Один в океані - Бомбар Ален

Дні тяглися нескінченно довго, але я не відчував бігу часу: тепер нікуди поспішати. Не було більше ні призначених на певний чає зустрічей, ні невідкладних справ, і дні минали непомітно для мене.

* * *

Другий тиждень плавання почався святковим днем, який мало не нагнав на мене нудьгу. Це був день мого народження. Вже після прибуття на острів Барбадос на питання, скільки мені років, я незмінно відповідав:

— В океані мені минуло двадцять вісім років.

Але доля прихильно поставилася до мене і в цей день надіслала святковий дарунок. За кормою "Єретика" тягнувся по хвилях шнур з гачком, на якому було наживлено летючу рибу. Раптом великий птах, якого англійці звуть "морським серпокрильцем", — французької назви я й досі не знаю, — стрімголов кинувся вниз і схопив наживку. Я підтяг птаха до борту, трохи побоюючись, щоб він не вдарив дзьобом по резиновому поплавцю, і одразу ж скрутив йому шию.

Уперше в житті я мав покуштувати сирого пташиного м'яса. Але ж їдять посічене сире м'ясо, то чого ж гидувати птахом? Я раджу тільки всім, хто піймає морського птаха, не обпатрувати його, а одразу ж зняти шкуру, бо вона дуже жирна. Свою здобич я розділив на дві частини: одну лишив на сьогодні, а другу поклав пров'ялитися трохи на сонці, щоб зберегти на завтра. Мені так набридла риба, що я заздалегідь радів: нарешті вже поласую м'ясом, яке не відгонитиме рибою. Дарма! Мене чекало гірке розчарування. М'ясо було чудове, але мало характерний присмак усіх "дарів моря".

Вночі я пережив кілька неприємних хвилин. В темряві над брезентовим тентом "Єретика" раптом розлилося якесь таємниче світло. Я був подумав, що горить човен. Насправді ж виявилося, що світиться половина мого птаха, яку я поклав на тент. Фосфоричне сяйво було таким яскравим, що освітлювало навіть нижню частину вітрила. Видовище було моторошне і примарне.

28 жовтня сталася подія, яка могла призвести до надзвичайно серйозних наслідків. Спочатку я цього просто не зрозумів. У мене зламався браслет годинника, який автоматично заводився від рухів руки. Я приколов браслет булавкою до светра на грудях, впевнений, що годинник буде заводитися і так. Але я дуже мало рухався в човні, і годинник незабаром зупинився. Коли ж я почав заводити його, було вже пізно. Тепер я не знав, де перебуває "Єретик", де захід, і, що найголовніше для мене, якого курсу треба точно держатися, щоб допливти до Антільських островів.

Цей випадок переконав мене, що жити тільки сьогоднішнім днем, роблячи лише те, що до вподоби, в моєму становищі не можна. Таке життя почало мені набридати. Я вирішив негайно скласти собі розпорядок дня.

Людина повинна сама розпоряджатися своїми вчинками, а не підкорятися обставинам.

Передусім, щоб позбавитися гнітючого почуття самотності в океані, я вирішив жити "по-селянському", тобто лягати спати й прокидатися разом із сонцем.

Ледве займається ранок, я встаю і збираю летючих риб. Вночі вони наштовхуються на вітрило і падають на тент. Уже на третій день подорожі і кожного дня аж до кінця плавання я збирав щоранку від п'яти до п'ятнадцяти летючих риб. З них дві найкращі я відкладаю на перший сніданок. Після цього близько години ловлю рибу, використовуючи летючих рибок як наживку. Здобич ділю на дві частини: одна піде на другий сніданок, друга — на обід. Можуть спитати, чому я дотримувався загальноприйнятих годин для прийому їжі. Навіщо було чекати полудня для сніданку і вечора для обіду, ніби все це відбувалося на землі? Просто я не вважав за потрібне вносити нові зміни в свій розклад і порушувати роботу шлунка, яка ускладнювалася зміною в харчуванні. Адже шлунок звик виділяти сік у певні години, щоб одразу перетравлювати їжу. Було б шкідливо давати йому додаткову роботу.

Після "промислового" вилову риби я систематично оглядаю свій човен. Найменше пошкодження може стати для мене фатальним. Досить обкладинці книги, дошці чи якомусь іншому твердому предмету кілька днів полежати на одному місці, щоб резина там почала протиратися. Ті, кому доведеться побачити "Єретик" у морському музеї Парижа, помітять, що, незважаючи на всі мої застережні заходи, правий поплавець, на який я спирався спиною, потерся. Після перших сорока восьми годин плавання я жахнувся, коли помітив, що на тому місці, де я спираюся спиною, облізла вся фарба. Треба було негайно щось прокласти між моєю спиною і гумою, щоб зменшити тертя, бо вслід за фарбою почне протиратися прошарок прогумованої матерії, і тоді прощавай, водо— і повітронепроникність "Єретика". З цього часу я почав вислухувати човен, прикладаючи вухо до різних місць поплавців, щоб визначити, чи немає десь тертя. Точнісінько так лікарі вислухують серце хворого, намагаючись почути підозрілі "шуми". Я теж, оглядаючи свій човен, шукав "шумів", які могли б стати для мене смертельними.

Туго накачані поплавці, наче легені, виразно передавали найменше шарудіння чи тертя. Ледве чутне шипіння одразу б попередило мене, що в якомусь місці виходить повітря. Крім цього, я вдавався ще й до таких заходів. Хоч би що трапилось, "Єретик" не міг випустити повітря відразу з усіх камер. Тому, лягаючи спати, я закривав клапани між ними, а вранці знову відкривав. Якби в одній з камер тиск зменшився, я почув би свист повітря в ту мить, коли воно почало б рівномірно розподілятися по всьому човну. Але, на щастя, все обійшлося добре.

