Роман ескімоської дівчини - Твен Марк

Та я не була щаслива. І ось чому: я народилася для кохання; без нього для мене не існувало справжнього щастя. Мені хотілося, щоб мене любили заради мене самої. Я хотіла поклонятися і шукала поклоніння – тільки взаємне обожнювання могло задовольнити мою палку натуру. До мене багато залицялося, навіть занадто багато, але в кожного була одна фатальна вада; рано чи пізно я її виявляла, жодному з них не вдалося її приховати: їм потрібна була не я, а моє багатство.

– Твоє багатство?

– Атож. Адже мій батько – найбагатша людина нашого племені або навіть усіх племен цього краю.

Цікаво, що ж становить багатство її батька? Це не міг бути будинок – кожен може спорудити такий самий. Це не могло бути і хутро – його тут не цінять. Це не могли бути сани, собаки, гарпуни, човен, кістяні риболовні гачки, голки та інші подібні речі – ні, це не багатство. Що ж тоді робило цю людину такою багатою і принаджувало до її домівки рій пожадливих залицяльників? Нарешті я вирішив, що найлегше дізнатися про це, спитавши в неї самої. Отак я й зробив. Дівчина так одверто зраділа моєму питанню, що я зрозумів, як жагуче хотілося їй почути його. Вона так само горіла бажанням розповісти, як я – дізнатися. Довірливо присунувшись до мене, вона сказала:

– Відгадайте, скільки воно варт? Ніколи не відгадаєте!

Я удав, ніби глибоко задумався, а вона стежила за моїм заклопотаним і напруженим обличчям з насолодою й жадібною цікавістю; і коли я, нарешті, здався і попросив її задовольнити моє палке бажання, сказавши, скільки ж багатства у цього полярного Вандербілта, вона виразно прошепотіла мені у саме вухо:

– Двадцять два риболовних гачки… Не кістяних, а чужинських... зроблених із справжнього заліза!

Потім вона умисне відскочила, щоб потішитися ефектом своїх слів. Я постарався зробити все, щоб не розчарувати її – зблід і пробурмотів:

– Боже праведний!

– Це така ж правда, як те, що ви живі, містере Твен.

– Ласко, ти обманюєш мене... Не може бути!

Вона злякалася й занепокоїлась:

– Містере Твен,– вигукнула вона,– кожне моє слово – щира правда... Кожне слово. Ви ж вірите мені? Невже ви тепер не вірите мені? Скажіть, що вірите… прошу вас, скажіть, що вірите мені!

– Я... Ну, так, я вірю... Я намагаюсь повірити... Але це все так несподівано. Так раптово, так мене приголомшило! Ти не повинна казати таких речей одразу... Це...

– О, пробачте мені. Якби я знала...

– Нічого, нічого. Я не дорікаю тобі, бо ти ще молода та легковажна, де вже тобі було передбачити, яке враження справлять твої слова...

– О любий, я повинна була краще знати. Чому...

– Бачиш, Ласко, якби ти почала з п’яти чи шести гачків, а потім поступово...

– О, розумію, розумію... потім поступово додала б один гачок, потім два, а потім... Ох, чому я про це не подумала!

– Нічого, дитинко, тепер усе гаразд... Мені вже краще... А скоро й зовсім усе минеться. Але приголомшити непідготовану людину, та ще й не дуже міцну, відразу всіма двадцятьма двома гачками – це, знаєш...

– О, це був злочин! Але ви повинні простити мене! Скажіть, що прощаєте... Прошу вас!

Після довгих і вельми приємних умовлянь, ласк та переконувань я простив її. Вона була знову щаслива і незабаром повернулася до своєї оповіді. І тоді я довідався, що в родинній скарбниці є ще одна річ – очевидно, якась коштовність,– і вона уникала говорити про неї прямо, щоб знову не приголомшити мене. Але мені хотілося знати, що це таке, і я умовляв Ласку сказати. Вона боялася. Та я наполягав і запевняв, що цього разу підготуюсь і візьму себе в руки, так що зо мною нічого не станеться. Вона була дуже стривожена, проте спокуса відкрити мені це чудо й потішитися моїм здивуванням і захопленням була така велика, що Ласка призналася: цю річ вона має при собі. Ще раз перепитавши, чи певен я, що витримаю – і так далі і тому подібне,– вона полізла за пазуху і, не відводячи від моїх очей стривоженого погляду, витягла сплющений мідний квадратик. Я заточився, непогано удаючи непритомність, і серце їй зайшлося від захвату, а в той же час мало не вискочило від страху. Коли я опритомнів і заспокоївся, їй відразу ж захотілося дізнатися, що я думаю про її коштовність.

– Що я думаю! По-моєму, я ніколи не бачив нічого витонченішого.

– Справді! Як гарно, що ви так говорите! Але вона й справді чудова, хіба не так?

– Ну, та певно ж. Я не віддав би її і за всю земну кулю.

– Я так і знала, що ви нею замилуєтесь,– сказала вона.– Мені вона здається чудовою. Іншої такої немає в наших широтах. Люди проходили весь шлях від Льодовитого океану, щоб тільки глянути на неї. А ви коли-небудь бачили таку річ?

Я відповів, що ні, бачу вперше в житті. Мені було боляче казати цю великодушну брехню, бо свого часу я бачив мільйони таких квадратиків,– ця скромна коштовність була не що інше, як сплющений багажний жетон Центрального вокзалу в Нью-Йорку.

– Батечку мій! – сказав я.– Невже ти носиш її на собі, коли ходиш сама, без охорони, навіть без собаки?

