізьми руки кузини, схопивши їх, щоб не дати їй стояти навколішках. Відчувши ці гарячі сльози, Ежені кинулася до гаманця і висипала з нього все на стіл.
– Отже, згода, так? – промовила вона, плачучи від радості.– Не бійтеся, кузене, ви ще розбагатієте. Це золото принесе вам щастя; колись віддасте його мені; до того ж я стану вашою співучасницею; зрештою, я згодна на будь-які ваші умови. Але не треба надавати такого значення цьому дарункові.
Шарль нарешті спромігся висловити свої почуття.
– Ежені, я був би нікчемою, коли б відмовився. Але подарунок за подарунок, довіра за довіру.
– Про що ви кажете? – спитала вона злякано.
– Послухайте, люба кузино, тут у мене…
Він замовк і вказав на квадратну скриньку в шкіряному чохлі, що стояла на комоді.
– Тут, бачите, річ, яка для мене дорожча за життя. Ця скринька – подарунок моєї матері. Сьогодні вранці я подумав про те, що, якби мама могла встати з домовини, то сама продала б те золото, яким її ніжність так щедро наповнила цей несесер; та з мого боку такий вчинок був би блюзнірством.
Почувши останні слова, Ежені гарячково стиснула руку кузена.
– Ні,– вів далі Шарль після недовгої мовчанки, під час якої вони обмінялися поглядом вологих від сліз очей. – Я не хочу втратити його чи ризикувати ним у своїх мандрах. Мила Ежені, ви збережете його. Ніколи друг не довіряв другові нічого священнішого. Судіть самі.
Він підійшов до комоду, вийняв скриньку з чохла, відкрив і сумно показав зачарованій кузині несесер, зроблений так майстерно, що ця робота була дорожча від золота, яке містилося в тому несесері.
– Те, чим ви захоплюєтесь, – ніщо, – сказав він, натискуючи пружину, яка відкрила подвійне дно. – Ось що для мене найдорожче на світі.
Він вийняв два портрети, два шедеври пані Мірбел, у багатих оправах із перлів.
– О, яка красуня! Чи це не та дама, якій ви писали?..
– Ні,– сказав він, усміхаючись. – Ця жінка – моя мати, а ось мій батько, це ваші тітка і дядько. Ежені, на колінах благаю вас, збережіть цей скарб. Якщо я загину і втрачу ваше невеличке багатство, це золото буде для вас відшкодуванням. І тільки вам я можу лишити ці два портрети; тільки ви гідні зберігати їх. Але знищіть їх, щоб вони після вас не попали до чужих рук…
Ежені мовчала.
– Ви згодні, так? – ніжно спитав Шарль.
Почувши ці слова, вона кинула на нього закоханий погляд; він узяв її за руку і поцілував.
– Ангел чистоти! Для нас із вами гроші ніколи не матимуть ніякого значення, правда? Почуття, яке надає їм якоїсь цінності, віднині буде для нас усім.
– Ви схожі на вашу матір. У неї був такий самий ніжний голос, як у вас?
– О, ніжніший…
– Так, для вас, – сказала вона, опускаючи очі.– Ну, Шарлю, лягайте спати, ви так стомилися. До завтра.
Вона обережно звільнила свою руку з рук кузена; він провів її, освітлюючи дорогу свічкою. Коли вони були вже біля дверей її кімнати, він сказав:
– Ах, чом я зруйнований?
– Нічого! Мій батько, я гадаю, багатий, – відповіла вона.
– Бідна дитино, – заговорив знову Шарль, зупинившись на порозі її кімнати і спираючись спиною об одвірок, – коли б дядечко був багатий, він не дав би вмерти моєму батькові і не тримав би вас у такій убогості, словом, жив би інакше.
– У нього ж є Фруафон.
– А яка вартість Фруафона?
– Не знаю, але в нього є Нуайє.
– Якась поганенька ферма.
– У нього є виноградники й луки…
– Дрібниці,– презирливо мовив Шарль. – Аби у вашого батечка було хоч двадцять чотири тисячі ліврів прибутку, хіба ви жили б у цій холодній і порожній кімнаті? – додав він, переступаючи поріг. – То це тут будуть мої скарби, – сказав він, вказуючи на стару скриню, щоб приховати свою справжню думку.
– Ідіть спати, – промовила Ежені, не пускаючи його в неприбрану кімнату.
Шарль відступив, і вони попрощалися, обмінявшись усмішками.
