Вибрані поезії - Борхес Хорхе Луїс

Що далі
тече пісок у цьому ритуалі,
то швидше з ним із нас іде життя.

Мене манить пісок: космічний час
в нім відчуваю, ті події вічні,
що води Лети їх таять магічні
і пам'ять в дзеркалах своїх од нас.

Стовп диму й стовп огню між тих картин,
Рим з Карфагеном у затятім герці,
й землі сім футів – королю норвежців
сакс обіцяв й дотримав слова він.

Піску невтомна нитка день і ніч
все тягне за собою неминуче.
Від часу (це ж матерія текуча)
я – випадкова – не врятуюсь річ.

Шахи
I
Гравці до світанкової пори
свої фігури рухають повільні,
а перед ними, в битві непохитні,
зійшлися два ворожі кольори.
В суперництві всіх форм – принада гри:
тут кінь легкий і пішаки невтримні,
незграбний слон, король в заціпенінні,
лють королеви й прямота тури.
Розійдуться гравці й залишать їх,
колись поглине час гравців самих,
та не скінчиться битва незбагненна.
На Сході спалахнула ця війна,
на цілий світ поширилась вона.
Ця гра – така ж, як інша, нескінченна.

II
Слабкий король, пішак, тура стрімка
і королева – втілення сваволі,
ще й слон зійшлись на чорно-білім полі –
їх вабить битва довга та важка.
Вони не знають, що чиясь рука
між ними вже розподілила ролі.
Від поруху її залежать долі
усіх – від короля до пішака.
Але й гравець, хоча не знає сам,
теж бранець гри (казав Омар Хайям).
Ведуть крізь чорну ніч і білу днину
гравець фігури, а Творець – гравця.
Який же бог за спиною Творця
почав цю гру фантазій, часу й тліну?

Дзеркала
Мене лякають дзеркала, не тільки
це непроникне скло – безживний світ,
химерний світ, в якому безліч літ
зникають і з'являються відбитки.

Я відчуваю страх перед рікою,
в якій відбилась неба глибина:
примарний птах в ній раптом вирина,
і брижить вітер, не дає спокою.

І перед чорним деревом, бо завжди
гладінь його поверхні в тишині
повторює, неначе уві сні,
непевну білість мармуру й троянди.

Обтяжений мінливими роками
блукань невпинних по земних стежках,
запитую себе, чому цей страх
я відчуваю перед дзеркалами.

О ви, таємні дзеркала із міді,
із дерева червоного – у вас
хтось дивиться, а з вас – у світ, та враз
десь губиться в імлі тієї ж миті.

О скільки вас, готових тривіально
помножувати світ: талан дзеркал –
виконувати давній ритуал
народження, невтомно і фатально.

В запаморочнім вашім павутинні
цей світ примарний множиться. Бува,
людини подих, що іще жива,
туманить вас в нічному безгомінні.

На нас чатує скло. Якщо у спальні
є дзеркало на будь-якій зі стін,
я вже не сам. Є хтось. Відбиток. Він
влаштує свій спектакль на світанні.

Все діється, але ніщо зрадливо
у пам'яті не зберігає скло.
Мов рабини химерні, в нім, було,
читаєм книги справа ми наліво.

Король на вечір, Клавдій, плід уяви,
не відчував, що це лиш сон, не яв,
аж поки в ньому той, хто роль цю грав,
підступність не зронив під час вистави.

Як дивно, що існують сни в природі
і дзеркала: у плині днів щораз
відбитків світ буденно й звично нас
оточує – його позбутись годі.

Бог (я гадаю) ревно незбагненне
щораз творіння втілює своє:
зі сну у ньому морок постає,
а глянець скла являє світло денне.

Бог сни створив і ночі – їх сторожу,
і дзеркала, щоб кожен знав, що він
лише мара, якийсь відбиток, тлін,
тому я не лякатись їх не можу.

Дощ
Над містом прояснішала блакить,
і дощ дрібний став зразу накрапати.
Пішов чи йде він? Дощ, напевне, завжди
в минулому розмірно дріботить.
Хто слуха дощ, той воскрешає мить,
коли прихильна доля без бравади
нам відкриває таїну троянди,
загадкою червоною манить.
Цей дощ, який засліплює шибки,
впаде у передмісті на гілки,
на чорний виноград в саду старому –
його нема вже! – Вечір дощовий
доносить голос батька: ще живий
неначе він, вертається додому.

