Вільні - Голд Майкл

Його оливкове обличчя налилося кров'ю, довгі пасма чорного, мов воронове крило, волосся опадали йому на очі, і він уже не бачив нічого навколо.

І раптом із суто романським темпераментом вибухнув запальною промовою.

— Звірі! — вигукував він здушеним безтямним голосом.— Грабіжники бідноти, убивці молоді, кати, капіталісти, патріоти.

Ви гадаєте, що придушили нас! Гадаєте, ми тепер мовчатимем про ваші злочини! Ви ніколи не примусите нас мовчати! Ви можете катувати нас, можете довіку тримати нас за ґратами...

— Рамоне! — вигукнув Блеккі, гптовхнув його назад на стілець і заспокійливо поплескав по плечу. — Спокійно, спокійно!

Нам так само гірко, Рамоне, і ми так само ненавидимо їх. О, як ми їх ненавидимо! Але зараз заспокойся, друже, заспокойся ж!

Усі разом вони вгамували розлюченого молодого мексіканця.

Зрештою віл замовк, сів на стілець, затулив обличчя руками і так сидів, аж поки його товариші скінчили їсти. Потім усі четверо розплатилися з гладким ресторатором, що потішався з них, але не давав того взнаки, вийшли на вулицю і рушили до залізничного вокзалу, намагаючись триматися так, наче нічого й не.

сталось.

На розі вулиці проти вітрини магазину стовбичив ще один полісмен, і чотирьом звільненим коштувало чимало зусиль пройти перед його байдужими очима. Опанувавши себе, вони сміливо поминули його, проте їм і досі не вірилося, що вони справді вільні.

Мине ще чимало місяців, поки вони звикнуть до величезної в'язниці, що зветься вільним світом.