Сповідь Жана Шарвена - Моем Вільям Сомерсет

Лише в одному чоловікові я таки знайшов щось, що можна було б назвати совістю, його історія настільки вирізнялася, що, вважаю, вона варта того, щоб я її переповів. Саме в цьому випадку докори сумління стали мотивом злочину. Я звернув увагу на номер чоловіка, виштампуваний на грудях рожево-білої сорочки його тюремної уніформи, проте забув. У будь-якому разі це не має ніякого значення. Я так і не дізнався його імені. Він не сказав мені, а я й не хотів знати. Зватиму його Жан Шарвен.

Я зустрівся з ним, коли вперше відвідав табір з комендантом. Ми йшли по внутрішньому дворику, навколо якого були камери, не камери для покарання, а окремі камери, які надаються на прохання в'язнів за хорошу поведінку. Їх завжди потребують ті в'язні, котрим не до вподоби перебування у загальних камерах. Більшість із цих камер були порожніми, тому що їх мешканці займалися різною роботою. Жан Шарвен працював у своїй камері: він писав за маленьким столиком при відчинених дверях. Коли комендант покликав його, він вийшов. Я зазирнув у камеру. Я побачив гамак з брудною сіткою від москітів; збоку стояв маленький стіл з необхідними речами: помазок[12], бритва для гоління і лезо, щітка для волосся, і дві-три пошарпані книги. На стінах висіли фотографії людей респектабельної зовнішності і картинки з ілюстрованих видань. Він сидів на ліжку й писав, і на столі, за яким він писав, було повно паперів. Якщо я не помиляюся, це були рахунки. Він був вродливим чоловіком, високим і худорлявим, з ясними темними очима і чіткими рисами обличчя. Перше, на що я звернув увагу, то це його гарне довге хвилясте від природи темно-каштанове волосся. Це відразу ж виокремлювало його серед решти в'язнів, чиє волосся було коротко підстрижене, але підстрижене так погано, що надавало їм небезпечного вигляду. Комендант поговорив з ним про якусь офіційну справу, а потім, коли ми виходили, приязно додав:

— Я бачу твоє волосся добре відростає.

Жан Шарвен зашарівся і посміхнувся. В нього була приємна посмішка.

— Потрібен ще деякий час, аби воно стало таким, як і раніше.

Комендант відпустив його, і ми попрямували далі.

— Гарний хлопець,— сказав він.— Він з бухгалтерського відділу, тому ми дозволили йому відпускати волосся. Він задоволений.

— За що він тут? — запитав я.

— Він убив дружину. Проте йому дали лише шість років. Розумний і хороший працівник, він не зламається. Він походить з досить пристойної сім'ї і має гарну освіту.

Я більше не думав про Жана Шарвена, але наступного дня випадково зустрів його на дорозі. Він ішов мені назустріч. Він ніс чорний портфель, і якби не рожево-білі смуги його уніформи і не потворний солом'яний капелюх, що прикривав його гарну шевелюру, його можна було б прийняти за молодого адвоката, що прямував до суду. Він йшов неквапливою ходою і мав, на мій погляд, вишукані манери. Він упізнав мене і, знявши капелюха, привітався. Я зупинився, і для того, щоб аби що-небудь сказати, запитав його, куди він прямує. Він сказав, що несе якісь папери з офісу губернатора до банку. Вираз його обличчя був щирим, а очі, його, справді, прекрасні очі, випромінювали добро. Я припустив, що сила його юності була такою, що зробила його життя, незважаючи на обставини та оточення, більш ніж терпимим, і навіть приємним. Ви сказали б, що перед вами молодий безтурботний чоловік.

— Я чув, що завтра ви від'їжджаєте до Сен-Жана,— сказав він

— Так. Виявляється я маю вирушити на світанку.

Сен-Жан — табір за сімнадцять кілометрів від Сен-Лорана, де утримують рецидивістів, висланих після численних термінів ув'язнення. Це дрібні злодії, фальшивомонетники, шахраї і їм подібні. В'язні Сен-Лорана, засуджені за більш серйозні злочини, ставляться до них із презирством.

— Вам буде цікаво,— сказав Жан Шарвен із щирою та привітною посмішкою.— Але пильнуйте свій гаманець, тільки-но впіймаєте ґаву і сорочки на плечах не лишиться. Зграя негідників.

Того дня, чекаючи, поки стане не так спекотно, я сидів на терасі й читав: я прикрив жалюзі, і на терасі стало доволі прохолодно. Мій старенький слуга піднявся босоніж сходами, і ламаною французькою повідомив, що мене хоче бачити чоловік від коменданта.

— Нехай підніметься,— сказав я.

Наступної миті чоловік з'явився — це був Жан Шарвен. Він повідомив, що комендант послав його передати мені інформацію щодо моєї завтрашньої короткої подорожі до Сен-Жана. Коли він виконав доручення коменданта, я запросив його присісти й викурити зі мною сигарету. Він подивився на свій дешевенький наручний годинник.

— Із задоволенням. В мене ще є кілька вільних хвилин.

Він сів і запалив запропоновану сигарету. Його ласкаві очі посміхнулися.

— Ви знаєте, мені вперше після вироку запропонували присісти,— він зробив глибоку затяжку.— Єгипетські. Три роки я не курив єгипетських сигарет.

В'язні самі виготовляють сигарети з грубого міцного тютюну, що продається в квадратних голубих пачках. А оскільки платити їм за послуги не дозволяється, а тютюн давати можна, я закупив чимало таких пачок.

— Подобається аромат?