До портрета
капітана армії Кромвеля
Ні, мури не скоряться в грізний час
тому, хто творить Господу молитви.
Ці очі, звиклі до видовищ битви,
вдивляються (крізь плин століть) у нас.
Британія з туману вирина,
і кінь, і днина слави та відваги.
Лягла правиця на руків'я шпаги.
Зеленими полями йде війна.
Вгамуйся, капітане, все одно
ні шал, ні лати не спасуть людину,
якій дано одну-єдину днину.
Скінчилась ця історія давно.
Ржа вкрила меч, що стрінеш ти грудьми,
приречений (так само, як і ми).

Старому поетові
Кастильським полем ти ідеш поволі
й не дивишся довкруг. З твоїх думок
не йде святий Іван, його рядок…
Заходить сонце ген на видноколі:
ковзнув по ньому погляд. Крізь полуду
глузливий місяць вже з'явивсь на світ
і так багрянцем закривавив схід,
мов це відбиток з дня Страшного суду.
Ти зводиш очі. І – хтозна-чому –
про давнє щось, що вже було з тобою,
приходить згадка спалахом невільним
і гасне вмить. Ти далі йдеш з журбою,
забувши власні вірші: "Став йому
кривавий місяць написом могильним".[11]

Blind Pew[12]
Від моря й воєн вдалині, за ними
тепер тужив сильніше він стократ.
Безсило шкандибав старий пірат
дорогами Британії курними.
Хазяйські пси брехали скрізь на нього,
на вулицях дражнили хлопчаки.
Були його притулком рівчаки,
щоб уві сні забутись ненадовго.
Та все ж він мав надію хоч яку:
він скарб зарив у золотім піску –
і примхи долі відступали геть.
Ти маєш теж надію хоч яку,
вона – твій скарб у золотім піску:
це неосяжна й неминуча смерть.

Спомин про привид
із тисяча вісімсот дев'яносто якогось року
Нічого. Тільки ніж Мураньї.[13] Тільки
обірвана історія стара.
Хоч я його не знав, та хтозна-звідки
до мене він приходить, мов мара.
Палермо[14] нижчим був. Тут мур в'язниці
жовтів над передмістям серед хиж.
У цих провулках у руках убивці
блукав колись отой мерзенний ніж.
Один лиш ніж. Обличчя риси стерті
того, хто знався в цьому ремеслі
й робив свою похмуру справу смерті:
лишилась тінь і криці блиск в імлі.
Час, що туманить мармур без вагання,
хай збереже ім'я: Хуан Муранья.

Спомин про смерть
полковника Франсіско Борхеса[15] (1833 – 1874)
Я на коні лишу його в годину,
коли зі смертю стрівся – на смерку;
з усіх годин, що знав він на віку,
хай ця, гірка, триває без упину.
У білім пончо в чистім полі скаче,
мов біла тінь на білому коні,
сумний Франсіско Борхес. Вдалині
в стволах рушниць чатує смерть терпляче.
І ця безмежна пампа, й свист картечі,
вид бойовища – він до цього звик.
Нехай його віднині і повік
оточують такі знайомі речі,
величного в його епічнім світі,
і не потьмарить вірш цієї миті.

Борхеси
Про португальських пращурів моїх,
про Борхесів, я знаю надто мало,
та звички у мені живуть зухвало,
страхи й суворість, що були у них.
Мов не жили на світі до пуття,
далекі від мистецтва, ефемерні,
а все-таки вони – частки химерні
і часу, і землі, і забуття.
Хай так. Здійснивши місію важку,
вони – цвіт Португалії – у герці
на Сході штурмом здобули фортеці,
до моря вийшли й до морів піску.
Вони – король, що зник серед химер
в пустелі,[16] й той, хто твердить: він не вмер.

Луїсові ді Камоеншу[17]
Час без жалю та гніву вирок всім
виносить мужнім шпагам. Хмурий, бідний
вернувся, капітане, в край свій рідний
ти, щоб умерти в ньому й разом з ним.
В пустелі зачарованій лишивсь
цвіт португальський. Вторгненням вітчизні
загрожували віднедавна грізні
іспанці, переможені колись.
Можливо, там ти раптом зрозумів
(о, як би я хотів це точно знати),
що всі недавні непоправні втрати,
Схід, Захід, криця, шелест прапорів
триватимуть такі як є, відбиті
тобою в лузітанській "Енеїді".

