Голубине Пір'я - Апдайк Джон

Мати мила посуд у цеберку з гарячою водою, бабуся боязко шамоталася біля її ліктя. У вітальні — на першому поверсі цього квадратового будиночка було дві довгі кімнати — батько сидів перед закуреним каміном і нервово згортав та розгортав газету.

Дейвід узяв великий, ще дідівський, повний словник Вебстера з полиці, на яку він сьогодні таки сам його й поставив, погортав великі тонкі сторінки, м'які, наче з матерії, знайшов потрібне слово й прочитав:

"Душа — 1. Сутність, мислима як зміст, субстанція, спонука або рушійна сила життя взагалі чи життя індивідуума, особливо життя, що виявляється у фізичній діяльності; засіб існування індивідуума, що своєю природою відрізняється від тіла і, як звичайно вважають, може існувати окремо".

Далі йшли грецька та єгипетська концепції душі, але перед ненадійним порогом старовини Дейвід спинився. Йому цього було

досить. Слова, наче ґонти, заходили одне за одне, утворюючи безпечний захисток, "...як звичайно вважають, може існувати окремо". Чи ж могло бути щось справедливіше, розважніше, надійніше?

Коли Дейвід опинився нагорі, в своїй кімнаті, йому здалося, що він переборов страх. Простирала на ліжку були чисті. Бабуся випрасувала їх двома прасками, знайденими серед мотлоху на олінгерському горищі; вона брала їх по черзі з плити дерев'яною дужкою-хапачем. Аж дивно було дивитися, як спритно вона ними орудувала. З сусідньої кімнати долинав спокійний гомін і часом хода, коли батьки переносили лампу з одного місця па інше. Двері були прочинені, тож Дейвід бачив, як рухалося світло. Напевне, в останні кілька хвилин, в останню секунду снітло блисне яскравіше, показавши двері з темної кімнати до другої, освітленої.

І думка про цю мить знов злякала його. Він уявив собі власну смерть: якась чужа кімната, якесь чуже ліжко, якісь шпалери на чужих стінах, він дихає важко, з присвистом, щось мурмочуть лікарі, стривожені родичі входять і виходять, але йому немає іншого шляху, тільки вниз, у землю. Більше він не торкнеться дужки дверей. Шепіт замовк, і світло в кімнаті батьків згасло.

Дейвід почав молитися, щоб заспокоїтись. Хоч пін боявся нового випробування, а все ж звів руки вгору, в темряву над головою, і молився, щоб Христос доторкнувся до них. Не міцно й не надовго: легенького, найкоротшого потиску вистачило б йому на ціле життя. Руки його чекали, зведені в повітрі, що було матерією, яка ніби текла його пальцями; а може, то пульсувала крон?

Він опустив руки під покривало, невпевнений, чи їх хтось торкався, чи ні. Бо ж хіба дотик Христа не мак бути безмежно легенький?

Серед бурі, яку зняла в його голові та картина знищення, однієї думки Дейвід тримався твердо: що там, у туалеті, він зіткнувся з іншою дійсністю, скелею жаху, досить міцною, щоб на ній побудувати будь-яку, хоч і найвищу споруду. Йому треба було тільки невеличкої допомоги, підбадьорливого слова, жесту, кивка головою, і він почував би себе в безпеці, ніби з охоронною грамотою.

Певність, яку дав словник, за ніч розвіялась. Сьогодні вже була неділя, теплий, гарний день. У чистому повітрі за милю чути було волання церковних дзвонів: "Святкуйте! Святкуйте!" Тільки батько пішов до церкви. Він одяг піджак, не відкотивши рукавів сорочки, сів у маленький, старий чорний "плімут", що стояв біля клуні, й вирушив у дорогу, понуро, болісно скривившись, як завжди, хоч би що він робив. Він надто скоро перемкнув швидкість, і стерті колеса зняли хмару рудої куряпи на помощеній вулиці.

Мати пішла в поле подивитися, котрі кущі треба підрізати. Дейвід, хоч звичайно волів сидіти вдома, цього разу подайся з нею.

