Кракатит - Чапек Карел

Але просто... на якийсь час... порушення пам'яті, неуважність, утома та інші подібні ознаки, розумієте? Порушення координації тощо. Треба відпочинку, спокою, нічого не робити. Ви, шановний, дякуйте богові, що взагалі зостались на світі.

— Зостались на світі... — трохи помовчавши, повторив він і гучно висякався в хусточку. — Послухайте, в мене ще не було такого випадку. Ви прийшли сюди в маячні, гепнулися на підлогу, і кінець. — робіть, що хочете. Що було діяти? До лікарні далеко, дівчина над вами розревілась... і взагалі, ви прийшли як гість, до... Їрки, до мого сина, адже ж так? Отож ми й залишили вас тут, розумієте? Вам це не завадило. Але такого кумедного гостя я ще не бачив. Двадцять днів проспати — красно дякую! Коли вам мій колега різав руку, ви навіть і не прокинулись. Тихий пацієнт, слово честі! Ну, та дарма вже. Головне, що небезпека минула. — Лікар голосно ляснув себе по стегнах. — До біса, годі вже спати. Голубе, ви можете заснути назавжди, чуєте? Сто чортів! Ану, трохи постарайтесь перемогти себе! Не спіть! Чуєте?

Прокоп кволо хитнув головою. Він відчував, ніби поміж ним і дійсністю простягається якась пелена, ніби все зникає, мерхне, тихне.

— Андуло, — почув він здалека збуджений голос, — вина, принеси вина!

Чиїсь швидкі кроки, розмова, ніби під водою, і холодна цівка вина вливається йому в горло. Він розплющив очі й побачив над собою схилену дівчину.

— Вам не можна спати, — схвильовано промовляє вона, її довгі-довгі вії тремтять, наче від ударів серця.

— Я більше не буду, — покірно каже Прокоп.

— Глядіть же, шановний! — не вгавав лікар, що стояв у ногах. — Скоро приїде з міста головний лікар на консультацію. Хай побачить, що й ми тут, у провінції, також дещо вміємо, еге? Тримайтесь! — З надзвичайною вправністю він підвів Прокопа і підклав йому під спину подушки. — Так, тепер ви посидьте; а спатимете по обіді, гаразд? Мені треба до приймальні. А ти, Андо, сядь тут, розважай його, інколи ти вмієш торохтіти, як сорока. А коли він захоче спати, — поклич мене. Я йому вже дам раду. — На дверях він ще обернувся і пробурмотів: — Але... я дуже радий, розумієте? Ну, глядіть же мені!

Прокоп,подививсь на дівчину. Вона сиділа віддалік, склавши руки на колінах, і видимо не знала, про що їй говорити. Нарешті підняла голову й розкрила рота; послухаймо, що скаже; та Андула лише засоромилась і схилила голову ще нижче. Видно лише, як довгі вії тремтять над щічками.

— Тато такий запальний, — озвалась вона врешті. — Він звик так кричати... зав од йтися... з пацієнтами...

На жаль, розмова на цьому й скінчилась, зате якраз до речі опинилась у її руках фартушина, і вона її довго, зацікавлено, на всякі лади складала, кліпаючи при цьому вигнутими віями.

— Що це дзеленчить? — запитав Прокоп після довгої паузи.

Вона повернула голову до вікна: у неї гарне, світле волосся, що так і осяває чоло, і соковитий відблиск світла на вогких губах.

— То корови, — відповідає вона з полегкістю. — Там панський двір, знаєте, цей дім також належить до маєтку. У тата є коляска і кінь... Зветься Фріцек...

— Хто?

— А кінь. Ви ніколи не бували в Тиниці? Тут нічого нема. Лише алея й поле... Поки була жива мама, тоді було веселіше; приїжджав сюди наш Ірка... Але він уже з рік не був удома. Посварився з татом і... навіть не пише. У нас заборонено навіть говорити про нього. Ви бачитесь з ним часто?

Прокоп рішуче захитав головою. Дівчина зітхнула й замислилась.

— Він... я не знаю... якийсь чудний. Тільки ходив з руками в кишенях та позіхав... Я знаю, що тут нічого нема цікавого; а проте... Тато такий радий, що ви залишились у нас, — закінчила вона швидко й трохи не до ладу.

Десь надворі хрипко, кумедно кукурікнув молодий півник. І раптом там, унизу, зчинився серед курей переполох; було чути нестямне "ко-ко-ко" і переможний гавкіт песика.

— Гонзик ганяє курей! — Але враз сіла, вирішивши не втручатися в їхню долю.

Запала приємна, ясна тиша.

— Я не знаю, про що говорити, — сказала вона трохи перегодя з невимовно милою простотою. — Хочете, я вам почитаю газету?

Прокоп усміхнувся. А вона вже вернулася з газетою і відважно взялась за передовицю. Фінансова рівновага, державний бюджет, непогашені кредити... Милий, тремтячий голосок спокійно проказував ці незмірно важливі речі, і Прокопові, що зовсім не слухав, було краще, ніж у глибокому сні.

IX

Тепер уже Прокопові дозволено на якусь годину щодня вставати з ліжка. Але й досі він ще ледве плентається і, на жаль, не дуже щедрий на розмову; хоч ви що йому кажіть, здебільшого відповідає скупо і ніяково, ніби перепрошуючи, посміхається.

Ось хоча б у полудень — надворі лише початок квітня, — сидить він у садочку на лаві. Біля нього волохатий тер'єр Гонзик сміється, роззявивши писок під мокрими настовбурченими вусами, бо, як видно, пишається своїми функціями компаньйона і від радості облизується та мружить очі, коли скалічена Прокопова лівиця погладить його по теплій кошлатій голові.

