Кракатит - Чапек Карел
Якщо розхитати зсередини, то все розпадеться — і трах! Усе на світі — вибух. Коли розпукується квітка — це теж вибух. Кожна думка — це вибух у мозку. Коли ти мені подаєш руку, я відчуваю, як у тобі щось вибухає. Таке в мене чуття дотику. А слух? Усе шумить, як шипучий порошок. Це все — малесенькі вибухи. Ох, як гуде в голові!.. Ра-та-та-та, як кулемет.
— Гаразд, — промовив Томеш, — а тепер прийми аспірину.
— Ага. Ви... вибуховий аспірин. Перхлорований ацетил саліцилацид . Та це дрібниця. Брате, я винайшов екзотермічні вибухівки . Кожна речовина — це, власне, вибухівка. Вода... вода — це вибухівка. Земля... і повітря — теж вибухівка. Пух, пух у перині — також вибухівка. Розумієш, поки що це має лише теоретичне значення. Але я відкрив атомні вибухи. Я... я... я... здійснив альфа-вибух . Все розпадається на по... позитивні частки. Це не термохімія. Це деструкція. Деструктивна хімія, брате. Це грандіозна річ, Томеш, із наукового погляду. У мене є вдома таблички... Ех, якби мені апаратура! А то я маю лише очі... та руки... Стривай, я про це ще напишу!
— Тобі не хочеться спати?
— Хочеться. Я... сьогодні... втомився. А що ти робив усі ці роки?
— Нічого. Жив собі...
— Знаєш, життя — це також вибух. Трах — і чоловік народжується, бах — розпадається. А нам здається, що це триває бозна-скільки років, правда? Стривай, здається, я щось наплутав?
— Ні, все правильно, Прокопе. Можливо, і я завтра зроблю "бах". Якщо не матиму грошей. Але це байдуже, старий. Спи, спи...
— Я тобі позичу. Хочеш? .
— Ет! У тебе нема стільки. Може, мій батько... — І Томеш махнув рукою.
— О, то в тебе ще живий батько! — озвався Прокоп несподівано лагідно.
— Є. Лікар у Тиниці. — Томеш встав і почав ходити по кімнаті. — Кепські мої справи, друже, гірше нікуди. Але не турбуйся про мене. Я вже якось... дам собі раду. Спи!
Прокоп утихомирився. Напівзаплющеними очима він, бачив, як Томеш, сівши до столу, порпається в якихось паперах. І йому було так солодко слухати шурхіт паперу та гоготіння вогню в грубці! Схилений біля столу чоловік зіпер голову на долоні і ніби й не дихав; а Прокопові ввижалось, наче .він лежить, удома й бачить свого старшого брата Йозефа, що сидить за книжкою і вчить електротехніку, бо має завтра складати іспит. І Прокоп поринув у гарячковий сон.
III
Йому снилося, ніби він чує гук безлічі коліс. "Це, мабуть, якась фабрика", — подумав він і побіг сходами нагору. І зненацька опинився перед великими дверима, де на скляній табличці було написано: "Пліній". Він страшенно зрадів і ввійшов усередину.
— Чи тут пан Пліній? — запитав у якоїсь панночки, що сиділа за друкарською машинкою.
— Зараз прийде, — сказала вона; і ось уже до Прокопа підійшов високий, чисто виголений чоловік у візитці й величезних круглих окулярах.
— Що ви хотіли? — запитав він.
Прокоп зацікавлено розглядав його надзвичайно виразне обличчя — типово англійські уста, високе зморшкувате чоло, на скроні бородавка завбільшки з п'ятак і підборіддя, мов у кіноартиста.
— Ви... ви... Пліній?
— Прошу, — сказав високий чоловік і коротким жестом запросив до свого кабінету.
— Я дуже... це для мене... велика честь, — пробурмотів Прокоп, сідаючи.
— Що ви хотіли? — перебив його високий чоловік.
— Я розщепив матерію, — сказав Прокоп.
Пліній мовчав ї лише бавився сталевим ключиком, заплющивши під окулярами важкі повіки.
