Перший шар пам'яті - Буличов Кір

— Значить, Бесо знає, як до них спуститися, не розбираючи завалу.

— Ти майже геній, — відказав Давид серйозно. — Ця думка спала Пачулія, коли він віз Бесо в Тбілісі на "швидкій допомозі".

Ми стояли в дверях кабінету Лорда. Лорд нас не помічав.

— Гурамішвілі — майстер спорту з альпінізму, — пояснив чоловік у незграбно сидячому халаті, звертаючись до Лорда, мовби відповідаючи на моє наступне питання. — У першій десятці скелелазів республіки. Логічно, що, якщо у них була можливість дістатися до якоїсь важкої шпари, пішов Бесо. Другого такого серед них не було. А він мовчить.

Чоловік сказав це з осудом, неначе Бесо мовчав на зло йому. У нього були великі чорні вуса і руді сумні очі.

— Отже, молоді люди, — звернувся до нас Лорд. — Ось, присутній тут товариш Кікнадзе вважає, що ми можемо йому допомогти.

— Не мені, — поправив його товариш Кікнадзе. — Тим, хто чекає допомоги.

Лорд фиркнув. Лорд не терпить, коли його поправляють.

— Ми повинні дізнатися, — продовжував Лорд після деякої паузи, — як знайти спелеологів. І очевидно, ніхто, окрім нас, цього зробити не зможе.

— Ніхто, професоре, — погодився товариш Кікнадзе, що усвідомив свій промах.

Давид запитав Лорда:

— Готуватимемо установку?

— Я вже розпорядився, — сказав Лорд. — Мене цікавить інше — хто прийматиме?

— Я, — сказав Давид.

Лорд поглянув на нього з глибоким сумнівом. Я розумів Лорда. Давид — хлопчик з хорошої сім'ї, якого багато і смачно годували в дитинстві і не примушували займатися спортом. Давид вийшов м'який, теплий, округлий, але, на подив родичів, працьовитий. Він короткозорий, через що його возили до всіх окулістів Москви, Ленінграда і мало не Владивостока. Будь-який інший на місці Давида зненавидів би медицину, а він, навпаки, полюбив її. За муки, чи що?

— Якщо вийде, — сказав Лорд, — то доведеться ж туди йти...

І він звернув свій погляд до мене, від чого я мимоволі розправив плечі. Теоретично у мене в роду всі мали б бути довгожителями, але мої дядьки і тітоньки умудрялися гинути в молодості або максимум в допенсійному віці. Вони йшли на війну, падали зі скель, а один дядько потонув у Атлантичному океані. Мені теж було призначено загинути в молодому віці, і ніхто, окрім мене, в цьому не сумнівався.

— А ти як, Гіві, про це думаєш? — запитав мене Лорд.

— Я думаю, що можна приступати, — сказав я.

Давид замуркотів щось про свій досвід і готовність... Лорд уже йшов до лабораторії.

— Давиде, — спробував я його втішити. — Кожному своє, як казали греки.

— Римляни, — поправив мене освічений Давид.

— Кожному своє, — повторив я. — Хтось повинен працювати головою, а хтось бігати ніжками.

Я люблю нашу установку, напевно, тому, що за цю любов мені платять зарплату і іноді дають премії. І ще тому, що тямлю в ній значно менше Лорда і навіть менше Давида. Хоча ніхто не розуміє її цілком. Вона справжня жінка: непередбачувана і вередлива. Вона може обдарувати тебе приголомшливими даними, а потім образитися на щось і відмовитися з тобою співробітничати. Вона займає половину другого поверху і підвал, куди йдуть інженери, що ставляться до нас, медиків, як до людей другого гатунку, придатних лише на те, щоб губити їх винаходи. Інженери зробили установку, ми розробили методику її застосування, і всі одні одними взаємно незадоволені. Хоча в цьому є певна частка кокетства.

Операційну лабораторії нещодавно відремонтували і облицювали блакитною плиткою. Відтоді операційна здавалася мені схожою на ванну кімнату в готелі, особливо коли ламався кондиціонер. А кондиціонери, як відомо, ламаються лише в саму спеку. Не покрита плиткою була лише права від дверей стіна, яку займала контрольна панель і пульт управління.

Я зазирнув до операційної крізь скляні двері. Русико готувала інструменти. У жовтому халаті вона виглядає ефектно. Коли Русико підвела голову і посміхнулася мені, я зобразив на обличчі захоплення її чарівною красою, але боюся, що вона знову мене не зрозуміла...

Я пішов голитися. Я вже змирився з тим, що раз на тиждень мені доводиться голити голову, і втішаю себе тим, що після цього схожий на Маяковського. Мої знайомі вважають, що гоління — моє дивацтво, спосіб подолати інтелектуальну неповноцінність. Більшість моїх знайомих інтелігенти, і тому вони нічого не тямлять у житті.

Я голився і згадував, як ми вперше два з гаком роки тому ввімкнули установку. Руслан і руда собачка з цирку, не пам'ятаю, як її звали, лежали прив'язані до столів у цій самій операційній. Тільки операційна тоді була біла, фарбована масляною фарбою, стеля протікала, і на ній були красиві розводи. Про розводи я дізнався пізніше, коли сам потрапив на один із столів. Я ввів голку в мозок Руслана, Нателла фіксувала датчики. Лорд хвилювався і тому був з нами різкий і гарчав на Русико. Давид і інженери метушилися біля пульта, і, хоча через десять хвилин головний інженер сказав: "Пішов запис", ми ні в чому не були впевнені.

