Балакучі квіти - Даррелл Джеральд

Ми сиділи й монотонно товкли їх, бубоніли хором, наче заклинання, думаючи зовсім про інше. В географії, на моє розчарування, ми обмежились тільки Британськими островами; я креслив карти без ліку, а також наносив на них всі графства з адміністративними центрами. Вчив напам'ять назви графств і міст, окрім того, зубрив назви великих річок, кількість населення, вихід промислової продукції та ще безліч нудних, нікому не потрібних даних.

– Сомерсет? – прокурорським тоном допитувався Кралевський.

Я супив брови, відчайдушно силкуючись згадати бодай щось про це графство. Вчитель спостерігав за моїми розумовими потугами, і від хвилювання очі його розширювались.

– Гаразд, – промовляв він нарешті, коли ставало очевидним, що про Сомерсет я не знаю анічогісінько. – Облишмо Сомерсет і поговоримо про Уорікшір. Отже, яке там головне місто? Уорік! Молодець! А що ж добувають в Уоріку, га?

Про мене, краще б там взагалі нічого не добували, в тому Уоріку, але я ризикнув і бовкнув навмання: вугілля. Я вже помітив, – якщо називати всі продукти підряд (байдуже, про яке графство або місто йдеться), то рано чи пізно вгадаєш правильну відповідь. Страждання учителя через моє неуцтво були непідробні. В той день, коли я доповів йому, що в Ессексі виробляють нержавіючу сталь, на очах його бриніли сльози. Проте ці тривалі періоди невдач забувалися, коли мені щастило випадково натрапити на точну відповідь. Тоді він радів і втішався, мов дитина.

Раз на тиждень ми билися над французькою мовою. Кралевський знав французьку досконало, і слухати, як я калічу її, було для нього нестерпно. Досить швидко він збагнув, що навчити мене за традиційними шкільними підручниками – означає гаяти час, тим-то відклав їх і взяв натомість тритомник про птахів. Однак навіть це мало що змінило. Іноді, коли ми вдвадцяте читали текст про оперення вільшанки, на обличчя Кралевського набігав вираз похмурої рішучості. Він з ляскотом закривав книгу, виходив у передпокій і за хвилину вертався в елегантній панамі.

– Гадаю, коротка прогулянка освіжить нас... провітрить наші мізки... – заявив він, неприязно глипаючи на "Les Petits Oiseaux de l'Europe"(Дрібні птахи Європи). – Я думаю пройтися містом і вернутися по еспланаді, як ти на це, га? Чудово! Ну, не будемо гаяти час і перейдемо до розмовної практики. Отже, прошу, жодного слова англійською – тільки французька!

І от майже в цілковитому мовчанні ми блукаємо по вулицях. Найпривабливішим в цих прогулянках було те, що, хоч би який напрямок ми обирали, нас так чи інак неодмінно виводило до пташиного ринку. З нами відбувалось приблизно те саме, що з Алісою в саду Задзеркалля: ми рішуче крокували в протилежному напрямку, однак все одно опинялися на маленькому майдані, де на прилавках шикувалися ряди плетених з верболозу кліток, а повітря дзвеніло від пташиного співу. Французька мова одразу забувалась. Вона відпливала далеко-далеко, де мріли алгебра, геометрія, історичні дати, адміністративні центри графств і таке інше. Очі в нас сяяли, обличчя пашіли, ми ходили між прилавками, жадібно роздивляючись птахів і завзято торгуючись з продавцями. І помалу навантажувалися клітками.

Потім нас зненацька вертав на грішну землю передзвін годинника в жилетній кишені Кралевського.

– Боже мій! Дванадцята година! Хто б міг подумати?! Потримай цю коноплянку, будь ласка, а я зупиню годинник... Дякую... Нам слід поспішати... Ой леле! Навряд чи ми дійдемо пішки з отаким вантажем. Мабуть, краще взяти візника. Екстравагантно, але що вдієш?