Цуценя бігло за ними ззаду, скавчало, як доводилось іти стернею.

але боязко тікало, коли хтось із них цертався, іциб узяти його на руки. Коли вони дійшли до краю поля, мати запитала:

— Що з тобою, Дейвіде?

— Нічого. А чому ви питаєте?

Мати пильно подивилась па нього. Ліс перетинав зеленою лінією простір за її головою, що вже почала сивіти. Матії повернула голову і рукою показала на їхній будинок, що лишився за півмилі позад них:

— Глянь, як він уписався в краєвид. Тенор уже так не вміють пов'язувати будівлі з місцевістю. Батько завжди казав, що фундамент закладали з компасом. Треба десь дістати компас і перевірити. Будинок начебто звернений передньою стіною на південь, але мені здається, що південь більше в цей бік.

Коли мати, розмовляючи з Дейвідом, стояла отак боком, вона здавалася молодою і вродливою. Пасмо волосся, що гладенькою хвилею спадало над вухом, світилося сріблом, чистотою, спокоєм і робило її в синових очах якоюсь чужою. Дейвід ніколи не ділився своїми тривогами з батьками, не вважав, що вони повинні його втішати. З самого дитинства йому здавалося, що в них більше всілякого клопоту, як у нього, їхня безпорадність давала йому ілюзію власної сили; тому тепер, стоячії на цьому високому, залитому сонцем пагорбі, він ревниво беріг загрозу, яку відчував, ніби подих вітру на кінчиках своїх пальців,— загрозу, що весь цей широкий краєвид порине в темряву. Він поблажливо прийняв від матері тільки єдину втіху — дивний факт, що вона, хоч прийшла оглядати кущі винограду, не взяла ножиць, бо мала тверде упередження, що працювати в неділю гріх.

Коли вони верталися назад у супроводі цуценяти, яке скавчало ззаду, хмарка куряви за далекою смугою дерев свідчила, що батько їде з церкви. Він був уже вдома, як вони прийшлії, і привіз недільну газету. Він зустрів їх сердитим зауваженням:

— Добсон надто інтелігентний для цих фермерів. Вони сидять.

пороззявлявши роти, і жодного слова не чують із того, що він каже.

Дейвід сидів до пів на другу, втупившись у газету, читав гумор і спортивну рубрику. О другій годині у фаєртаунській церкві відбувалася, лекція з катехізису. Досі він учився релігії у лютеранській церкві в Олінгері, і вже самий перехід із неї сюди був ганебною деградацією, В Олінгері учні збиралися вечорами в середу, причепурені, ніби на забаву. А потім, коли червоновидий священик, з уст якого слово "Хрнстос" падало, мов розжарений камінь, благословляв їх, найвідважніші з Бібліями під пахвою заходили до перекусної і курили. Тут, у Фаертауні, дівчата були білі, нудні телички, а хлопці, в костюмах своїх ба.тьків,— руді цапки з вузькими, витягненими обличчями. Пополудні в неділю •цю череду заганяли під склепіння занедбаної церкви, де тхнуло прілим сіном. Оскільки батько поїхав машиною з якоюсь черговою справою в Олінгер. Дейвід пішов до церкви пішки, втішаючись

простором і тишею. Лекцій релігії він не любив, але сьогодні сподівався почути те підбадьорливе слово, побачити той жест, якого йому так було треба.

Велебний Добсон був тендітний юнак із великими карими очима й вузькими, білими, гарної форми руками, що літали, мов сполохані голуби, коли він виголошував проповідь. Він, здавалося, був трохи не на місці в цій лютеранській парафії. Це була його ііерша посада. Парафія була розкидана: йому доводилось обслуговувати ще одну сільську церкву, віддалену від цієї на двадцять миль. Його "форд" мінливого зеленого кольору, ще півроку тому зовсім новий, тепер був до самих віконець забризканий рудою грязюкою і весь деренчав від їзди нерівними сільськими дорогами, де священик часто блукав на зловтіху багатьом мешканцям. Але Дейвідова мати любила Добсона і, що було багато важливіше для кар'єри священика, любили його також Гаєри — родина спритних купців, які продавали харчові продукти іі трактори, були власниками готелю і порядкували у фаєртаунській церкві. Любив священика й Дейвід і почував, що той, у свою чергу, любить його.