— Ось у чім річ, — квапливо почав Прокоп. — Все розпадається, так? Матерія крихка. Але я зроблю так, що вона розпадеться враз — тррах! Вибух, розумієте? В дрізки. На молекули. На атоми. Та я розбив і атом.
— Шкода, — сказав поважно Пліній.
— Чому? Чого шкода?
— Шкода щось руйнувати. Атомів також шкода. Ну, кажіть далі.
— Я... розщеплюю атом. Я знаю, ще Резерфорд... Але то була лише дитяча забавка з випромінюванням, розумієте? То пусте. Це треба робити en masse . Коли хочете, я збунтую тонну бісмуту, і він розтрощить увесь світ, але то дарма. Хочете?
— А нащо вам це робити?
— Це... з наукового погляду цікаве, — зніяковів Прокоп. — Стривайте, як би це вам... Це, це над-зви-чай-но цікаве. — Він схопився за голову. — Чекайте, в мене в голові гуде; це буде... з наукового... погляду... страшенно цікаве; правда ж? Так, так, — промовив він з полегкістю, — я вам усе викладу. Динаміт — динаміт рве матерію на шматки, на брили, а бензолтриоксозонід рознесе її в порох; зробить лише маленьку дірочку, але роздробить матерію на субмікроскопічні пилинки, розумієте? Все залежить від швидкості вибуху. Матерія не має часу розступитись, не встигає роз... розширитись, розірватись, розумієте? А я... я — ще збільшив швидкість детонації. Аргонозонід . Хлораргоноксозонід . Тетраргон . І все далі. Потім уже й повітря не встигає розступитись; стає тверде, як... як сталева плита. І рветься на молекули. І так далі. І враз... при певній швидкості... вибухова сила страхітливо зростає. Росте... в геометричній прогресії. Я дивлюсь, наче дурень. Звідкіль усе це береться? Де, де, де взялася раптом ця енергія? — наполягав, як у лихоманці, Прокоп. — Скажіть!
— Ну, хоча б у атомі, — висловив здогад Пліній.
— А!.. — переможно скрикнув Прокоп і стер піт із чола. — Ось у чім річ! Тільки в атомі. Це воно... Атоми ніби зіштовхуються один з одним і... ззз... зривають бета-оболонку... а тоді ядро мусить розпастися. Це альфа-вибухи. Ви знаєте, хто я? Я, пане, перша людина, що перемогла коефіцієнт зчеплення. Я винайшов атомні вибухи. Я... добув з вісмуту тантал. Послухайте, ви знаєте, скільки енергії в одному грамі живого срібла? Чотириста шістдесят два мільйони кілограмометрів. Матерія таїть у собі жахливу силу. Матерія — це полк, що тупцяє на місці: раз-два, раз-два. Але віддайте наказ — і полк піде в атаку, en avant ! , Оце й є вибух, розумієте? Ура!
Прокоп затнувся від власного крику; в голові стугоніло так, що він нічого не чув і не розумів.
— Пробачте, — сказав він, щоб приховати збентеження, і тремтячою рукою почав шукати портсигар. — Ви курите?
— Ні.
— Уже стародавні римляни курили, — запевнив його Прокоп, — відкрив портсигар; він був повний важких патронів.
— Закурюйте, — наполягав він, — це легенькі сигари "екстра нобель".
Сам Прокоп відкусив кінчик тетрилового патрона і став шукати сірника.
— Це дурниця, — почав він, — а ви знаєте вибухове скло? Шкода. Слухайте, я вам можу зробити вибуховий папір. Напишете листа, хтось його кине в грубку і — трах! Цілий будинок на дрібки. Хочете?
— Навіщо? — спитав Пліній, зводячи брови.