На той час із приймальні звичайно вибігає лікар. Шапочка в нього раз у раз сповзає з лисини то в один, то в другий бік, він присідає навпочіпки і починає садити городину; короткими товстими пальцями розминає грудки землі і дбайливо стелить постіль для молодих рослин.

Щохвилини він починає дратуватися, щось бурмоче, губить на грядці свою люльку і не може її знайти. Тут Прокоп підводиться і з нюхом детектива (бо читає в постелі детективні романи) прямує просто до загубленої люльки. А Гонзик завзято стріпується.

В цей час Анчі, вона хоче, щоб її називали тільки так, а не Андулою, виходить поливати татові грядки. В правій руці вона несе поливайку, ліва гойдається вільно. Срібний дощик шумить, ллючись на свіжу землю, а як трапиться поблизу Гонзик, і він дістане дощику на спину або на свою веселу дурну голову; тоді він розпачливо заскавчить і кидається під захист до Прокопа.

До приймальні цілий ранок приходять пацієнти. Відкашлюються в чекальні й мовчать, кожне думає лиш про свої страждання. Інколи в приймальні лунає страшний крик, то лікар вириває якомусь хлопчакові зуба. Тут уже Анчі .панічно біжить до Прокопа, бліда, наче в нестямі, нажахано кліпає гарними віями і чекає, поки закінчиться ця страшна операція. Нарешті хлопчина з болісними зойками втікає геть, а Анчі якось недоладно виправдовується в своїй вразливості й боягузтві.

Інша річ, звичайно, коли перед лікаревим домом зупиняється віз, вистелений соломою, і двоє дядьків обережно вносять по сходах тяжко пораненого чоловіка. У нього розтрощена рука, зламана нога або розбита копитом голова; холодний піт спливає по мертвотно-блідому чолі, і він тихо стогне, геройськи стримуючись. На весь дім налягає тоді трагічна тиша; в приймальні тихо вершиться щось страшне; опасиста весела служниця ходить навшпиньках. У Анчі очі повні сліз, і пальці в неї тремтять. Лікар вибігає до кухні, кричить, щоб йому дали рому, вина або води і подвоєною грубістю намагається приховати болісне співчуття. І ще цілий день по тому мовчить і сердито грюкає дверима.

Але в сільських лікарів буває щороку й велике свято, веселий ярмарок: щеплення віспи дітям. Сотні матерів гойдають своїх дітей, що плачуть, ревуть або мирно сплять в натхненнім захваті священного материнства. І в старого лікаря якось поважніше світиться лисина, він зранку ходить без окулярів, щоб не лякати маляток, а його очі переповнені радістю і втомою.

Іншого разу серед ночі лунає дзвінок. Потім гомонять у дверях якісь голоси, лікар свариться, і кучер Йозеф мусить запрягати коні. Це десь у селі, за освітленим віконцем, приходить на світ нова людина. Лікар вертається аж ранком, утомлений, але задоволений, і від нього на десять кроків тхне карболкою. Але тоді Анчі найбільше його любить.

Є ще в домі й інші особи: гладка реготуха Нанда на кухні, вона цілий день співає, бряжчить посудом та регоче. Далі поважний кучер Йозеф з довгими звислими вусами — історик: усе читає історичні книжки й дуже любить розповідати, наприклад, про гусарські війни або історичні таємниці рідного краю. Далі панський садівник — страшенний бабій; він кожного дня забігає до лікарського садка, щепить там троянди, підстригає кущі, й викликає в Нанди небезпечні напади сміху. Крім них, живе тут згаданий уже кошлатий шалений Гонзик, — він супроводжує Прокопа, ганяє бліх та курей і охоче їздить на козлах лікаревої коляски. А Фріц — це старий, сивуватий, розумний і добродушний кінь, приятель кроликів; погладити його теплі й ніжні ніздрі — надвичайно приємно. Є ще русявий ад'юнкт із панського маєтку, закоханий в Анчі, яка разом з Нандою страшенно з нього кепкує. Є управитель з маєтку, старий лис і злодій, що ходить грати в шахи з лікарем. Той хвилюється, лютує і програє. І ще кілька місцевих жителів, серед них страшенно нудний землемір. Він цікавиться політикою і докучає Прокопові на правах колеги.

Прокоп багато читає, або прикидається, ніби читає. Його вкрите шрамами важке обличчя промовляє небагато, а тим більше про розпачливу таємну боротьбу з порушеною пам'яттю.

Найбільш постраждали останні роки праці; найпростіші формули й процеси вивітрилися з голови, і Прокоп записує на берегах сторінок уривки формул, що виринають у голові, коли він про них найменше думає. Потім бере себе в руки і йде грати з Анчі в більярд, бо це така гра, що при ній багато не говорять. Дівчина теж переймається його твердою, непроникною поважністю, вона грає зосереджено, націлюється з суворо зведеними докупи бровами, та куля ніби навмисне котиться кудись убік, і тоді вона здивовано розкриває рота і вогким язичком показує їй справжній шлях.

А вечори біля лампи! Найбільше всякої всячини набалакує лікар, ентузіаст-природознавець без ніяких знань. Особливо його чарують найновіші проблеми й таємниці: радіоактивність, нескінченність простору, електромагнітна енергія, теорія відносності, походження матерії, вік людства. Він переконаний матеріаліст і саме через це відчуває таємний солодкий жах перед нерозв'язними проблемами. Іноді Прокоп не витримує і виправляє бюхнерівську наївність його поглядів. Тоді старий лікар слухає просто-таки побожно й починає незмірно поважати Прокопа, особливо тоді, коли перестає його розуміти, скажімо, в потенціалі резонансу або в квантовій теорії.