Коли собаки прокинулися, ми стежили за ними, мов ревнивці за дружинами, а собаки хлебтали молоко, жерли м'ясо, і Руслан дивився на дресирувальника порожніми очима. А ми ж спеціально вибрали циркового песика, тому що він багато що в житті випробував і вмів значно більше, ніж ординарний пес Руслан. Дресирувальник бурчав. Він не вірив, що можна закривати пам'ять, записати і передати Русланові все те, що знає його руде собача. Ми й самі сумнівалися, і це було найпаршивіше, тому що на цю справу було розтринькано декілька років і масу грошей, і всі ці роки багато серйозних людей вважали Лорда за шарлатана, його друзів-інженерів за шарлатанів, а нас з Давидом і іншу дрібноту навіть не за шарлатанів, а просто за ідіотів.

До вечора того-таки дня, коли скептично налаштований дресирувальник знов приступив до Руслана зі своїми докучаннями, наш дорогоцінний пес зобразив на морді професійну огиду, пройшовся на задніх лапах, зробив сальто і незграбно стрибнув крізь затягнуте цигарковим папером кільце. Рудий ресик вражено дивився на нього і підказував на собачій мові, що робити далі. Руслану гидко було займатися справами, негідними чесного великогабаритного пса, але він займався, тому що в його пам'яті вже лежали знання, отримані ним від рудого песика. Через два дні він про все забув і повернувся до звичайного невибагливого життя.

Дресирувальник, не повіривши, що собаку можна за п'ять хвилин навчити всьому, що його підопічні вбирали в себе місяцями виснажливої праці, забравши свого голеного песика, розрахувався в бухгалтерії і залишився нами незадоволений. А ми влаштували великий бенкет на дачі Лорда і нескромно прославляли один одного в тостах і промовах. А ще через три місяці я вперше потрапив на операційний стіл як піддослідний кролик і відтоді ходжу поголений наголо і намагаюся нікому не показувати шрамів над правим вухом.

Все це не означає, що ми відтоді котилися до слави по рейках. Ми пленталися до неї, провалюючись у вовчі ями, блукаючи гірськими стежинами, і регулярно поверталися до початку шляху, охоплені гнітючою думкою про те, що ніколи з цього лабіринту не виберемося. Ми працювали з найрозумнішими собаками в Грузії, а вони чомусь передавали своїм наступникам лише уривки дурних спогадів або манеру кусатися нишком. Ми плекали макак і мавпочок, які ніяк не могли отримати від інформантів елементарні навики кидати шкіркою банана в нелюбимого доглядача. Ми, нарешті, жертвували собою, і я два дні підряд мучився застарілим розкаянням Давида, який, виявляється, в семирічному віці вкрав запонку в дідуся Іраклія і з жаху від скоєного запустив її в Куру. Цей злочин не був розкритий, але Давид все одно карався.

У мене голова розламувалася від його розкаяння. Його найбільше турбувало, щоб я не вводив до щоденника експерименту імені дорогого дідуся.

Цілісної картини у нас не вийшло, передача була ненадійною, і хоча прийнято говорити, що негативний результат — той-таки результат, у нас їх накопичилося стільки, що вистачило б на повне заперечення всіх досягнень Ньютона, Ейнштейна і Нільса Бора, разом узятих.

— Гіві, ти готовий? — запитала Нателла. — Хворого вже привезли.

— Я як піонер, — відповів я, — завжди готовий. Ти була коли-небудь піонеркою?

— Гіві, — Нателла подивилася на мене з докором.

Їй хотілося, щоб я був такий же серйозний і талановитий, як Лорд, щоб я був альтруїстом. Вона з жіночою недалекоглядністю не розуміла, що, виконавши всі її умови, я втратив би для неї усіляку привабливість. Щоб відволікти Нателлу, я повідомив їй:

— Лорд розмовляв з директором, а знаєш, що сказав директор? Він умив руки. Він чудово розуміє, що слід кріпити зв'язки науки з виробництвом, а якщо у нас нічого не вийде, завжди можна розкритикувати Лорда за те, що той намагається нав'язати виробництву недобудовану снопов'язалку.

Я пішов за Нателлой в операційну. У коридорі нам зустрівся товариш Кікнадзе, який вже обжився тут і виглядав орлом.

— Бажаю успіху, — сказав він мені. — Вам ще ніколи не доводилося проводити відповідальнішої операції.

— Велике спасибі, — подякував я ввічливо. — Як добре, що ви мені про це сказали.

Кікнадзе стояв і думав, образитися йому на мене чи ні.

— Навіщо ти так розмовляєш з людьми, Гіві? — поклала мені Нателла чергове риторичне питання. Вона великий майстер риторичних запитань. — Ти не уявляєш, як він переживає. А там ще родичі спелеологів, і всі від нього чогось вимагають.

— Але я нічого від нього не вимагав. Мені можна було дати спокій. Ти ж знаєш, що перед прийомом слід розслабитися і перебувати в спокійному стані духу.

— Я тебе підготую, — сказала Нателла.

— Не треба. Мене готуватиме Давид. Не позбавляй його цього задоволення. Якщо ж ти цим займешся, то я не зможу настроїтися на прийом. Я думатиму тільки про тебе. До речі, ти не хотіла б стати моїм інформантом? Я потім тобі дістану парик.

— У жодному випадку, — сказала Нателла. — І не через волосся.

— Ти боїшся, що я дізнаюся про твоє справжнє ставлення до мене?

— Так, боюся.

— Ти мені лестиш.

— Навпаки.

Коли я, пахтячи йодом, з'явився в операційній, там уже все було готово. Я підійшов до столу, на якому лежав Бесо Гурамішвілі. Наш анестезіолог проводив військову раду з сивоволосим і заслуженим колегою з Інституту хірургії. Я їм не заздрив.