Саме завдяки щоденному огляду, вислухуванню та обмацуванню човна я багато разів уникав катастрофи. Така пильність необхідна для всіх потерпілих на морі.

Після огляду я півгодини роблю гімнастичні вправи, щоб зберегти силу м'язів і гнучкість рухів. Нарешті опускаю сітку й збираю дві чайні ложки планктону, який є надійним протицинготним засобом. На це я витрачаю десять-двадцять хвилин. Оскільки будь-яка сітка, кинута за борт, — це своєрідне гальмо, я опинився перед дилемою: або збирати планктону трохи і пливти швидко, або виловлювати його в потрібній кількості і майже не просуватися вперед. Тоді я вирішив вживати планктон тільки як ліки (вітамін С), бо риби було скільки завгодно.

Незабаром полудень — час визначення координатів. Щоб досягти точних обчислень, я за півгодини до дванадцятої роблю пробні виміри, бо "Єретика" кидає на хвилях і працювати з секстантом дуже важко. Дарма що існувало багато труднощів, бо я майже не бачив горизонту через хвилі — незабаром я так наловчився, що досить вільно міг визначити своє місцезнаходження. Треба було тільки стерегтися, щоб не сплутати гребінь хвилі з лінією горизонту. Великі хвилі котилися рівномірно, бо поблизу не було берегів. Я вже помітив цю особливість і знав, що шоста чи сьома хвиля піднесе мене на таку висоту, звідки можна побачити горизонт. Дивлячись в окуляр секстанта, я рахував хвилі і, коли мене підхоплював сьомий вал, кидав погляд на горизонт.

Після полудня настає найважча пора: години тягнуться нестерпно довго, сонце немилосердно пече, і ніде сховатися від нього. Ці години я присвячую медицині і розумовій праці. О 2-й годині роблю собі справжній медичний огляд: перевіряю тиск крові, температуру, стан шкіри, нігтів, волосся, слизистих оболонок. Потім ідуть метеорологічні спостереження: відмічаю температуру води, температуру повітря, стан атмосфери. Нарешті приступаю до "суб'єктивних досліджень" своєї психіки й розумових здібностей. Роблю вправи для тренування пам'яті тощо. І лише після цього настають години відпочинку та розваг: музики, читання, перекладу.

Коли вечірнє сонце ховається за вітрило, я використовую короткочасний перепочинок для підсумовування денних спостережень: як ловилася риба, скільки якої риби я піймав, як використав її, скільки зібрав планктону, який його склад і смак, яких птахів бачив протягом дня.

Надходить ніч і приносить нарешті відпочинок. Після вечері можна годину чи дві послухати радіо.

Удень весь час доводиться думати про те, як би його зручніше влаштуватися в човні, бо сидяче положення стає вже нестерпним. Власне, можна сісти на бортовий поплавець і звісити ноги всередину, але тоді вони швидко терпнуть, а кісточки спухають. Тоді я сідаю на дно човна, спираюся спиною на один поплавець, а ноги кладу на другий, протилежний. Але незабаром високо підняті ноги починають боліти, до того ж вони ще й б'ються об весла, і це примушує мене знову змінювати позу. Нарешті лягаю на дно. Але я страшенно схуд і кожною кісточкою відчуваю дерев'яний настил. Така поза швидко завдає нових мук. Стояти ж у човні практично неможливо. Отже, лишається єдина поза, найближча до вертикального положення: я стаю на коліна, грудьми спираюся на поплавець і так, напівлежачи, нічого не бачу, крім нескінченних хвиль. Щоб бути спокійним, я про всяк випадок прив'язую до пояса довгу двадцятип'ятиметрову вірьовку, прикріплену другим кінцем до основи щогли. Звичайно, човен мій дуже стійкий, але досить мені поворухнутися, як він починає хитатися, і тоді, щоб зберегти рівновагу, я хапаюся за першу-ліпшу річ. На щастя, мені не довелося пережити ні бортової, ні кільової качки. І стає моторошно, коли подумаю, що досить однієї великої хвилі — і все буде скінчено. Навколо мене з страшним гуркотом падають водяні вали, що втрачають рівновагу під тягарем власної ваги. Коли одна з таких хвиль обрушиться на човен, то напевно покладе кінець і моїй експедиції, і моєму життю.

28 жовтня я записую в щоденник:

"Добра ознака: мені вже не ввижаються смачні страви та напої. Це найкращий доказ того, що я не голодний, бо голод — це передусім нестримне бажання попоїсти. А мені, слово честі, нічого не хочеться".

29 жовтня я вперше за всю подорож по-справжньому відчув своє трагічне становище.

Моє плавання в Атлантичному океані відрізняється од попередніх етапів подорожі не стільки тривалістю, скільки неминучістю: я вже не можу ні зупинитися, ні повернути назад чи звернутися по допомогу. Тут я — порошинка, загублена серед безкраїх просторів океану, де втрачають смисл усі звичні для людини поняття про час і віддаль. У мене мороз іде поза шкірою, коли я думаю про це. Минуло вже багато днів, але я ще й досі не зустрів жодного корабля. Зате вчора я побачив першу після відплиття з Канарських островів акулу. Вона швидко пропливла повз човен. Що ж до дорад, то до них я вже звик.