Ми перебігаємо майдан, складаємо наші щебетливі придбання на візок і котимо до будинку Кралевського. Дзвін упряжі, цокіт копит зливаються з веселим джеркотанням птахів.

Я провчився в Кралевського вже кілька тижнів і лише тоді довідався, що живе він не сам. Під час занять він іноді замовкав на півслові і схиляв голову набік, немов дослухаючись до чогось.

– Вибач, – чув я не раз. – Мені треба вийти на хвилинку, провідати маму.

Спершу мене це дивувало, бо я вважав Кралевського дуже старим і ніяк не чекав, що його мати ще жива. Добре поміркувавши, я дійшов висновку, що це просто ввічливий привід для того, щоб вийти в туалет. Я прекрасно усвідомлював, що не всі люди можуть говорити на цю тему з такою ж невимушеністю, як мої домашні. Одного разу я з'їв за сніданком забагато мушмули і відчув це якраз під час уроку історії. А що Кралевський так делікатно ставився до цього питання, то я вирішив скористатись його власного вишуканою термінологією. Твердо глянувши йому в вічі, я заявив, що хотів би провідати його маму.

– Мою маму? – вражено перепитав він. – Провідати маму? Зараз?

Я не міг збагнути, чому він так дивується, і лише хитнув головою.

– Гаразд, – сказав він невпевнено. – Звичайно, вона залюбки побалакає з тобою, але краще я все-таки піду взнаю, чи зручно це зараз.

Кралевський вийшов з кімнати з трохи розгубленим виразом обличчя і невдовзі повернувся.

– Мама з радістю поговорить з тобою, – оголосив він, – тільки перепрошує, що вона трохи неприбрана.

Це вже була вершина ввічливості. Я відповів, що аніскільки не заперечуватиму, якщо його мама буде дещо неприбрана, з нашою це також іноді трапляється.

– А... е-е... авжеж, я так і думав, – промимрив він і глянув на мене знервовано.

Кралевський провів мене по коридору, відчинив двері і, на мій превеликий подив, завів у простору темну спальню. В кімнаті було справжнє царство квітів: вази, глечики, горщики стояли скрізь, а в них – міріади гарних суцвіть, що сяяли в напівтемряві, ніби мінливі коштовності на стінах печери.

На величезному ліжку, серед купи подушок, бовваніла тендітна, майже дитяча фігурка. Коли ми підійшли ближче, я побачив, що жінка ця стара, як світ. Глибокі зморшки суціль вкривали її тонке, хворобливе обличчя. Але найбільше привертало увагу чудове волосся, що густим каскадом спадало на плечі й розсипалося по ліжку. Золотисто-каштанове, з незвичайним червонястим відтінком, воно мінилось і яскріло пломенисто, нагадуючи осіннє листя або блискуче зимове хутро лисиці.

– Мамо, – тихо звернувся до неї Кралевський, сідаючи на стілець коло ліжка. – Мамочко, Джеррі прийшов до вас.

Тендітна жінка підвела прозорі, бліді повіки і глянула на мене карими очима, ясними й розумними, мов у птаха. З глибини золотистого волосся вона простягла мені тонку, гарну руку в каблучках і пустотливо всміхнулась.

– Мені вельми приємно, що ти висловив бажання поспілкуватись зі мною, – сказала вона тихим, хрипкуватим голосом. – В наш час люди мого віку багатьом здаються занудливими.

Я зніяковіло пробубонів щось у відповідь, а вона кинула на мене ясний погляд, засміялася сумним мелодійним сміхом і постукала рукою по ліжку.

– Сідай, – запросила вона. – Сідай, будь ласка, і давай трохи поговоримо.

Обережно відсунувши вбік пасма пломенистого волосся, я сів на ліжко. Волосся було м'яке, шовковисте й важке, воно струмувало у мене між пальцями вогненною хвилею. Пані Кралевська усміхнулась, взяла в руки пасмо і злегка покрутила його так, що воно заряхтіло.

