Балакучі квіти - Даррелл Джеральд

Незабаром я отримав прикру звістку, що для мене знайдено ще одного вчителя. Ним виявився містер Кралевський, людина, в роду якої були представники багатьох національностей, але здебільшого англійці. Мене повідомили, що він симпатичний і, крім того, захоплюється пернатими, тож ми з ним легко порозуміємось. Остання частина повідомлення не справила на мене анінайменшого враження. Мені вже неодноразово стрічались особи, які претендували на звання знавців пернатих, а насправді виявлялися (після ретельного опитування) примітивними шарлатанами, нездатними розпізнати одуда і неспроможними відрізнити горихвістку-чорногрудку від горихвістки звичайної.

Я не сумнівався, що мої родичі знайшли цього закоханого в птахів учителя просто для того, щоб мені було веселіше знову братися до навчання. І, певна річ, своєю репутацією орнітолога він завдячує тому фактові, що якось, коли йому було чотирнадцять років, він тримав удома канарку. Через те я вирушав до міста на перший урок у надзвичайно гнітючому настрої.

Кралевський мешкав у старому, запліснявілому будинку на околиці, де займав два горішні поверхи. Я видряпався нагору широкими сходами, з презирливою бравадою затарабанив дверним молотком і, нахнюпившись, став чекати. Коли я вже був намірився постукати вдруге, почулося тихе човгання, двері навстіж відчинились, і я опинився віч-на-віч з моїм новим учителем.

Спершу мені здалося, що Кралевський взагалі не людина, а гном, вбраний у старомодний, а проте елегантний костюм. Велика яйцеподібна голова була відкинута назад, на акуратний, круглий горб; це надавало йому досить дивного вигляду, ніби він уважно вивчає небо і без упину стенає плечима. Ніс – довгий, з тонким переніссям, а незвично великі, світло-карі очі дивились застиглим, відсутнім поглядом, немовби їхній володар тільки-но вийшов з трансу. Тонкі, стиснуті губи виражали водночас строгість і насмішкуватість. Зараз вони розтягнися в привітній усмішці, оголивши рівні, але вже трохи прижовклі зуби.

– Джеррі Даррелл? – запитав Кралевський, підстрибуючи, мов джигун-горобець. – Я не помиляюсь? Прошу, мій любий хлопчику, заходь.

Він поманив мене довгим вказівним пальцем і провів через темний передпокій з рипучими мостинами під благеньким килимом.

– Осюди. В цій кімнаті ми будемо працювати, – дзвінко говорив Кралевський, запросивши мене до скромно умебльованої кімнатки. Я поклав книжки на стіл і сів на вказаний мені стілець. Спираючись на кінчики пальців з дбайливо доглянутими нігтями, Кралевський схилився над столом і сумовито всміхнувся. Я теж усміхнувся у відповідь, не зовсім розуміючи, чого він од мене хоче.

– Друзі! – екзальтовано вигукнув він. – Вельми важливо, щоб ми стали друзями. Я цілком, цілком певен, що ми заприятелюємо, чи не так?

Я хитнув головою з серйозним виглядом і прикусив губу, щоб не розсміятись.

– Дружба, – прошепотів він, заплющивши у захваті очі. – Дружба! От що найважливіше!

Губи його безгучно ворушились, і я навіть подумав, що він молиться, цікаво, за кого: за мене, за себе чи за нас обох? Над його головою закружляла муха і нахабно вмостилась на носі. Учитель здригнувся, зігнав муху, розплющив очі й примружився.

– Авжеж, саме так, – мовив він твердо. – Я знаю, ми будемо друзями. Твоя мама казала мені, що ти завзятий натураліст. Як бачиш, у нас багато спільного... спільні інтереси, правда ж?

Двома пальцями він дістав з жилетної кишені масивного золотого годинника і глянув на циферблат. Скрушно зітхнув, поклав годинник назад у кишеню і пригладив лисину, що сяяла, мов коричнева галька між кучерявою рослинністю.

А я, між іншим, розвожу птахів. Щоправда, як аматор, – скромно зауважив Кралевський. – Може, ти виявиш бажання подивитись мою колекцію. Смію думати, що півгодини, проведені перед початком уроку в товаристві пернатих, не зашкодять нашим заняттям. Окрім того, я припізнився сьогодні, і ще двом-трьом пташкам треба налити свіжої води.

Він піднявся рипучими сходами вгору й задзеленчав великою зв'язкою ключів перед дверима, оббитими зеленим сукном. Одібравши потрібний ключ, Кралевський встромив його в замок і відчинив важкі двері. З мансарди на мене хлюпнуло сліпуче сонячне світло і мало не оглушив різноголосий пташиний спів. Здавалось, що в тьмяному коридорі вчитель розчинив переді мною браму раю. Мансарда була простора, займала майже цілий поверх. Підлога гола, з меблів – лише довгий сосновий стіл у центрі. Зате на всіх стінах від підлоги до стелі висіли ряди красивих легких кліток з десятками жвавих, щебетливих мешканців.

Долівка була густо встелена насінням; воно приємно хрумкотіло під ногами, наче дрібний гравій на пляжі. Зачарований такою силою птаства, я неквапом переходив од клітки до клітки, милуючись кожною пташиною. Тим часом Кралевський (який, певно, геть-чисто забув про моє існування) схопив зі столу велику лійку і заходився спритно наливати воду в поїлки своїх плеканців.

Моє перше враження, що всі птахи в клітках – канарки, було хибним. На мою втіху, тут виявилися щиглі зі строкатим клоунським оперенням – червоним, жовтим, чорним; оливково жовті зеленяки, схожі на цитринове листя в розпалі літа; коноплянки в ошатних шоколадно білих твідових костюмах; рожевогруді снігурі та ще безліч іншого птаства.