Зі збірки "Інший, той самий" (1964)
Циклічна ніч
Це знали учні Піфагора ревні:
вертаються циклічно люди й зорі;
колись повторять атоми суворі
і Афродіту, і майдани древні.

В прийдешності під копитом кентавра
опиниться лапіт[18] необережний,
і Рим впаде, і в ночі необмежній
знов чутиметься стогін Мінотавра.

Безсонна ніч повториться в усьому.
Із черева того ж рука, що пише
оці рядки, родиться, як раніше.
(Ще Девід Г'юм[19] наполягав на цьому.)

Не знаю, чи ми вернемось повторно,
мов цифри у періодичнім дробі,
та Піфагорів кругообіг пробі
щоніч мене веде непереборно

в якесь із передмість, бо ця місцина
на Південь, Північ й Захід чимось схожа,
та завжди там блакитна огорожа,
тіниста смоківниця і стежина.

Там мій Буенос-Айрес. Він кохання
для когось має, гроші, а для мене
троянду згаслу, плетиво химерне
цих вулиць; в їхніх назвах без вагання

я чую предків імена магічні:
Лапріда, і Кабрера, і Суарес…
Республіки й походи в них змішались,
звитяги та кончини героїчні.

Майдани в мандрах цих нічних химерних –
немов палацу мертвого подвір'я,
завулки, що складають це безмір'я, –
то галереї сну й страхів непевних.

Ніч, що Анаксагор[20] в своєму вченні
зміг розгадати, й вічність нескінченна
вертаються, й поема безперервна:
"Це знали учні Піфагора ревні…"

Вірш про четверту стихію
Бог, що його хтось з родичів Атрея[21]
на березі схопив, зробився левом,
драконом і пантерою, і древом,
й водою. Бо вода – це суть Протея.[22]

Звичайна хмара й слава гордовита
багряного заходу в передмісті,
Мальстрему[23] вир і стрімчаки льодисті,
а ще сльоза, на честь твою пролита.

Ти в давніх вченнях – джерело таємне
родючої землі, вогню та сили
богів, що правлять світом. (Так учили
Сократ й Талес з Мілета[24] недаремне.)

І море, й айсберг в морі – без пощади
він нищить кораблі – це наче рондо,
й безповоротний час, що йде назавжди, –
метафори твої, нестримна водо.

Була ти лабіринтом, що поволі
вів Одіссея манівцями довго,
де чатували жадібно на нього
і неминуча смерть, і примхи долі.

Виблискуєш безжалісним булатом,
в тобі, мов уві сні, страхів чимало.
У людських мовах ти – всіх див начало,
і плин твій зветься Гангом та Євфратом.

(Нова вода – священна, кажуть всюди,
та до води текти воді властиво,
і пориста планета, тож, можливо,
усі, що є, купались в Гангу люди.)

Облич, народів океан твій раптом
Де Квінсі[25] в сні відкрився швидкоплиннім;
ти тамувала спрагу поколінням,
ти зналася з Ісусом, з моїм татом…

Моєму, водо, не відмов благанню:
якщо в цих віршах є моя заслуга,
про Борхеса згадай, плавця та друга.
До губ моїх прилинь у мить останню.

Компас
Всі речі – це слова, що навздогін
одне за одним пише без спочину
Хтось або Щось, – історію невпинну
усього світу, нескінченний плин,
де Карфаген і Рим, я, ти і він,
життя – йому пояснення не стріну –
і страх перетворитись в плутанину,
в сум'яття вавилонське, в жереб, кін.
У кожній назві є щось незбагненне;
в блискучій голці голубій непевне
тяжіння тіні вчулося мені,
що тягнеться по той бік моря, схоже,
подібна до годинника, а може,
до птаха, що ворушиться вві сні.

Поет XIII століття
Він дивиться на аркуш, на трудні
слова свого найпершого сонета,
в якому два катрени й два терцети
перемішались – грішні й визивні.
Перо щось виправляє в тишині
і завмирає.