– Ш-ш-ш! Не так голосно,– відповіла вона.– Ніхто не знає, що я ношу її з собою. Всі думають, що вона лежить у татовій скарбниці. Звичайно вона зберігається там.

– А де ця скарбниця?

Це було нетактовне запитання, і на якусь мить вона розгубилася й насторожилась, але я сказав:

– Та що ти, не бійся мене. У мене на батьківщині сімдесят мільйонів чоловік, і, хоч мені не личить про себе так говорити, серед них немає жодної людини, що не довірила б мені незліченну кількість риболовних гачків.

Це заспокоїло її, і вона розповіла мені, де зберігаються в домі гачки. Потім вона відхилилася від своєї оповіді, щоб трохи похвалитися розміром прозорих крижин, що правили за вікна в їхньому домі, і спитала мене, чи бачив я коли-небудь щось подібне у себе на батьківщині; я відразу щиро признався, що не бачив, і це втішило її без міри, їй навіть не вистачило слів, щоб висловити своє задоволення. Її так легко було порадувати, а робити це було так приємно, що я казав далі:

– О Ласко, ти щаслива дівчина! Цей прекрасний дім, ця витончена коштовність, це багатство, цей чудовий сніг і ці розкішні айсберги; безмежні крижані простори, загальнодоступні ведмеді й моржі, благородна свобода й великодушність, звернені на тебе захоплені погляди, загальна повага й визнання – все це ти маєш без будь-яких зусиль; ти молода, багата, вродлива, тебе домагаються, до тебе залицяються, тобі заздрять, жодна твоя вимога не буває невиконана, жодне бажання – невдоволене, все, що ти захочеш, буде в тебе – це ж безмежне щастя! Я бачив тисячі дівчат, але тільки про тебе одну можна цілком справедливо все це сказати. І ти заслуговуєш цього щастя, Ласко, заслуговуєш, я вірю всім серцем.

Безмежними гордощами й щастям пойнялося все її єство від моїх слів, і вона довго дякувала мені за цю заключну тираду, а її голос і очі свідчили про те, що вона щиро зворушена. Потім вона сказала:

– Одначе не все чудово в моєму житті, є й зворотній бік. Тягар багатства нелегко нести. Іноді я думаю, чи не краще бути бідною або хоча б не такою надміру багатою. Мені боляче бачити, як дивляться на мене люди з сусідніх племен, коли проходять мимо, і чути, як вони шанобливо кажуть один одному: "Он вона... дочка мільйонера!" А іноді вони сумно додають: "Вона купається в риболовних гачках, а в нас... у нас нічого нема". Це крає мені серце. Коли я була ще дитиною і ми жили бідно, ми спали при відчинених дверях, якщо хотіли, а тепер... тепер у нас нічний сторож. У ті дні мій батько був великодушний і ввічливий з усіма, а тепер він суворий, пихатий і не терпить фамільярності. Раніше він думав тільки про сім’ю, а тепер, де не ходить, все думає про свої риболовні гачки. А через це багатство кожен підлещується до нього і плазує перед ним. Раніше ніхто не сміявся з його жартів, завжди заяложених, штучних і нікчемних, у них бракувало того, без чого не може бути справжнього жарту, гумору. А тепер усі сміються й хихотять, почувши його нудні речі, коли ж хто мовчить, мій батько дуже невдоволений і не приховує цього. Раніше, вирішуючи якісь справи, його думки не питали й не цінували її, якщо він наважувався висловитись; тепер його думки такі ж убогі, як і раніше, проте всі просять у нього поради й вихваляють його мудрість, і він сам приєднується до цих похвал, бо йому бракує справжньої делікатності й тактовності. Він знизив моральний рівень нашого племені. Колись це були щирі й мужні люди, тепер це жалюгідні лицеміри, пройняті раболіпством. У глибині душі я ненавиджу життя мільйонерів! Раніше люди нашого племені були скромні й прості, задовольнялися кістяними гачками своїх батьків; тепер їх гризе жадоба, і вони ладні пожертвувати своєю честю й совістю, щоб тільки заволодіти цими проклятущими залізними гачками чужинців. Та годі вже про сумне. Як я вже казала, я мріяла, щоб мене покохали тільки заради мене самої.

І от мені здалося, що ці мрії починають збуватися. Одного разу я зустріла чужинця, який назвав себе Калулою. Я сказала йому своє ім’я, і він освідчився мені. Моє серце мало не вискочило з грудей від радості і вдячності, бо я покохала його з першого погляду; я так йому й сказала. Він притис мене до своїх грудей і відповів, що не може й мріяти про більше щастя. Ми гуляли разом по крижаних просторах, розповідали одне одному про себе і складали плани щасливого майбутнього. Стомившись нарешті, ми сіли й пообідали: у нього з собою були мило й свічки, а я взяла трохи жиру. Ми зголодніли, і ніколи ще їжа не здавалася нам такою смачною.

Він належав до племені, стійбища якого перебували далеко на північ, і, на превелику радість, я довідалася, що він ніколи не чув про мого батька. Певніше, він чув про мільйонера, але не знав його імені,– отже, ви розумієте, він і не підозрював, що я багата спадкоємиця. Можете бути певні – я йому про це й не прохопилась. Нарешті мене покохали заради мене самої, і я була рада. Я була така щаслива! О, щасливіша, ніж ви можете собі уявити. Наближався час вечері, і я привела його додому. Коли ми підійшли до нашого дому, він вигукнув, вражений:

– Який чудовий! І він належить твоєму батькові?

Мені було боляче таке чути й бачити вогник захоплення в його очах, та це почуття швидко минулося, бо я його дуже любила: він здавався мені таким гарним, таким благородним.