Вечірня бесіда з паном особливим послом - Лук'яненко Сергій

Розкинув у повітрі — і, як завжди, напружився, відчувши, що під картою утворилася невидима — тай невідчутна на дотик — опора. — Ми хочемо запропонувати вам наступні території…

Граг чемно чекав.

— Костромська, Ульяновська, Архангельська області, — Анатолій указав на відзначені червоним райони Росії. — Це ми вже пропонували. Але!

Він намагався придати голосу бадьорість та оптимізм. Сволоцюги. Тварюки. Ні, не може він думати про них інакше, і ніхто не зможе. Хай граги відступили від початкового плану… згону усіх людей до резервацій… до резервацій в Антарктиді і Гренландії… Однаково. Тварюки, тварюки, тварюки.

— Ми пропонуємо вам Псковську область і… увага! Це дуже велика поступка з нашого боку, зрозумійте це! Краснодарський край! Ви ж любите теплий клімат, чи не так?

Чужий посол мовчав, дивлячись на карту. Немов йому не солідний шмат Росії пропонують, а… недогризок яблука.

— Зрозумійте, що для нас самих ці території надзвичайно важливі. Там живуть десятки мільйонів людей, там розташовані дуже важливі заводи, сільськогосподарські угіддя…

Граг цокнув язиком. Похитав головою — явно наслідуючи людський жест.

— Ні.

— Ми також не заперечуватимемо проти повної анексії цивілізацією Граг України, за винятком півострова Крим, і Кавказу, — з виглядом людини, яка іде на останню жертву, сказав Анатолій.

— Ні.

Анатолій зазирнув у холодні очі грага. У крайньому разі він мав повноваження запропонувати грагам ще частину територій, які вони вимагали. Навіть Москву. І Красноярський край.

Людство не має сил чинити опір загарбникам. Є сили лише торгуватися… і те завдяки "притаманній расі Граг доброті й пошані до чужого життя".

— Ми далеко відійшли від своєї початкової пропозиції — відібрати найкращих представників людства й оселити їх під охороною в резерваціях, — сказав Дкар. — Виявляючи повагу до менших братів по розуму ми почали переговори. Нашою останньою вимогою була передача кожною країною половини своєї території для розміщення біженців з планеті Граг. Бажано — тієї половини, де клімат найтепліший.

Анатолій мовчав. Так, саме так. І ми готові. Насправді — ми вже давно готові віддати вам половину своєї планеті. Ми просто намагаємось торгуватись…

— Оскільки нашим ученим вдалося створити дестабілізатор простору і знищити чорну діру, що загрожувала нашій системі, — граг говорив, мов заганяв цвяхи у кришку труни, — ми отримали час для цих переговорів. Але наша раса молода, енергійна і віднині націлена на експансію. Ми потребуємо придатних для білкового життя планет. Ці планети — велика рідкість у Галактиці. За останніми даними з Грага ми потребуємо територію не меншу, ніж планета Земля.

Все. Приїхали.

Ось чим пояснюється подарунок охоронця. Яка різниця, що люди зрозуміють зі старої газети, коли планета приречена? Випустять граги свій давно розрекламований "хомо-вірус", і через три доби на Землі не лишиться жодної людині. Ну… хіба що тремтячі від жаху президенти у герметичних бункерах.

Йому раптом закортіло зробити те, на що дипломат просто не має права. Ніколи. Ні з ким. Ні з людожером Бокассою, ні з Чужим, готовим убити всю людську расу.

Учепитися в лускату шию. Померти, але спробувати вбити цю тварюку. Самодовільну, нахабну, яка походить з якогось поважного роду — предок Дкара зробив щось дуже важливе. Мабуть, знищив попередню беззахисну планету.

— Логіка експансії невблаганна, — вів далі граг. — Нам гидко знищувати чужий розум, але ми біли змушені висунути Землі свій ультиматум. На щастя, три дні тому успішно завершились випробування першого планетного заводу.

На щастя?

— Боюся, що не розумію вас, пане особливий посол, — прошепотів Анатолій. Здається, він утратив всю витримку… здається, експерти, прослухавши і переглянувши записи, несхвально похитають головами…

— Ми хочемо просити у людства планету Венеру або Марс. Як найбільш підходящі для перетворення на придатне для нашого життя середовище.

— А Земля? — не вірячи власним вухам, запитав Анатолій.

— Земля залишається вам, — Дкар розвів довгими руками. — Уся. В якості жесту доброї волі і як вибачення за пам'ятний прикрий інцидент ми також надамо країні США ділянку на Венері чи Марсі розміром з колишню Каліфорнію.

Цього просто не могло бути…

Анатолій дивився в очі грага, нібито намагаючись знайти в них підтвердження сказаному. Але граг, схоже, витлумачив його мовчанку по-своєму.

— Галактика жорстока, мій дорогий. Вам пощастило, що першими на Землю прибули саме граги, які завжди боязко ставляться до вогників новонародженого розуму. І ще більше пощастило, що ми встигли знищити чорну діру, яка змушувала нас до переселення… а тепер ще й навчились перетворювати планеті. Ми будемо добрими сусідами, друже мій. Адже якщо на Землю вирішить претендувати інша раса, молода, енергійна, яка прагне розвитку — ми зможемо сказати своє вагоме слово на ваш захист.

Анатолій ковтнув.

— Я не маю повноважень зараз же прийняти вашу пропозицію, пане особливий посол, — сказав він. — Але… я негайно передам її урядові Росії, і сподіваюся, що наші переговори набудуть значного імпульсу в правильному напрямку. Від себе особисто, не для протоколу, скажу, що… що ваша пропозиція мені подобається.

Дкар знову зобразив посмішку.