— Просто так. Силі треба звільнитись. Я вам щось скажу. Коли б ви ходили по стелі вниз головою, то що б із того вийшло? Насамперед — чхав я на теорію валентності. Все можна зробити. Чуєте, як надворі гуркотить? То чутно проростання трави: самі вибухи. Кожне зернятко — це вибуховий капсуль. Паф! Як ракета. А ті йолопи гадають, що нема ніякої тавтометрії. Я їм покажу таку меротропію, що вони подуріють. І це, добродію, лише на основі досліду, лабораторного досліду.
Прокоп з жахом відчув, що верзе нісенітницю; щоб перестати, він молов ще швидше, перескакуючи з п'ятого на десяте. Пліній поважно кивав головою; нарешті він почав розгойдуватись усім тілом все дужче й дужче, ніби кланявся. Прокоп бурмотів плутані формули і не міг зупинитись, втупившись очима в Плінія, що розгойдувався все швидше і швидше, як машина. Підлога під ним хиталась туди й сюди.
— Та перестаньте нарешті, — злякано крикнув Прокоп і прокинувся. Замість Плінія він побачив Томеша, що, не обертаючись від столу, пробурчав:
— Не кричи, будь ласка.
— Я не кричу, — сказав Прокоп і заплющив очі. В голові гучало від швидких і болісних ударів пульсу. Йому здавалося, що він летить принаймні із швидкістю світла. Якось чудно стискалося серце. "Це, мабуть, від Фітцджеральд— Лоренцового стискання , — сказав він подумки. — Я стану пласким, як млинець". Аж раптом навпроти нього наїжились велетенські скляні призми. Ні, це лише безкраї скляні площини, що перетинаються й випинають гострі грані, ніби кристалографічні моделі, а його несе просто на одну таку грань із жахливою швидкістю. "Обережно!" — крикнув він сам до себе, бо в одну тисячну частку секунди міг об неї вдаритись і розбитись; але тут-таки його блискавично відкинуло назад, якраз на вістря велетенської піраміди; він, як промінь, відбився й упав на гладеньку скляну стіну, ковзає по ній, із свистом летить униз до гострого кута, шалено звивається поміж його гранями, його кидає назад, хтозна-куди, потім від якогось поштовху він попадає підборіддям на гостру грань, але в останню хвилю його підкидає вгору; тепер він може розбити голову об евклідову площину нескінченності , але раптом падає стрімголов додолу, в темряву. Сильний удар, біль у всьому тілі, але він швидко підвівся й метнувся навтіки. Біжить лабіринтом і чує за собою тупіт погоні, прохід звужується, змикається, стіни сходяться в жахливому, невідворотному русі; а він стає тонкий, як шило, затамовує дух і втікає в божевільному жаху, щоб проскочити, бо стіни його розчавлять.
Вони зімкнулися позад нього з камінним гуркотом, а він летить далі, у прірву, повз мур, від якого віє крижаним подихом. Від страшенного удару він втрачає свідомість; отямившись, бачить навколо чорну пітьму, мацає по слизьких кам'яних стінах і кричить: "Рятуйте", — але з його вуст не вилітає ні звуку, така тут пітьма.
Тремтячи від жаху, він шкутильгає по дну прірви, намацує бічний коридор і кидається туди; це, власне, сходи, а нагорі безмежно далеко світиться маленький отвір, ніби в шахті; він біжить нагору по височезних і страшенно крутих сходах, але нагорі лише маленька площинка, легенька металева платформа, вона деренчить і хитається над запаморочливою глибиною, а додолу спускаються нескінченні кручені залізні сходи. І він уже чує позаду важкий віддих переслідувачів.
Не тямлячи себе від жаху, він пустився вниз по сходах, а за ним брязкає залізом і тупотить загін ворогів. І раптом сходи обриваються в порожнечу. Прокоп зойкнув, розпростер руки і, все ще кружляючи, полетів у безодню. Голова закрутилась, і він уже нічого не чув і не бачив; ноги в'язли, а він біг, не знаючи куди, гнаний страшним і сліпим жахом, почуваючи, що мусить кудись добігти, поки не пізно. Все швидше й швидше втікав він нескінченним склепистим коридором; час від часу минав семафор, у якому з'являлися щораз більші числа: 17, 18, 19.