– Тепер це моя єдина гордість, – промовила вона. – Все, що зосталось від моєї вроди.

І подивилась на свої коси, немовби на улюблену істоту, котра живе самостійним, незалежним життям.

– Дивно, – зронила жінка, ніжним рухом пестячи коси. – Просто дивовижно. Знаєш, я думаю, що деякі гарні речі самозакохуються, от як Нарціс. І починають жити самостійним життям, їхня власна краса так захоплює їх, що вони існують тільки заради неї. Власне, стають самодостатніми. Разом з красою зростає і їхня сила. Виходить замкнене коло. Отак і з моїм волоссям. Воно існує незалежно, росте саме по собі, і те, що моє тіло старіє, аніскільки не впливає на нього. Коли я помру, воно цілковито заповнить мою домовину і, мабуть, ще довго ростиме.

– Ну годі-бо, мамо, не говоріть так, – м'яко дорікнув їй Кралевський. – Мені не до вподоби ці занепадницькі настрої.

Вона лагідно подивилась на сина.

– Це зовсім не занепадництво, Джоне. Просто в мене така теорія, – пояснила вона. – Уяви лишень, який це буде чарівний саван.

Вона, щасливо всміхаючись, дивилась на свої коси. І раптом тишу прорізав передзвін годинника. Кралевський стрепенувся, витяг годинника з кишені й мигцем глянув на стрілки.

– О Юпітере! – скрикнув він, зриваючись на ноги. – 3 тих яєць вже, певно, вилупились пташенята. Пробачте, мамо, я мушу піти перевірити.

– Біжи, біжи, ми з Джеррі тут побесідуємо... не турбуйся.

– Щасливий виграш у лотереї! – вигукнув Кралевський і ринувся до дверей, пробираючись, мов кріт, між квітами, що переливалися всіма кольорами веселки.

Коли двері з зітханням зачинились за ним, місіс Кралевська підбадьорливо всміхнулась мені.

Кажуть, – промовила вона, – що, коли людина зістарюється, як я, все в її тілі завмирає. Я в це не вірю. То хибна думка. Не в людині все завмирає, а життя для неї стишує хід. Розумієш мене? Все стає, сказати б, забарнішим, а коли рух уповільнюється, помітити можна значно більше. Стільки нового, цікавого! Те надзвичайне, що відбувається навкруги, про що раніше не думалось. Дивовижне відчуття!

Стара жінка зітхнула і роззирнулась довкола.

– От квіти, наприклад, – вказала вона на букети в кімнаті. – Ти чув коли-небудь, як розмовляють квіти.

Я збентежено хитнув головою. Досі я не уявляв собі, що квіти володіють даром мови.

Запевняю тебе, вони велемовні. Ведуть довгі бесіди між собою, хоча, природно, я не розумію, про що саме. Коли ти доживеш до моїх літ, можливо, тобі теж пощастить почути їх, якщо твоє серце не зачерствіє. Кажуть, що з плином часу людина зневірюється, байдужіє і через те краще сприймає абстрактні ідеї. Нісенітниця! У всіх старих, яких я знаю, мізки з отроцтва зашкарубли, позакривались, мов сірі устриці.

Місіс Кралевська пильно глянула на мене.

– Мабуть, я здаюсь тобі дивакуватою? Пришелепкуватою? З оцими балачками про велемовні квіти?

Я щиро поспішив її запевнити, що нічого такого мені не здається. Ясна річ, квіти можуть гомоніти між собою, чом би ні? Приміром, кажани часом стиха попискують, я це чую, а дорослі ні, бо звуки надміру високі.

– То-то ж бо! – зраділа вона. – Проблема в довжині хвилі. Гадаю, це все через уповільнення руху. Окрім того, кожна квітка має свою індивідуальність, – замолоду ми цього не помічаємо.