Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Батькова вигода означала синову втрату. Та коли йшлося про справи, для старого не існувало ні сина, ні батька. Якщо раніше він дивився на Давіда як на єдину свою дитину, то тепер син став для нього звичайним покупцем, чиї інтереси були протилежні його власним: він хотів продати якомога дорожче, Давід мав прагнути купити якомога дешевше; отже, сьогодні син був супротивником, якого належало перемогти. Таке переродження почуттів на сліпий потяг до наживи, яке в людей вихованих звичайно відбувається поступово, приховано й лицемірно, у старого Ведмедя сталося відверто, нахрапом і показало, як підступна п’янографія може перемогти учену типографію. Коли син приїхав, старий поставився до нього з корисливою люб’язністю, якою ділові люди обплутують тих, кого прагнуть пошити в дурні: батько упадав коло сина, як закоханий біля милої, брав його під руку, показував, куди ступити, щоб не забруднив ніг," велів нагріти йому постіль, затопити грубку, приготувати вечерю. На другий день, надумавши за багатим обідом упоїти сина, Жером-Нікола Сешар, сам уже добре випивши, раптом сказав: "Ну, що ж, поговоримо про справи". Ці слова так несподівано вихопилися у старого між двома нападами гикавки, що Давід попросив відкласти ділову розмову на завтра. Але старий Ведмідь надто добре вмів використовувати своє сп’яніння, щоб відмовитися від давно обміркованого поєдинку. Мовляв, він і так півсотні років тягнув ярмо і навіть зайвої години не хоче залишатися в ньому. Завтра ж його син стане Простаком.

Тут, либонь, доречно буде сказати кілька слів про саме підприємство. Друкарня ще з кінця царювання Лю— довіка XIV містилася на розі вулиці Больє, там, де вона виходить на майдан Мюр’є. Отже, будинок уже давно був пристосований до потреб цього виробництва. Весь його нижній поверх займала величезна робітня, що освітлювалася крізь старі скляні двері з вулиці та крізь широке вікно, яке виходило в невеличкий двір. До контори хазяїна можна було пройти і коридором. Але в провінції друкарська справа викликала таке жваве зацікавлення, що замовники воліли заходити просто з вулиці скляними дверима, проробленими в фасаді, хоч їм доводилося спускатись на кілька приступок, бо долівка в майстерні була нижча за рівень тротуару. Приголомшені видовищем, відвідувачі звичайно не зважали на незручності такого шляху* Коли вони, бувало, задивлялися на склепіння, що їх утворювали аркуші паперу, які звисали з натягнених під стелею мотузок, то наштовхувалися на складальні каси або збивали собі капелюхи, зачепившися за металеву розтяжку, котрою кріпилися друкарські машини. Якщо ж замовйики загавлювалися, втупившись у складача, який спритно хапав літери із ста п’ятдесяти двох комірок каси, перечитував набраний рядок і ставив у версгатку шпону, вони натикалися на стоси зволоженого й пригніченого каменем паперу або вдарялися ногою об ріг друкарської машини; все те відбувалося на превелику втіху Мавп та Ведмедів. Не бувало випадку, щоб хтось без халепи добрався в глиб тієї печери, до двох кліток, що виступали в двір двома нужденними прибудовами, в одній із яких сидів фактор, а в другій — хазяїн друкарні. В дворі виноградні лози мальовничо вилися по мурах, надаючи будівлі — та ще коли зважити на славу господаря — вельми привабливого місцевого колориту. В глибині двору, притулившись до темної стіни сусіднього будинку, бовваніла напівзруйнована повітка, де змочували й готували до друку папір. Там же містилася кам’яна плита з мийницею, в якій перед друкуванням і після нього мили форми, чи друкарські дошки, як їх називають по-простому; звідти постійно стікала чорна від фарби вода і змішувалася з кухонними помиями; селяни, які в базарні дні приїжджали до міста, дивлячись на той чорний струмок, лякалися, гадаючи, що в цьому будинку миється сам сатана. До повітки з одного боку приткнулася кухня, а з другого — дровітня. У горішньому поверсі дому, над яким здіймалася тільки мансарда на дві коміра чини, було три кімнати. Перша, що над коридором і майже така сама довга, з ветхими дерев’яними східцями на мансарду, освітлювалася з вулиці крізь довгасте вікно, а з двору — крізь слухове віконце; вона правила і за передпокій, і за їдальню. Вельми скромно побілена вапном, вона з грубою відвертістю свідчила про скуцість хазяїна дому. Брудна підлога ніколи не милася; усе вмеблювання складалося з трьох поганеньких стільців, круглого стола та буфета, що стояв між двома дверима, які вели до спальні та вітальні; вікна й двері почорніли від бруду; кімнату звичайно захаращували стоси друкованого й чистого паперу; на них частенько можна було бачити пляшки та недоїдки після обіду Жерома-Нікола Сешара, Спальня, вікно якої зі свинцевою рамою виходило в двір, була обтягнена благенькими килимами, що ними прикрашають стіни будинків на свято Тіла господнього. Тут стояло широке ліжко з колонками, запнуте рясним запиналом і застелене укривалом червоної саржі, двоє поточених шашелем крісел, два м’які горіхові стільці з гаптованою оббивкою, старовинне бюрко і на каміні — годинник. Цю, в брунатних тонах кімнату, що дихала патріархальною благодушністю, обставив іще пан Рузо, попередник і хазяїн Жерома-Нікола Сешара. Вітальня, яку опорядила на новітній лад покійна пані Сешар, являла очам жахливі дерев’яні панелі, помальовані, як у перукарні, синьою фарбою; над ними стіни були обклеєні паперовими шпалерами, де на світлому тлі зображено сцени з життя Сходу. Умеблювання тут складалося з шести стільців, оббитих синім сап’яном, зі спинками на взірець ліри. Двоє незграбно складених арками вікон, що виходили на майдан Мюр’є, були без фіранок; на каміні не було ні свічників, ні годинника, ані дзеркала. Пані Сешар померла в самому розпалі свого захоплення оздобленням дому, а Ведмідь, не добачаючи глузду у витівках, що не приносять зиску, відмовився від них. Саме сюди, pede titubante і привів Жером-Нікола Сешар сина. Від показав йому на круглий стіл, де лежав опис друкарського устаткування, що його склав за вказівками хазяїна фактор.