— Я радий, друже мій. Ви поділите зі мною легку трапезу і чашку чаю?

— Із задоволенням, Дкар.

Жестом, наповненим глибоким символізмом, Дкар зняв з невидимої опори карту Росії, ретельно склав і протяг Анатолієві. Той поспіхом сховав її у портфель — дешевий портфель з тканини, позаяк було вирішено, що вироби зі шкіри тварин можуть надихнути грагів на неприємні думки щодо людства. В нього було таке відчуття, що він забирає в грага не розфарбований папірець, а всю країну. Всю величезну країну, яка залишилася людям.

Дідько, адже американцям в якомусь сенсі навіть пощастило! Отримають територію на Марсі або Венері, поряд із чужими. Бізнес, обмін технологіями! Дідько! Тут пожалкуєш, що ракетами по кораблю, що опускався з неба, шарахнули саме з Каліфорнії, а не звідкись з Чукотки!

Слуга-граг — людям так і не вдалося поки що з'ясувати соціальний устрій Чужих, але він виконував обов'язки саме слуги — приніс їжу і чай. Сервірував цього разу звичайний, матеріальний столик, чому Анатолій дуже зрадів. Для грага були подані смужки трохи підсмаженого м'яса і чай, для Анатолія — східні ласощі і чай. Метаболізм грагів, очевидно, був схожий з людським, але земну їжу Дкар при ньому не споживав. Лише чай.

— Ми були дуже здивовані, натрапивши на вашу планету, — говорив тим часом Дкар. Закинув у пащу шматочок м'яса. Подивився на стіну — і в ній виникло вікно: не засклене, нарозтіж відкрите у теплу московську ніч. Цікаво, чи залишились на цьому поверсі звичайні бетонні стіни, або вони теж перетворені технікою грагів?

— Здивовані? — зараз, коли раптом відринуло двомісячне напруження, Анатолій був більше ніж схильний до світської бесіди.

— Так, звичайно. Цей район космосу не є недослідженим. Тут проходили траси Тіуа… це цікава раса амфібій, яка, на жаль, сімдесят земних років тому покинула матеріальний світ.

— Загинула? — уточнив Анатолій.

— Ні, ні! — запротестував граг і похитав головою. — Ні! Дуже розвинута раса. Могли створювати зірки і планети з вакууму. Досягли межі розвитку для біологічних істот. Вони перейшли на інший рівень існування, і ми не можемо… поки що не можемо… зрозуміти їхню нову сутність. Може бути, вони створили новий Всесвіт, який їх більш влаштовує — хтозна? Звільнений ними район почали займати інші цивілізації, в тому числі ми… ми дуже неквапна раса, ми домосіди і схильні до простого споглядання життя… але катастрофа, яка ледь не трапилася, змусила нас прийняти логіку зоряної експансії. Ми сподівалися на звільнені планети Тіуа, адже їм вони вже не потрібні, але ми запізнились.

Граг помовчав, дивлячись у вікно.

— Усі планети Тіуа були вже зайняти… це така рідкість — теплі планети з кисневою атмосферою… І тут ми знаходимо Землю! Ми довго роздумували, чому на території Тіуа існує відсталий розум, чому планета не захоплена ними.

— Але ж ви сказали, мій друже, — обережно зауважив Анатолій, — що ця раса могла створювати зорі і планети з вакууму? Навіщо їм маленька планета Земля?

— Так, звичайно. Але раніше? Коли Тіуа тільки розвивалися, коли вони були недотепними і недосвідченими, як ми? Їм також були потрібні планети! Але вони не стали захоплювати Землю. Дуже дивно! Саме через це ми вирішили зберегти людство… наскільки це було можливо, не зашкоджуючи інтересам Грага. Пропонували вам резервації, а потім цілу половину планети!

Подумки Анатолій подякував невідомій цивілізації, яка не стала чіпати Землю.

— Ви дуже мудрі та добрі, — сказав він.

— Дякую за добрі слова, друже мій, — церемонно прорік граг. Відсьорбнув чаю. Помовчав, потім довірчо сказав: — Тепер вам можна не боятись. Ми збагнули, в чому справа, і тепер вас ніхто не скривдить.

— А якщо на Землю прилетить раса сильніша за вас? — ризикнув уточнити Анатолій.

— Тоді, мабуть, біда грозитиме нам, — сказав граг. — Хоча тепер ми переглянули свою політику і будемо розвиватись швидше. А ви вцілієте в усякому разі. Ми пояснимо, в чому справа, і вас не скривдять.

Анатолій відпив чаю. Його роздирало між обов'язком, який велів негайно повідомити керівництво про отримане від грагів помилування, і пекучою цікавістю. Він запитав:

— І вас послухають?

— Зрозуміло.

Граг попростував до вікна. Подивився на висячу в небі тарілку.

— Якщо ви не проти, — сказав він, — ми подаруємо вам ці три кораблі. Можливо, це значно піджене розвиток людської раси. Я не відчуваю навіть млявого ентузіазму щодо цього, але спиток — не збиток.

В Анатолія спітніли долоні.

— Ви говорите серйозно, пане посол з особливих доручень?

— Так.

— Але, наскільки я розумію, ці кораблі становлять основу міжзоряного флоту планети Граг!

— Становили, — граг мляво махнув рукою. — Мотлох, застаріла технологія. Пам'ятники. Ні, мабуть, один ми залишимо собі. Як пам'ятник. Люди мають чудову традицію залишати пам'ятники.

Він гучно видихнув, розвів руками. Напевне зараз у нього цілились десятки снайперів спецназу, а надчутливі мікрофони і надпотужні телекамери, найкраще зі створеного людським генієм, жадібно підглядали у вікно…

— Це місто, — промовив граг.