Обоє заснули з однаковими мріями, і відтоді Шарлеву жалобу почали помалу скрашувати троянди. Вранці, до сніданку, пані Гранде побачила, що її дочка прогулюється з Шарлем у саду. Юнак був ще смутний, як і належить нещасливцеві, що, так би мовити, спустився на дно своїх страждань і, змірявши глибину безодні, в якій він опинився, відчув увесь тягар свого майбутнього життя.
– Батько повернеться тільки в обід, – сказала Ежені, помітивши, що мати схвильована цією прогулянкою.
Кожний рух дівчини, вираз її обличчя й особлива ніжність голосу свідчили, що між нею й кузеном панує цілковита єдність думок. Душі їхні злилися, ще, може, не відчувши всієї сили тих палких почуттів, які їх єднали. Шарль лишився в залі, і його смуток належно шанували. Кожній з трьох жінок було чим зайнятися. Гранде покинув усі свої справи, а до нього приходило чимало людей: покрівельник, слюсар, муляр, землекопи, теслярі, фермери; одні – домовитися про ремонтні роботи, інші – заплатити орендну плату чи отримати гроші. Пані Гранде й Ежені довелося метушитись, відповідати на довгі розпитування робітників та сільського люду. Нанон у кухні складала внески натурою. Вона завжди чекала наказу хазяїна, щоб знати, що лишити для дому, а що продати на ринку. Наш добряга, як багато поміщиків, мав звичку пити найгірше вино і їсти власні підгнилі фрукти. Близько п’ятої години вечора Гранде повернувся з Анжера, одержавши за золото чотирнадцять тисяч франків і везучи з собою бони державної скарбниці на проценти по день сплати за ренту. Корнуайє він лишив в Анжері, велівши нагодувати зморених коней і, давши їм відпочити, поволі їхати додому.
– Я з Анжера, жінко, – сказав він. – Їсти хочу.
Нанон гукнула йому з кухні:
– Хіба ви з учорашнього дня нічого не їли?
– Нічого, – відповів добряга.
Нанон подала суп. Де Грассен прийшов по останні розпорядження свого клієнта, коли вся родина сиділа за столом. Дядечко Гранде навіть не глянув на небожа.
– Їжте спокійно, Гранде, – сказав банкір. – Поговоримо. Чи не знаєте, почім зараз золото в Анжері? Туди наїхали з Нанта скуповувати його. Я збираюся послати…
– Не посилайте, – перебив його добряга Гранде, – там уже надмір. Ми з вами хороші друзі, і я не хочу, щоб ви марнували час.
– Але ж золото там коштує тринадцять франків п’ятдесят сантимів.
– Скажіть краще – коштувало.
– Та звідки ж, до біса, воно взялося?
– Я сьогодні вночі їздив в Анжер, – відповів йому Гранде стиха.
Банкір здригнувся від подиву. Потім де Грассен і Гранде почали розмовляти пошепки, раз у раз поглядаючи на Шарля.
І знову де Грассен здригнувся від подиву, коли бондар попросив банкіра купити йому ренту на сто тисяч ліврів.
– Пане Гранде, – звернувся Грассен до Шарля, – я їду в Париж, якщо ви маєте якісь доручення…
– Ніяких, пане. Дякую, – відповів Шарль.
– Подякуйте йому щиріше, небоже. Пан де Грассен їде улагоджувати справи фірми Гійома Гранде.
– Хіба є якась надія? – спитав Шарль.
– Та хіба ж ви мені не небіж? – вигукнув бондар з удаваною гордістю. – Ваша честь – наша честь. Хіба ваше прізвище не Гранде?
Шарль схопився, обняв дядечка Гранде, поцілував його і, збліднувши, вийшов. Ежені захоплено дивилася на батька.
– Ну, прощавайте ж, мій добрий де Грассен, я весь ваш, а ви вже там добре залагодьте справу!
Обидва дипломати потиснули один одному руку; колишній бондар провів банкіра до дверей; потім замкнув їх, повернувся і сказав Нанон, опускаючись у своє крісло:
– Подай-но смородинівки!
Від хвилювання він не міг усидіти на місці, підвівся, глянув на портрет пана де ла Бертельєра, притупнув ногою і, виробляючи колінця, як казала Нанон, заспівав:
У гвардії французькій
Мій батечко служив…
Нанон, пані Гранде, Ежені мовчки перезирнулися. Коли виноградар ставав надміру веселий, це завжди жахало їх.
Вечір скоро скінчився. Дядечко Гранде захотів раніше лягти спати; а коли він лягав, усе в домі мусило спати, як ото "коли Август напивався, уся Польща була п’яна". А втім, Нанон, Шарль та Ежені стомилися не менше, ніж сам хазяїн.