В одному кутку мансарди я надибав скляні двері, що вивели мене на балкон. З обох боків були прибудовані просторі вольєри. В одній жив чорний дрізд з оксамитовим пір'ям та чепурним бананово-жовтим дзьобом; у другій, навпроти, – схожий на дрозда птах у розкішному оперенні всіх небесних відтінків – од густо-синього до опалового.

– Кам'яний дрізд, – оголосив Кралевський, несподівано зазирнувши в двері і вказуючи на цього гарного птаха. – Мені привезли його торік з Албанії... Тоді він був ще пуцьвірінком. На жаль, я ніяк не можу знайти для нього даму.

Він приязно помахав дрозду лійкою і знову зник за дверима. Дрізд зиркнув на мене пустотливим оком, спушив пір'я на грудях і видав серію уривчастих звуків, що нагадували жартівливий сміх. Надивившись на нього досхочу, я пішов назад у мансарду, де Кралевський все ще розливав пташні воду.

– Чи не хотів би ти мені допомогти? – спитав він, дивлячись на мене відсутнім поглядом, і опустив лійку, так що тоненька цівка води полилася на його начищений до блиску черевик. – Дві пари рук виконають цю роботу швидше. Візьми лійку... отак... а я діставатиму блюдечка... чудово! Саме те, що треба!

Я наливав воду в керамічні блюдечка, а Кралевський зграбно, двома пальцями брав їх і ставив у клітки так, наче тицяв льодяники дитині до рота. При цьому він без угаву балакав і зо мною, і з птахами абсолютно однаковим рівним тоном, через те я іноді не міг второпати, до кого він звертається: до мене чи до котрогось з мешканців кліток.

– Атож, вони сьогодні в доброму гуморі, бо надворі сонячно... Ти розумієш... коли сонце перейде на цей бік, вони почнуть співати, адже так, мої співушечки? Іншим разом треба відкласти більше... лише два, серденько, лише два. Хіба можна назвати це виводком, навіть з найпалкішим бажанням? Ну що, смакує тобі новий корм? А в тебе вдома є пташка? У мене, як бачиш, чимало цікавих екземплярів... Не роби цього в чисту воду... Розводити декотрих, звісно, нелегко, але це вдячна робота, особливо з гібридами. У мене завжди успішно йде схрещування... Звичайно, тільки тоді, коли ти відкладеш не менше двох... хитрюга, хитрюга!

Нарешті з напуванням було скінчено. Кралевський помилувався ще якусь хвилю своїми улюбленцями, всміхнувся сам до себе і старанно витер руки маленьким рушничком. Затим він провів мене по мансарді, спиняючись перед кожною кліткою, щоб розповісти історію птаха, його родовід, а також поділитися планами щодо майбутнього кожного підопічного. Ми розглядали – в доброзичливому мовчанні – пухкенького, жвавого снігура, коли раптом пронизливо залунав мелодійний дренькіт, що майже заглушив пташиний спів. На мій подив, цей дзенькіт линув звідкілясь зсередини живота вчителя.

– Клянусь Юпітером! – жахнувся він, зводячи на мене страдницький погляд. – О Всевишній!

Діставши з кишені годинник, він натиснув важілець, і передзвін стих. Я був трохи розчарований тим, що джерело звуку виявилось таким зрозумілим; наскільки привабливішими стали б наші уроки, думав я, коли б у вчителя час од часу дзвеніло всередині. Кралевський тривожно зиркнув на годинник і спохмурнів.

– Клянусь Юпітером... – ледь чутно повторив він. – Уже дванадцята година... Час летить, мов на крилах... а тобі ж за півгодини треба рушати...

Учитель поклав годинник назад до кишені й пригладив лисину.

– Ну от що, – зронив він нарешті.

– За півгодини ми навряд чи досягнемо видатних наукових успіхів, тому я пропоную спуститися в сад і зібрати трохи жовтозілля для птахів. Звісно, якщо ти не проти. Ця рослина дуже корисна для них, надто коли вони несуться.

Ми спустилися в сад і збирали там жовтозілля доти, доки з вулиці почулися сигнали автомобіля Спіро, схожі на крики підстреленої качки.

– По тебе, здається, – чемно зауважив Кралевський. – Ми встигли зібрати достатньо зеленого корму. Твою допомогу важко переоцінити. Отже, завтра рівно о дев'ятій, домовились? Чудово! Вважаймо, що сьогоднішній ранок пройшов змістовно: перше знайомство, так би мовити, прикидка. І я сподіваюсь, що цим акордом ми започаткували нашу дружбу. Боже мій, як це важливо! Аu revoir, тобто до завтра, як кажуть французи.

Коли я причинив за собою рипучу чавунну хвіртку, він гречно помахав мені рукою і пішов назад до будинку, лишаючи за собою слід із золотистих пелюстків жовтозілля.

Вдома мене одразу спитали, яке враження справив новий учитель. Не вдаючись в деталі, я сказав, що людина він гарна і що ми напевне з ним заприятелюємо. На розпитування про перший урок я досить чесно відповів, що сьогоднішній ранок було присвячено орнітології та ботаніці. Всіх це, здається, задовольнило.

Невдовзі я зрозумів, що містер Кралевський не дасть мені байдикувати і що він твердо вирішив начинити мене знаннями, хоч би як я пручався. Уроки мене страшенно втомлювали, бо Кралевський користався методикою викладання, яка була в ходу, либонь, у середині вісімнадцятого століття. Історія подавалась величезними, малозрозумілими шматками, дати доводилося зазубрювати.