— Читай, синку, — сказав Жером-Нікола Сешар, переводячи п’яний погляд із паперу на сина і з сипа на

папір. — Упевнишся, що я віддаю тобі не друкарню, а скарб.

— "Три дерев’яні верстати іа залізними підпорами, з чавунною плитою для розтирання фарб..."

— Моє вдосконалення, — мовив старий Сешар, перебиваючи сина.

— "...з усім обладнанням: діжками для фарби, валками, столами тощо — тисяча шістсот франків..." Але ж, тату, — сказав Давід Сешар, випускаючи з рук інвентарний опис, — оці ваші верстати — всього-на-всього дрова, не варті й ста екю, ними хіба що в печі протопити.

— Дрова?! — крикнув старий Сешар. — Хе, дрова! Бе— ри-но опис та ходімо вниз. Побачиш, чи ваше хитромудре залізяччя зможе орудувати так, як ці добрі, випробувані старі верстати. Отоді язик тобі не повернеться ганити ці чесні машини, що ходять як ото поштові карети і слугуватимуть тобі все твоє життя, не потребуючи анінайменщого ремонту, ^ова! Та вони забезпечать тобі шматок хліба! Дрова! Твій батько працював на них двадцять років, без них і ти не став би тим, чим ти став.

Батько прожогом метнувся вниз і давіть не спіткнувся па старих, вичовганих, хитких східцях; він одчинив двері з коридора в друкарню, кинувся до першого з верстатів, котрий, як і решта, був тайкома ретельно почищений та протертий мастилом, і показав на дубові бруски, що їх підмайстер наглянсував воском.

— Лялечка, не верстат! — сказав він.

В машині було підготовлене до друку запрошення на весілля. Старий Ведмідь опустив рамку 8 набором на декель, а декеля — на мармур, який подав під верстат; тоді висмикнув шворня, розмотав мотузку, щоб висунути мармур назад, цідняв декель і раму зі спритністю молодого Ведмедя. Верстат під його руками заскрипів так по— чудному, ніби то забриніла віконна шиба, в яку, пролі— таючи, вдарився птах.

— Чи хоч ддин англійський верстат може так працювати? — сказав батько здивованому сипові.

І старий Сешар перебіг від першої друкарської машини до другої, від другої до третьої і по черзі проробив на кожній те саме, однаково вправно. На останній він помітив затуманеним од вина оком пляму, що її залишив недбалий учень; п’яниця круто вилаявся і став полою сюртука терти верстат, як, буває, баришник чистить коня перед тим, як вести його на продаж.

— З цими трьома верстатами, Давіде, ти навіть без фактора можеш загребтй тися$ дев’ять за рік. Як твій майбутній компаньйон, я заборЬняю тобі заміняти їх на оті чавунні одоробла, що тільки шрифт стирають. Ви там у Парижі зчинили галас — ото, мовляв, чудасія! — побачивши винахід того цлятоґо англійця, французького ворога, що тільки й дбає про вигоди словолитників! А вам — гвалт! — забандюрилооя стенгопів! Красненько дякую 8а ваші стенгопи! За кожен луплять дві тисячі п’ятсот марок, майже вдвічі дорожче за всі мої три чудо— машини! До того ж чавунні веротати не досить пружні і збивають літери. Я не такий учений, як ти, але добре затям: стенгопи — то смерть для шрифтів. Мої дерев’яні верстати служитимуть тобі вірно, робота буде чиста, а більше 8 тебе ангулемці й не вимагатимуть. Друкуй ти па залізі чи на дереві, на золоті чи на сріблі, вони все одно тобі й лівра зайвого не накинуть.

— "Item — читав далі Давід, — п’ять тисяч фунтів шрифту із словолитні пана Вафлара..."

Натрапивши на це ім’я, учень Дідо не міг утриматися від посмішки.

— Смійся, смійся! Двадцять років одслужили і як новісінькі. От де словолитняі Пан Вафлар людина чесна і постачає матеріал добротний} як на мене, найкращий словолитник той, до котрого не треба часто ходити.

— "...оцінені на десять тисяч франків", — читав далі Давід. — Десять тисяч, батьку] Та це ж виходить по сорок су за фунт, а пани Дідо новий ціцеро продають усього по тридцять шість! Ціна вашим вухналям десять су за фунт — як свинцевому брухтові!

— Вухналі? Отак ти навиваєш батарди, куле, рондо пана Жілле, колишнього імператорського друкаря? Та цим шрифтам ціна — шість франків за фунт! Вершина граверного мистецтва! П’ять років тому куплені, а подивись, блищать, як новісінькії

Старий Сешар схопив кілька пакунків шрифту, який ще не був у вжитку, і покавав їх синові.

— Я не проходив усяких там наук, не годен ні читати, ні писати, та в мене досить кебети, аби збагнути, що шрифти твоїх панів Дідо походять од курсивів фірми

Жілле.