Бувало, під час лекції з катехізису, коли учні робили якусь особливу дурницю, Добсон звертав на нього свої великі карі очі, в яких світилася тиха зневіра, і той погляд, хоч і лестив Дейвідові, але водночас і трохи непокоїв його.

Навчання катехізису полягало в голосному зачитуванні із спеціальної брошурки відповідей на теми, які учні готували протягом тижня, наприклад такі: "Я господь, бог твій, що... господь, бог твій, що— господь, бог твій, що..." Потім можна було ставити запитання, хоч звичайно ніхто їх ніколи не ставив. Сьогоднішньою темою була остання третина "Вірую". Коли прийшов час ставити запитання, Дейвід, червоніючи, промовив:

— Я хотів би знати про воскресіння... Чи з хвилини смерті до судного дня в нас є свідомість?

Добсон закліпав очима, зморщив маленькі гарні уста, показуючи цим, що Дейвід ще дужче ускладнює і так складну річ. На обличчях інших учнів проступив холодний подив, ніби в Дейвідовому запитанні було щось непристойне.

— Ні, думаю, що немає,— відповів велебний Добсон.

— Ну, а де ж перебуває наша душа весь цей час?

Клас відчув, що діється щось незвичайне. Боязкі очі Добсона зволожилися, наче він силкувався хоч формально підтримати дисципліну; одна дівчина, найтовща, дурнувато посміхнулася до своєї сестри-близнючки, не такої товстої. Стільці стояли нерівним колом. Настрій, що, ніби струм, перебігав по тому колу, вжахнув Дейвіда. Невже кожен з них знає щось таке, що йому не відоме?

— Мабуть, можна сказати, що наші душі сплять,-мовив Добсон.

— А тоді вони прокинуться, і земля залишиться такою, як була завжди, з усіма людьми, що на ній жили? Де ж тоді буде небо?

Аніта Гаєр захихотіла. Добсон глянув на Дейвіда пильно, але з виразом якогось незрозумілого прощення, наче між ними була таємниця, а Дейвід її тепер зрадив. Проте Дейвід не знав ніякої таємниці. Він хотів тільки одного: щоб Добсон сказав те, що казав кожного недільного ранку. А той не хотів. Ніби тих слів не годилося казати в розмові.

— Ти міг би, Дейвіде, уявити собі небо приблизно так: це те, що Авраам Лінкольн зробив для нашої країни і що живе після нього.

— Але чи Лінкольн свідомий того, що воно живе після нього? — Дейвід почервонів, тепер не з сорому, а з люті; він ішов сюди з такою довірою, а з нього роблять дурня.

— Чи він свідомий цього? Я б сказав, що ні; але це не має значення.— Голос Добсонів набув твердості боягуза; в ньому тепер бриніла ворожість.

— Не має?

— Так, перед лицем господнім не має.

Єлейність, приголомшливе нахабство цієї відповіді так образили Дейвіда, що на очах у нього виступили сльози. Він опустив погляд на книжку, де слова "обов'язок", "любов", "послух", "честь" були складені у формі хреста.

— У тебе є ще якісь запитання, Дейвіде? — озвався Добсон уже ласкавим голосом.

Інші учні вже гомоніли, складаючи свої книжки.

— Ні,— відповів Дейвід твердо, але не зміг підвести очей.

— Чи моя відповідь задовольнила тебе?

— Так.

Священик замовк, і сором, який він мав би відчувати, пойняв Дейвіда; оскарження в облудності звалилось на нього, невинного, і він знав: збоку, мабуть, здавалося, що то почуття вини не давало йому підвести очей, коли він виходив, хоч Добсон пронизував його своїм поглядом.

Батько Аніти Гаєр підвіз його битим шляхом до путівця.