— До всього звикаєш, і, правду кажучи, смак мій настільки зіпсований, що я втішаюся тим, що маю тут.

— Я дам вам пару пачок.

Я пішов до кімнати і приніс їх. Повернувшись, я побачив, що він дивиться на якісь книги на столі.

— Ви полюбляєте читати? — запитав я.

— Дуже. Від чого я найбільше потерпаю зараз, так це від браку книг. А ті, що трапляються, змушений перечитувати знову і знову.

Такому палкому читачеві, як я сам, жоден утиск не здається таким нестерпним, як брак книг.

— У мене у валізі є кілька книг на французькій мові. Я пошукаю їх, і якщо ви знову навідаєтесь і вони вас зацікавлять, віддам вам.

Моя пропозиція була не лише через доброзичливість; мені просто хотілося скористатися ще однією нагодою поспілкуватися з ним.

— Я повинен буду показати їх коменданту. Він, бувало, дозволяв лише ті, які, безперечно, не завдали б шкоди моїй моральності. Але він людина добра, і я не думаю, що він чинитиме якісь перепони.

В посмішці, з якою це було сказано, був натяк на хитрість, і я припустив, що він давно оцінив доброзичливого та добросовісного керівника табору і досить добре знає, з якого боку до нього підступитися. Було б несправедливо звинувачувати його, якби він скористався тактовністю, чи навіть хитрістю, аби зробити свою долю в таборі принаймні стерпною.

— Комендант про вас дуже хорошої думки.

— Він добра людина. Я йому надзвичайно вдячний, він так багато для мене зробив. За професією я бухгалтер, і він призначив мене в розрахунковий відділ. Я люблю цифри, працювати з ними — для мене надзвичайне задоволення, для мене вони живі істоти, і зараз, коли я займаюся своєю справою, я знову відчуваю себе людиною.

— І власній камері радієте?

— Тепер усе по-іншому. А було жахливо: у натовпі з п'ятдесятьох чоловік, покидьками суспільства, і ніколи не залишатися на самоті. Це було нестерпно. Вдома, у Гаврі[13], де я проживав, у мене було скромне, проте власне помешкання, і у нас була служниця, яка приходила щоранку. Ми жили пристойно. Тому мені було в десятки разів важче, ніж решті, більшості з них, які ніколи нічого не знали, окрім злиденності, непристойності та безладдя.

Я запитав у нього про камеру з надією дізнатися більше про життя в них, про людей, яких замикають з п'яти вечора до п'яти ранку. Протягом цих дванадцяти годин вони самі собі господарі. Вони розповідали мені, що тюремний наглядач може увійти, але з ризиком для свого життя. Після восьми в них немає світла, але з бляшанки з-під сардин, олії й ганчірки вони виготовляють лампи, світла яких достатньо, аби грати в карти. Вони шаленіють від азартних ігор, вони не просто грають, вони грають на гроші, які таємно ховають на тілі; вони безпринципні та жорстокі люди, тому цілком природно, що досить часто серед них виникають запеклі сварки. Справи вирішують ножами. Вранці, коли камери відчиняють, часто знаходять мертві тіла, але ніякі погрози, ніякі обіцянки не примусять нікого видати убивцю. Чимало почутого від Жана Шарвена я не в змозі передати. Він розповів мені про одного юнака, з яким потоваришував на етапі з Франції. То був гарний хлопець. Якось він прийшов до коменданта і запитав, чи не можна йому дати окрему амеру. Комендант поцікавився: "Навіщо". Той пояснив. Комендант переглянув список і відповів, що на цей момент всі зайняті, але тільки-но з'явиться вільна камера, його одразу переведуть. Наступного ранку, коли відчинили камеру, його знайшли мертвим у гамаку з розпоротим до грудини животом.

— Вони дикі і жорстокі люди, і якщо будь-хто з них не жорстокий до прибуття сюди, лише диво може врятувати його від перевтілення в таку ж тварину, як і решта.

Жан Шарвен поглянув на годинник і підвівся. Він відійшов, а потім озирнувся і посміхнувся своєю чарівною посмішкою, дивлячись мені у вічі.

— А зараз я мушу йти. Якщо комендант дозволить, я прийду й заберу книги, які ви мені так люб'язно запропонували.

У Гвіані не тиснуть руки засудженим, і тактовна людина, покидаючи вас, поводиться так, щоб ви не простягали їй руку або не відмовлялись, якщо вона інстинктивно подасть свою. Лише небеса знають, що для мене нічого не означало потиснути руку Жану Шарвену, і це завдало мені болю, коли я помітив, як обережно він звільнив мене від цієї неприємної ситуації.

Я зустрівся з ним ще двічі протягом свого перебування в Сен-Лорані. Він розповів мені свою історію, а я переловім її вам, але своїми словами, а не словами Жана Шарвена, бо розповідав він все не за один раз, до того ж я змушений доповнити зі своєї уяви все те, про що він змовчав. Але не думаю, що його розповідь збила мене з пантелику. Здавалося, що він грав зі мною, називаючи по три літери зі слів з п'яти літер, проте я певен, що я правильно вгадав більшість з цих слів.

Жан Шарвен народився і виріс у Гаврі, великому морському порту. Його батько обіймав високу посаду в Митному управлінні. Здобувши освіту, Жан відслужив в армії і почав шукати роботу. Як і безліч інших молодих французів, він був готовий принести в жертву небезпечну гонитву за багатством заради респектабельності. Природний дар до математики допоміг йому отримати посаду у відділі бухгалтерії великої фірми з експорту. Його майбутнє було забезпечене.